Порипує крига... Тріснуло десь на плесі... Війна... Ну й хай! А вони будуть наперекір всьому кохатися! І впиватися щастям. Роман вдосвіта повертатиметься з війни, обережно, навшпиньках заходитиме в теплу хату... І цілуватиме Олену в м'які теплі губи, ще сонні...
— Це ти, Романку? — не розплющуючи очей, прошепоче Олена і, солодко-солодко потягнувшись, обхопить його за шию теплими м'якими руками. — Але ж і холоднющий ти!..
— Я з війни! — засміється Роман, підхопить Олену на руки й закружляє з нею по хаті…
Вибралися на берег. Лісок. Ріденький, снігом забитий. Грузнучи по коліна в снігу, пройшли лісок і спинилися. Перед ними, занесене снігом, виднілося село Нетреби. До перших хат, засипаних снігом, — рукою подати. Скидан почекав, доки всі підтягнуться.
— Далі, хлопці, бігом! — пошепки наказав. — Як сполохаємо ляхів — побільший шарварок здіймайте, горлянок не шкодуйте! У страху, та ще спросонку, очі великі!
Один за одним, нечутно, беззвучно, наче примари, зникали козаки в нічній млі. Ось уже й околиця села, перші хати... Поминувши їх, мчали вуличкою до панського будинку. Важко грузли в снігу.
— Півколом, півколом оточуйте палац! — подав голос Скидан. — Та передчасно себе не виявляйте!
Козаки вже місили сніг у парку, що оточував панський палац. Наперед подалися "в'юни". Та чи цього разу не пощастило їм, чи схибили, а тільки зненацька лунко вдарив постріл, другий... Жовніри та гусари очманіло вибігали з хат, спросонку не тямлячи, що твориться, натикалися на козаків і падали під ударами шабель.
— Налітай, хло-о-опці! — на все горло закричав Скидан. — Здіймайте шарварок!
І ночі як не було. Закричали козаки, зарепетували жовніри, не розбереш, де свої, а де чужі... Спліталися клубками в снігу, і сніг летів навсібіч, як від вихору. Разом з усіма, охоплений поривом, біг, кричав Роман, потрапляв у якісь клубки, сплетіння тіл, когось бив, хтось бив його, і знову біг, рубався і кричав... Раптом на його шляху з'явився жовнір... Роман налетів на нього з усього розгону, вдарив шаблею, і той пірнув у сніг. Ще одного збив. Ось і Скидан.
— Спати не хочеться і сон мене не бере?! — збуджено крикнув він до Романа, напосідаючи одночасно на трьох жовнірів.
— Постривай, батьку, я тобі пособлю! — сказав Роман і зрубав першого жовніра. — На одного ворога поменшало!
Тут він озирнувся і побачив під тином темну постать, що цілилась з рушниці Скидану в спину.
— Стережись, полковнику! — вигукнув Роман і, затуливши Скидана, з шаблею в руках кинувся на темну постать під тином...
Пострілу він не почув, лише спалах побачив та щось в силою вдарило у груди. Мав таке відчуття, ніби на всьому бігу нашпортнувся грудьми на щось тупе, але гаряче, і воно, дзизнувши, як оса, пронизало його наскрізь...
Сніг чомусь загойдався під ногами, почервонів і зробився гарячим-гарячим... Марно він хапав його руками, аби остудити груди, сніг пік йому пальці.
— Оленко, де ти? — прошепотів Роман, падаючи в гарячий сніг, наче у полум'я... І на одну мить йому здалося... Ні, він виразно побачив, що вдосвіта повертається до своєї хатини, входить навшпиньки у теплу-теплу світлицю... І цілує Олену в м'які теплі губи, ще сонні...
— Це ти, Романку? — не розплющуючи очей, шепоте Олена і, солодко-солодко потягнувшись, обхоплює його за шию теплими м'якими руками. — Але ж і холоднющий ти!..
— Я з війни... — каже Роман і провалюється в гарячий сніг...
Розділ вісімнадцятий
— Пане гетьмане! Чимскоріш ідіть, бо Остряниця впав і лежить посеред вулиці!..
Павлюк вискочив з хати і побачив розпластане на снігу тіло. Та доки він добіг, Остряниця звівся і стояв, похнюпивши голову.
— Кінь на чотирьох, та й той спотикається, — вибачливо посміхнувся він до Павлюка. – Ху... Трюхикав вулицею, на сніг задивився, голова закрутилася, земля обертом пішла... У вічу аж чорно стало. Тьху ти!.. Завтра бій, а я на рівному падаю! От вояка!
Павлюк уважно подивився на змарніле лице Остряниці, на глибоко запалі щоки та очі, на сиві вуса, що безвільно опустилися, й похитав головою.
— Не годиться так, батьку! Ти коли востаннє їв?
— Та чого ти до мене причепився? — обурився Остряниця. — Ти сам он геть звівся.
"Кепська штука голодний обморок, — подумав Павлюк, хмурніючи. — Це вже не перший випадок, коли козаки від недоїдання з ніг валяться... А що ж нас по весні чекає?"
Йдучи вулицею, поспитав:
— Як з хлібом у нас?
Остряниця лише рукою махнув:
— Зерно тече, як вода! Кручусь як муха в окропі, і там гаряче, І тут пече, а зерно все одно не втримаєш. Військо ж треба годувати, а манна з небес не сиплеться.
Павлюк зажурився. З хлібом скрутно. Того літа на Україні був неврожай, до осені люд ще сяк-так на городині протримався, а з настанням зими пішов по селах голод... Вже селяни дубове листя з висівками змішують та печуть зелені коржі. Трохи краще було з хлібом у повстанців. Павлюк мав незначний запас зерна, назбираний по панських маєтках. Для козаків його ще з горем навпіл і вистачило б... Та коли в Мошни з усіх уcюд посунули селянські загони, військові засіки почали швидко спорожнятися. Люди приходили голодні, ледь на ногах тримаючись, доводилось їх сяк-так підхарчовувати, аби зовсім не злягли. І Павлюк уже не одну ніч качався без сну, гадаючи, як і чим прогодувати військо. На якийсь місяць ще вистачить, а тоді то? З ляхами воюй, та ще й з голодом. Нелегко доведеться, обидва вороги сильні… Поки що розіслав у всі міста й містечка, в панські маєтки й фільварки загони, аби витрушували хліб, але панство, втікаючи в Бар, палило хліб, гноїло його в льохах і ямах. На селян же надії ніякої, самі на висівках тримаються. А тут ще й зброї обмаль. От і крутись! Остряниця, відаючи військовим провіантом, щодень урізає норму, труситься над кожною зерниною, а хліб зникає...
— Оце йшов до тебе за порадою, — Остряниця важко дихав, на ходу стомлюючись. — Що чинити, не відаю.
— Годуй людей, а там побачимо!
— Але ж засіки порожніють.
— Все одно годуй, доки вистачить. Не сьогодні-завтра нас чекає бій, для багатьох він може бути останнім. Хай люди хоч тепер уволю наїдяться. — На Остряницю скоса зиркнув. – Та й ти, батьку, як з хреста знятий. Не годиться. В твоїх руках всі наші харчі, а ти на вулиці падаєш з голоду. — Рішуче взяв Остряницю за руку. — Ану ходім лишень до баби Векли в гості!
Павлюк повернув у бічну вуличку, і по хвилі вони опинилися в маленькому, занесеному снігом подвір’ї, в кутку якого притулилася скособочена хатинка. Вже в дворі Остряниця, принюхавшись, відчув ледь вловимий запах хліба і неспокійно повів головою. А коли зайшли до хатини, то свіжий і густий дух хліба так шпигнув у ніздрі, що Остряниця аж зажмурився.
— Слава Богу! — привітався, знімаючи шапку. — В цій хаті подихаєш і ситий будеш!
Баба Векла — маленька, зігнута (вона вже й не розгиналася) — на мить повернула від печі сухе зморшкувате личко, на якому ще полискували червоні відблиски вогню, привітно мовила:
— Навіки слава! Проходьте, люди добрі, сідайте, коли ваша ласка. Я вже хлібець загнітила, невзабарі й витягну. — І додала, орудуючи в печі широкою дерев’яною лопаткою: — Яке це щастя — святий хлібець випікати! Мені й сниться, що я хліб з печі виймаю.
— А звідки ж ви його берете? — поцікавився Остряниця.
— Пан гетьман велить щодня двійко хлібців випікати. То я й відводжу душу, бо вже хтозна-коли й пекла.
Остряниця підозріло поглянув на гетьмана.
— Хіба я не велів берегти кожну жменю борошна, ще й висівок до нього домішувати?
— Та так уже вийшло, — винувато озвався Павлюк. — Та ти сідай, потім будеш мене судити. У хліб ми ще можемо висівок додавати, а в порох що? А його в нас раз-два...
— Де зараз Потоцький?
— Вже по сусідству з нами. Вчора увечері хоругви переходили через Сахнів міст. З дня на день очікую Скидана, і тоді ми всі вкупі. Але чекати ляхів не будемо, перші почнемо бій.
Тим часом баба Векла простелила чистий рушник на підвіконні.
— Це ж нині тільки мені одній таке щастя випадає — чистий рушник перед хлібом стелити, — хитала головою стара. — По селах, кажуть, вже й посліду немає.
Стара перехрестилася біля печі, проказуючи: "Дай Бог, щоб не останній раз святий хліб з святої печі виймати", — взяла дерев'яну лопатку, шаснула нею в піч і витягла загнічену рум'яну хлібину. Поклала її на рушник, ще одну витягла. Перехрестила хліб і заходилася ламати його на чотири шматки. Із розламаних куснів вдарила така густа пара, що в Остряниці й голова обертом пішла.
(Продовження на наступній сторінці)