Вулицею шкандибала згорблена жебрачка в лахманині й трусилася від холоду. Забачивши гетьмана, спинилася, сперлася на костур, простягла посинілу кістляву руку з скарлюченими пальцями:
— Дай, паночку, хлібця… А я тобі пісеньку заспіваю. Про коровай весільний...
І, журно хитаючи сивою головою, затягла тремтячим моторошним голосом:
Засвіти, Боже, із раю
Нашому короваю,
Щоб було видненько
Краяти дрібненько…
Розділ дев'ятнадцятий
Під вечір у Мошни примчав гонець.
— Пане гетьмане! Скидан не прорветься, ляхи на хвості сидять! — мовив він, осадивши коня біля гетьманської хати. — До Ольшанки дійшов, а далі ні тпру ні ну! Цілий полк причепився!
Павлюк саме зібрав у своїй хаті сотників та старшин і викладав їм свої думки щодо завтрашнього бою.
— А що, пани-молодці, провітримось трохи та й Скидана з біди визволимо?!
Товариство, не кажучи зайвих слів, квапно посунуло з хати. На ходу натягнувши кожух, вибіг з хати і гетьман.
— Сурмачі! Сурміть збір!
Сяйнувши міддю, засурмили труби, і кличний звук: "Всі на коней!" — полинув над містечком. Розбурхалася Мошна, висипала на вулиці, заіржали коні, залементували люди... Піші загони, поблискуючи вилами і косами, вже шикувалися біля валів, заздро позираючи на верхівців.
— В похід виступають тільки комонники! — кричали сотники. — Ей, піхтура, не загороджуй вулиць! Все одно з конем не збіжиш!
— Це ви попробуйте своїми кіньми з нами збігти! — кричали піші.
По якомусь часі тисяча козаків уже вихопилась в сідла й невдовзі залишила міську браму. Павлюк пустив коня, тільки вітер засвистів у вухах. Звівся в стременах, припав до гриви.
— Ага — га – га!
Любив швидку їзду, забував тоді про все: і про гірке, і радісне. Наче на крилах летів. Розтягнувшись, козаки мчали за гетьманом, поблискуючи шаблями, рипів-скрипів під копитами сніг, прихоплений морозцем, і мерзлим груддям летів навсібіч... Туге холодне повітря дзвеніло крицею і сікло лице. День догоряв, снігова рівнина поволі синіла, кам'яніла від морозу, далекі ліси вже вкривалися сутінками. Попереду, куди вони мчали, здіймався дим, долинала приглушена віддаллю стрілянина. Вона то затикала, то знову спалахувала. Та ось вже пронеслися берегом Ольшанки, вихопились на згір'я й далеко в долині забачили побоїще в диму.
— На рівному ляхи наздогнали!.. — перемагаючи вітер, кричав Павлюку гонець. — Скидан змушений був табором стати… Саньми та возами оточилися козаки і б'ють по ляхах!..
Ще здалеку побачив Павлюк, що жовніри густо обліпили Скидана, аж чорно від них у долині! Але й козаки (це видно було по трупах жовнірів перед козацьким табором) добре трималися. Павлюк блиснув шаблею над головою:
— Ура-а-а-а!
— Ура-а-а! — понеслося долиною й відбилося аж ген у гаї.
І вмить вмовкло побоїще... Козаки, відірвавшись од рушниць та гармат, з надією озирнулися: хто ж там кричить? Жовніри, йдучи на приступ, спинилися й також придивлялися. Задні розшолопали, в чім річ, і почали непомітно відступати.
— Наші-і-і-і! — закричали козаки і, вихопивши шаблі, вибігли з-за возів… Павлюківці вихором пронеслися мимо табору і з ходу врізалися в гущавину жовнірів...
— Ага, пани ляшки, нападуть на вас оскоми, як скуштуєте нашої криці! — кричав Гордій Чурай. — Ану налітай, в кого шия тонка!
Миготіли щаблі, кричали жовнІри, і сніг почав хутко червоніти. Скільки тривав бій, Павлюк не пам'ятає. Зрубавши кількох жовнірів, він оглянувся: ворога не було. Козаки з галасом ганялися по рівнині за жовнірами, котрі сипонули на всі боки, як зайці.
— Постривай, пане ляшку, тютюнцю позич на люльку! — не вгавав Гордій Чурай. — Та й прудкі ж які!..
Павлюк перехилився з сідла, витер закривавлену шаблю об труп жовніра, сунув її в піхви: решта вже й без нього обійдеться.
— Скидане? Де ти, полковнику?
— Я тут, гетьмане! — примчав Скидан на коні, розпашілий, збуджений, шапка аж на потилиці, очі горять...
— От налетіли, так налетіли!.. — вигукував він, блискаючи зубами. — Наче та буря!.. Ось таким би летом та до Варшави!
— Що ж це ти, полковнику, так довго барився?
— В Драбівці засидівся. А до тебе зібрався — ляхів біс приніс. Потоцький веде сюди чотири полки, це тисяч з десять вояків буде. Та коронна артилерія. До зубів ляшки озброєні.
— Де зараз Потоцький? — запитав Павлюк.
— Під Кумейками! Там його головний табір.
Павлюк помовчав, жуючи вус.
— Чекати його в Мошнах не будемо. Завтра вранці вирушимо на Кумейки і перші вдаримо! Скільки гармат привіз?
— П'ять корсунських та шість під Драбівкою в ляхів позичив. — Додав скрушно: — Пороху трохи везу.
-І в нас негусто. Так і не встигли селян озброїти. Нічим.
Бій уже затихав, козаки, розігнавши й порубавши жовнірів, поверталися до Скиданового табору, весело перегукуючись.
— Збирай, Карпе, своє господарство, та будемо завидна рушати. Людей, я бачу, в тебе чимало.
— По дорозі пристали, — відповів Скидан. — Хоч беззбройні, та ненависті повні! І не тільки чоловіки, а й жінки задніх не пасуть. До речі, я ось тебе познайомлю з своєю помічницею.
— Жінка? — здивувався Павлюк. — Загоном орудує?
— Ще й як! — сміявся Скидан. — Будь-якого чоловіка за пояс заткне. Славна молодичка, нічого не скажеш. І красуня, і відважна. Шкода, чоловік у неї загинув. Бідна, місця собі не знаходить. Вони ж любилися, як голубів пара. Тепер сама... — Скидан звівся в стременах, оглядаючи козаків. – Ага! Он і вона. Олено-о!.. Давай сюди, гетьман хоче на тебе подивитися!
Павлюк повернув голову й закляк у сідлі. Не вірив своїм очам. В шоломі й кольчузі, з шаблею при боці, до нього наближалася його далека і, як гадалося, навіки втрачена юність...
— Оленко... — прошепотів самими губами. — Невже це ти?
— Павло? — швидко запитала вона.
— Боже, скільки я тебе чекав… І шукав...
— А я, бачиш, сама прийшла. — Помовчавши, додала: — Забарилась, правда, та дорога з Бахчисарая неблизька.
Скидан здивовано на них подивився, легенько свиснув, пересунув шапку з потилиці на лоб і поїхав до табору, лишивши їх наодинці. Та вони навіть на помітили його відсутності.
— Оленко... — прошепотів Павлюк, наче в якомусь сні. — Не може бути, що це ти... В шоломі, кольчузі... І кінь бойовий під тобою. І гіркота в твоїх очах...
Перед ним сиділа на коні не юна тендітна дівчинка, яку колись Павлюк вперше покохав і котру несміло вперше поцілував... Ні, перед ним була змужніла жінка, схожа і не схожа на його Оленку. Хіба що карі очі... Але в очах не весела безтурботна радість, як тоді, а сум, біль, під очима — сині кола. Вуста міцно стиснені, в куточках уст залягли гіркі зморшки. Вона і не вона... Не такою уявляв Павлюк зустріч зі своїм коханням. Не кинулись одне до одного, не зашарілась Олена, навіть не усміхнулась. Вона далека від нього в цю мить. І чужа... Ніби й не було колись між ними палкого та щирого кохання... У Павлюка похололо на серці, коли відчув, що Олена вже не його, що він для неї чужий...
— Оленко?..
— Що, пане гетьмане?
— Але колись я був для тебе просто Павлусем.
В очах її забриніли сльози.
— Що з тобою, Оленко? В твоїх очах стільки горя й печалі!
— Н-немає... — голос її затремтів, — Романа... Мого Романа...
Павлюк міцніше стис ногами боки коня. Вони таки й справді чужі. Він втратив її назавжди. А серце не хотіло вірити.
— Не осуджуй мене, що так сталося, — раптом квапно промовила вона. — Ми з тобою цілий вік не бачились. А що було – те за водою спливло. Ось так, Павлусику.
— Але я й досі тебе кохаю.
— Забудь мене, ради Бога, — тихо мовила Олена. — Я іншому віддалася… І була з ним щаслива. А вчора... вночі... він загинув. В селі Нетребах над Россю.
— Оленко!
— Мовчи!.. Я приїхала не до Павла, а до гетьмана Павлюка! Прощай. Павлусю, навіки! Здрастуй, пане гетьмане!
Була Зелена неділя. Зелена, клечальна, та ще й русальна… У вербовому вітті, що звисало до ставу, кувала зозуля. В ставу сплескувала риба... Павло стояв під вербою, а парубки сиділи колом і ліниво розглядали його з ніг до голови. Вони були, як на підбір, усі гарні, ставні, у вишиваних сорочках, різнобарвних шароварах, смушкових шапках. Наче князі. Павло боявся їм глянути в очі. Вони, парубки, господарі всіх гулянок і вечорниць, а він так собі, хлоп'я-пахоля.
— Ти диви-и, — ліниво тягнув котрийсь, киваючи на Павла. — І коли воно виросло? Вчора ж у пісочку ще гралося.
Парубки незлобиво сміються.
Зрештою озивається їхній ватаг Данило Гарбуз, молодий чорновусий і чорнобровий парубок.
— Надивилося товариство на цього хлопчака?
— Та вже й очі болять, — відповідає товариство. — Витягся хлопець. Вже не Павло, а цілий Павлюк!
(Продовження на наступній сторінці)