— Дай, Боже, щоб завжди їм по зубах давали, — хреститься Соломія, висока худа жінка із зморшкуватим, землистого кольору лицем, хоч їй лише четвертей десяток пішов. — Щось мені вже й не віриться, що ми коли по-людському будемо жити в своєму краї.
— Вірте, тіточко, вірте!
— Вірю, — зітхає тітка, — та щось віра моя хитається. Скільки вже тої крові пролилося, а ми як були худобою в панів, так і зосталися. — Спохвачується: — Та чого ж ви стоїте посеред двору, заходьте до тепла, доки носи не посиніли.
В маленькій охайній світлиці тепло і затишно, смачно пахне вареним. В темному кутку під образами ледь блимає лампадка.
— То ви роздягайтеся, грійтеся коло печі, — призапрошує господиня. — Хоч яке, а тепло в хаті. Я хамлом прокурила, та все ж дух у хаті є. Хоч у руки зашпори не заходять.
Балакаючи, витягує з печі горщик, насипає в дерев’яну миску борщу, котрий густо парує ("Жиру немає, пісний зовсім, ото й парує, як несамовитий!"), кладе по шматочку чорного хліба.
— Сідайте, молодята, сідайте, чим багаті, тим і раді. Борщ пісний, крупина за крупиною з дрючком ганяється, та все ж гарячий. Воно б коли засмачити було чим, то й добріший був би, а так...
Олена з Романом зі смаком вечеряють, а тітка Соломія сидить біля них, підперши долонею щоку, гірко журиться:
— Немає чого їсти... Зима йде, хоч зуби на полицю клади. Кажуть, по селах уже дубове листя з висівками змішують і печуть замість хліба. Ох ти, Боже, що нас взимку чекає.
— Ляхів витуримо, панські маєтки потрусимо, — озивається Роман. — Пани чимало хліба поховали.
— Господи, скільки тої крові вже пролилося! — хитає головою Соломія. — Ось і мій Охрім... На тому тижні й сховала, царство йому небесне. — Жінка журно помовчала, зітхнувши, звелася, в миснику, біля порога, взяла глиняну чашку, зачерпнула у відрі води, щось пошептала над нею й поставила на підвіконня. — Це для Охрімової душі, — пояснила, сідаючи на лаву. — Душа покійника з дев'яти днів по смерті й до сорока прилітає до хати воду пити. А напившись, спочиває на рушнику біля образів. Хоч як не бідно та голодно, а я вже й обіди робила. І триднини, й десятини, а це ще на сороковини треба. Та тільки не відаю, з чого той обід готувати, як жменька гречки в засіці зосталася, та й ту миші поточили. От і живи, надійся... —Помовчала. — А мо’, й поверне коли на краще. Не дарма ж скільки крові пролилося... От і Охрім мій... ТІльки-но пронеслася чутка, що гетьман Павлюк з військом на Вкраїноньку йде, Охрім і почав людям казати: годі нам лиходія і шкуродера свого терпіти. Давайте витуримо пана з гайдуками в три шия та й гайда до Павлюка. А пан наш, скажу вам, жаднюка був, з кого хочеш три шкури злупить. А як узяв Павлюк Чигирин, то пан Драбковський і давай межи людьми чутки розпускати, що, мов, павлюківці грабують усіх підряд. Ходить ото з гайдуками по хатах і страхає людей. Поки бунтарі та грабіжники не дійшли сюди, каже він, давайте мені своє майно на зберігання. Я його поховаю так, що й сам біс не знайде. А пройдуть павлюківці, тоді й поверну вам збіжжя. Ось так хотів лиходій обідрати людей! Мій Охрім і підняв люд на сполох. Похапали вони сокири та й напали на палац. Витягли пана Драбковського з гайдуками на сніг. Люди хотіли їх там і прикінчити, та Охрім заступився. Він у мене добрий був, живої тварі, бувало, не зобідить, не то що людину. Для чого ми, каже, будемо руки убивством поганити? Хіба ми розбійники а великої дороги? Ми заберемо в пана те добро, яке він нашою працею нажив, і годі. Люди й послухались, вигнали пана з містечка. Ще й провели його за браму. Їдь, кажуть, пане, та більше не вертайся до нас! Пан та гайдуки на коней сіли та по людях і бабахнули з пістолів!.. І зникли. Так і не стало мого Охріма. А все того, що добрий був занадто. Добрі довго не живуть.
Рипнули двері, на порозі в клубах морозяної пари — Скидан.
— Хліб та сіль! — зняв шапку полковник.
— Просимо, просимо, — підхопилася Соломія. — Дякуємо, що в гості зайшли, пане полковнику. Сідайте в ряд, кажіть улад, щоб і Бог був рад! Та й повечеряйте з нами.
— Не відмовлюся. — Скидан стягнув з пліч задубілого кожуха, потер почервонілі ширококості руки. — Повечеряю, бо ще й не обідав!
Скидан сів до столу, аж лава затріщала під його вагою, поклав руки на стіл, запитав:
— Чого, люди добрі, невеселі?
— Журимося, пане полковнику, — озвалась Соломія. — А воно куди не кинь — всюди клин.
— А ви журбу з хати на мороз, та хай померзне там! — засміявся Скидан і взяв з рук Соломії миску з борщем.
— Звиніть, пане полковнику, борщ такий, що хоч голову мий, — бідкалась Соломія. — Та все ж гарячий. І хліб глевкий.
— Глевкий, та на зубах легкий, — відказав Скидан, вечеряючи. — Це ще не біда, а буде й гірше. Голод на Україну йде. Коли б з ляхами впоратись, панські комори б потрусили.
Скидан не встиг і повечеряти, як у вікно постукали.
— Пане полковнику! — почувся знадвору глухий простуджений голос. — Хутко, бо справа нагальна.
— Іду! — крикнув Скидан, натягаючи кожуха. — Знову якась приключка. — І до Олени з Романом повернувся: — Думаю вночі вилазку зробити. Спіймали одного ляшка, каже, буцімто Потоцький ночує по той бік Росі в Нетребах. Спробуємо до нього в гості завітати. Іду! Іду! — крикнув він, бо знадвору знову затарабанили, і вийшов, наостанку сказавши: — Гостри шаблюку, Романе!
Олена з Соломією заходилися біля печі миски мити, стиха гомоніли між собою, Роман сидів на лаві й бруском точив шаблю. Іноді прислухався до жіночих розмов.
— І скоро на світ благословиться? — питала Соломія.
— Н-не знаю... — Олена зашарілася, опустила голову. — По весні...
— Щаслива ти, — зітхнула Соломія. — А нам з Охрімом не поталанило. Не послав Господь діточок. А так хотілося... Без дітей якось і жити не личить. Мовби даром живеш. А вже ж так баглося! Проснусь, бувало, вночі, лежу, прислухаюся. В хаті темно. А мені мариться, що хтось по долівці босими ногами тупотить. І так щоночі. Я вже й до панотця ходила. Радить він хату освятити та в першу ніч м'якиною посипати на долівці. Ми й вчинили так, хату освятили і м’якиною посипали долівку. Лежу я вночі, прислухаюся… Чую, мовби рипнуло що... йде... Вранці —повставали з Охрімом, дивимося, а воно дитячі ноженятка од порога до самого покутя ведуть. І Бог зна, куда воно ділося. Панотець каже, що то янгол ходив, а це, либонь, недобре. Душа чиясь мається по світу... Ох-ох...
Вжик-вжик... співає брусок на лезі козацької шаблі. Вжик-вжик... Снують думки. Завтра-післязавтра з ляхами вирішальний бій. Коли б усе добре скінчилося... Збудували б вони хату з Оленою десь над річкою. Біля левади. Світлу, простору хату, і садок би посадили. Вжик-вжик... Пора вже дукати про власне пристанище. По весні їх троє буде, ніяк без свого кутка не обійдешся... Вжик-вжик... Коли б з ляхами впоратись...
Тітка Соломія опускається навколішки перед образами, де тьмяно блимає лампадка, благально дивиться на суворі лики святих, молиться.
— Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім'я твоє, да прийде царствіе твоє, да буде воля твоя, яко на небесі, і на землі, хліб наш насущний даждь нам днесь…
Вжик-вжик...
— Господи великий і милосердний, пошли побіду нашому люду горьованому над панами лихими, воріженьками лютими!
Вжик-вжик...
Вночі Скидан вибрався на вилазку. Козаки непомітно вислизнули з містечка, спустилися крутим берегом до Росі і принишкли, прислухаючись. Тихо. Потойбіч також ні звуку. Козаки вибрались на кригу, занесену товстим шаром пухкого, не злежалого ще снігу, що так і шугав з-під ніг, наче пилюга. Роман ішов поруч із Скиданом. Тихо потріскувала крига, ноги провалювались у пухкому снігу, наче в порожнечу, й тоді здавалося, що там, під снігом, нема крижаного панцира і ти булькнеш на дно. Роман ішов і думав про Олену. На душі було легко і чисто. Олена спала, і він, збираючись, пошкодував будити її, зодягнувся й, тихо ступаючи, вийшов з хати, не попрощавшися. Та й для чого прощатися? Хіба він надовго? Вранці, як все скінчиться благополучно, він, замерзлий, але радісний, вбіжить у хату й поцілує Олену в м'які, теплі, ще сонні губи...
Роман ішов замерзлою Россю й посміхався.
Коля виходив з хати, то на мить затримався біля Олени, схилився над нею. Вона ледь чутно дихала уві сні й посміхалась куточками уст. Стримуючи подих, Роман тихенько торкнувся губами її губ, випростався і навшпиньках вийшов.
На порозі оглянувся."
Соломія озвалася з-за печі:
— Не оглядайся, не оглядайся! Йди і не озирайся. Прикмета є така: хто оглянеться, той не повернеться...
Таке вигадала тітка Соломія. Як це він не повернеться до своєї Оленки? До рідних карих очей? О ні! Ті очі світитимуть йому, як дві зорі, і де б він не був, ітиме на променисте сяйво її очей,
А яку вони хату збудують по весні! Простору, світлу хату-озію на осонні. Небезпремінно над річкою. Біля левади з вербами і калиною. Олена так любить калину. А потім у них народиться маленький хлопчик з голубими очима...
Роман спіткнувся...
— Чого це ти, козаче, на рівному спотикаєшся? — зашепотів Скидан. — Не спи, війна...
(Продовження на наступній сторінці)