— Ваша милість, дозвольте вас вітати з щасливим прибуттям до Росі! Ви, ваша милість, і ваше шляхетне лицарство знаходитесь у самому кублі повсталої черні. Звідси до Мошен рукою подати. Ще день-два – і з самозванцем Павлюком буде покінчено. Я радий, безмежно радий, що наступ триває успішно!
— Викладай, Іляшку, де бував і що чував! — Потоцький зручно вмостився в кріслі, не запрошуючи Караїмовича сісти.
— Ваша милість, хвилинки не сидів. Все на ногах, на ногах. Вовка, як відомо, ноги годують, так і покірного слугу вашої милості. З вірними мені козаками розвідав дорогу на Мошни. Там зібралося чимало бунтівної черні. Щодень прибувають до містечка загони. Той самозванець їх спішно готує до бою, розбиває чернь на сотні, полки... Одне слово, корчить з себе полководця. Загонів у нього зібралося немало, але озброєні вовн абияк. Козаки ще сюди-туди, а чернь голими руками з вами хоче воювати. Безумці, ваша милість.
— Не думаю? — озвався гетьман. — Вони знають, на що йдуть. —І, помовчавши, додав: — Дороги ти знаєш, то завтра поведеш передові хоругви до Мошен.
— Поведу, з радістю поведу доблесні війська вашої милості.
— Я доповім про твоє старання, Іляшку, його милості коронному гетьману. Річ Посполита вміє оцінити своїх вірних підніжків.
— Радий старатися, ваша милість, радий старатися, — кланявся Караїмович, а кланяючись, витягував з-за пазухи згорток. — Ось дарунок вашій милості. Універсал самозванця до мешканців Домонтова.
— Читай, Іляшку!
— Слухаю, ваша милість. — Караїмович поспішно розгорнув згорток, відкашлявся. —"Павло Михнович Бут, з військом Запорозьким. Прохаємо вас, дорогі брати, вдень і вночі поспішати з гарматами в Мошни, куди сходиться усе війська. Прохаємо вас і наказуємо іменем війська під загрозою суворої кари, хай кожен із вас, хто називає себе товаришем нашим, негайно підніметься за віру християнську і золоті вольності наші, які ми кров'ю своєю заслужили. Скільки в наших містах спустошено церков, а в селах вирізано дітей та жінок! Піднімайтеся усі як один на бій, на захист землі своєї, вольностей своїх і народу свого! Потім поручаємо вас Божій милості. Дан в Мошнах 15 грудня 1637 року".
— Гарно виспівує! — крізь зуби процідив Потоцький, і в його голосі вчувалася погано замаскована заздрість. — Просто Ціцерон!
— Хлопський, ваша милість! — поштиво вставив Караїмович.
Гетьман не звернув на нього уваги.
— І звідки у цих плебеїв такий хист до красного письменства?
Караїмович знизав плечима: такі тонкощі були не для його нутра.
— Мабуть, від диявола, вашмосць!
— Ну, гаразд, — безцеремонне махнув гетьман рукою, аби Караїмович вшивався геть. — Тепер я переконаний, що Павлюк і справді обрав Мошни для вирішального бою.
Увесь вечір Потоцький приймав гінців, котрі прибували з полків, віддавав розпорядження офіцерам, і вже перед сном, коли в напалених покоях було аж душно, а гетьман в м'якому халаті збирався залізти під ковдру, йому доповіли, що його знову хоче бачити Караїмович. Велів впустити, хоч і зморщився: по двічі на день не хотілося бачити цього служаку.
— Ваша милість, перепрошую, що вдруге вас турбую сьогодні, — ще з порога заспівав Караїмович, і Потоцький зловив у його голосі масну хтиву посмішку. — Я тут для вашої милості... хі-хі... молодичку одну знайшов, — розтягував тонкі губи в солодкій посмішці. — Тепленька, ваша милість... Стараюсь, щоб вашмосць почував себе як удома. Воно ж в дорозі воїну без жінки скрутненько. А молодичка в соку... І пестити вміє чоловіків... хе-хе...
— Приємно, Іляшку, приємно, — враз ожив Потоцький — Та гляди, щоб вона...
— Надійна, ваша милість! Я ще й скупатись її примусив.
— Ти в мене як євнух!
— Стараюся, ваша милість, стараюся.
Караїмович зник за дверима й по хвилі увів молодицю. Потоцький метнув похапливий погляд, і дух йому перехопило. Гарна! Зваблива! Висока, горда, в міру повна. Лице ледь видовжене, матово-біле. Чорні брови, високе чисте чоло, губи як мак. Коси вінком складені круг голови.
— Підходь, Глафіро, підходь, — метушився біля молодиці Караїмович. — Не бійся, пан гетьман тебе... хе-хе, не вкусить. Пан гетьман… вони... хе-хе... справжній мужчина і вміють приголубити вірних жінок. — До Потоцького вибачливо посміхнувся: — Звиніть, ваша милість, недотепу, від радощів їй мову відібрало.
— А чого це ти так зблідла, Глафіро? — Потоцький, м'яко ступаючи, скрадливим кроком підійшов до молодиці, двома пальцями взяв її за підборіддя.
— Від радощів, ваша милість, від щастя... — Караїмович, кланяючись, визадкував і вже в другій кімнаті випростався.
— Ху-у... — обережно перевів подих. — Слава тобі, Господи, сподобалася гетьману! Тепер аби вона подарувала йому солодку ніч — і я на коні... — задоволено потер руки. — Гетьманська булава буде моєю. Після цеї ночі Потоцький хіба ж так заприязніє до мене. Хі-хі!..
Походив по кімнатах палацу, відчуваючи, як у нього горять щоки від збудження, що вдалося ще більше догодити можному владиці. Все складається добре. Завтра він поведе поляків до Мошен, з Павлюком буде покінчено. Річ Посполита оцінить його заслуги і нагородить булавою... Насолодившись всмак своїми мріями, Караїмович знову підійшов до гетьманської спочивальні.
"Цікаво, як він там... Задоволений? — приклав вухо до дверей, аби зайвий раз пересвідчитись, що гетьман задоволений, і відчув щось підозріле... Спершу ніби хтось крикнув здавлено, з останніх сил, потім захрипів... Хрип був передсмертний... Не тямлячи себе зі страху, рвонув двері й побачив, що молодиця, зваливши Потоцького на ліжко, душить його за горло. Гетьман марно силкувався відірвати її руки від свого горла й безсило хрипів...
— А-а-а!!! — закричав Караїмович й одним стрибком кинувся до Глафіри, схопив за сорочку, намагаючись стягти її з гетьмана. Але це йому не вдалося, тоді, висмикнувши запоясник, загнав його Глафірі під лопатку... Глафіра відпустила гетьмана й стояла якусь мить, вигнувши спину...
— Прости мене, Господи, що не задушила сатану! — Ноги її підломилися, і молодиця впала, заливши Караїмовича своєю кров'ю.
Гетьман все ще лежав розіп'ятий на ліжку, задерши бороду вгору, з виряченими очима й широко розкритим ротом.
— Ваша милість! — заверещав переляканий Караїмович. — Ви живі?
Захрипівши, Потоцький поволі звівся, розтираючи посиніле горло, і втупився в Караїмовича напівбожевільними очима, повними смертельного страху, лице мав сизе, налите кров'ю...
— Н-ну?! — нарешті отямився Потоцький. — Потішив? Вірну підібрав? Навіть скупатися її примусив, а вона мені трохи карку не зломила! Перестарався, хлопе смердючий, аби мені догодити?
— Простіть, ваша милість, простіть! — Караїмович бухнувся на коліна, благально руки простягав. —Перестарався, ваша милість, перестарався... Багнув догодити... Усолодити вашу милість хотів. А воно... Аби ж знаття, що так обернеться...
Не тямлячи себе від люті, Потоцький садонув Караїмовича ногою з лице, і Караїмович, упавши навзнак, не пручався і не боронивси, а наче закляк... Потоцький гамселив його ногами по чім попало, щось дико викрикував.
"Хоч би помилував… хоч би шкури не здер, — мигцем носилися думки в голові Караїмовича. — Що мене б'ють — не звикати... Вмиюся. Аби на палю не посадив... Чортова молодиця! Як я її вмовляв. Золоті гори обіцяв… Щоб добровільно віддалася, усолодити ж його хотів… А вона за горло... О-о... Вся Україна така. Вирубати її, вогнем випалити, на палі пересадити! Всі вони вороги, вороги..."
…І на валу не розлучалися. Стояли, побравшись за руки, з щасливими, замріяними посмішками, забувши про все на світі, відчуваючи лише тепло рук... Лише як надто часто і грімкотливо починали бити гармати, спохвачувались й винувато посміхалися. Самим аж ніяково ставало. Вогняний пал бушує, а їм одне кохання...
Вже вкотре жовніри штурмують Драбівку, та кожного разу, лишаючи трупи на полі, відкочуються назад... Козаки димлять люльками, гомонять. Хто, поглядаючи на Романа, заздрісно зітхне: щастить же ото чоловіку!
Вечоріє... Жовніри більше не витикаються з-за лісу.
— Побігали, і досить! — сміється Роман і легенько стискує Оленину руку. Спускаються з валу й вузенькою підвальною вуличкою простують до маленької хатини тітки Соломії, в якої знайшли собі тимчасовий притулок... Сніг приємно хрумтить під ногами.
— А де ми будемо жити по війні? — питається Олена.
— В тому краї, де найбільше волі! — вигукнув Роман. — Але десь над річкою. Може, над Россю, а може, над Дніпром, неодмінно над річкою. Щоб левада була з вербами.
— І калиною.
— І калиною, — згоджується Роман. — А ще сад посадимо. Який захочемо, такий і посадимо. І хату поставимо світлу, простору!
— Тільки б ляхів з України вигнати! Ох, міцно ж вони обсіли нашу землю — не віддереш!
— Виженемо! — впевнено кидає Роман. — Не тепер, то в четвер.
— Та заходьте вже, молодята, до хати! — озивається з двору тітка Соломія. — Воріженьків хоч прогнали?
— Дали по зубах, тітко Соломіє!
(Продовження на наступній сторінці)