— Хай полежить на вікні, спочине та схолоне, — казала між тим стара. – Покійнички, царство їм небесне, понюхають пари з хлібця і ситі будуть. А крихітку хлібця дозвольте собаці дати. Такий уже звичай. Старі люди кажуть, що ходили колись Бог і святий Петро по землі, зайшли вони до однієї жінки хліба просити. А хліба тоді в людей було до безміри, бо колоски росли не такі, як тепер, а по всім стеблі. Згори й до землі самий колосок був. От і хліб у людей водився. Тож попрохали Бог та святий Петро в тої жінки хліба, а жінка саме млинці пекла, лава у борошні була. Молодиця млинцем витерла лаву і запрошує сідати. А святий Петро і каже пану Богу: "Треба залишити їх без хліба, бо вже й лави хлібом витирають". От він у поле пішов, взяв житню стеблину і давай її чухрати, а собака й завив... То він і лишив трохи колоска на собачу долю. Того й треба давати собаці перший хліб.
Та ось уже й хліб охолонув, баба Векла взяла по шматку, піднесла Павлюку й Остряниці.
— Прошу вас, отамани, щоб у ваших руках завжди святий хлібець був!
Остряниця, все ще не вірячи, що перед ними справжній хліб, обережно взяв кусень, вдихнув запах і з'їв його, навіть сам незчувся коли... Здивовано подивився на бабу Веклу, наче питав її: хліб у мене щойно був, чи, мо', приснилося?
— Охляв ти, добрий чоловіче, — зітхнула стара. — Та кого тепер здивуєш голодом.
Другий шматок Остряниця смакував повагом, обережно відкушував, тримаючи під хлібом долоню, аби не впала й крихта, аби надовше розтягнути радість зустрічі з хлібом... Павлюк так і не доторкнувся до свого шматка, дивився на нього сумно, зітхав та хитав головою. По хвилі глянув у вікно: біля воріт стояв гурт дітей. Павлюк встав і вийшов з хати.
— Ану, козаки, хутчіше сюди! — весело гукнув, і діти, не примушуючи себе двічі прохати, штовхаючи одне одного, як ті горобці, пурхнули в двір.
— Пане гетьмане, і сьогодні хлібця нам дасте?
— А казку нам розкажете?
— А ляхів скоро проженете?
— Все буде, все, — казав гетьман, впускаючи в хату дітей. — І хліба дам, і казку розповім, і ляхів витуримо. Тільки ви, пуцьвірінки, швидше ростіть!
Маленьке хлоп'я подивилося на Павлюка засмученими очима, пропищало:
— Коли б їсти було що, то ми б росли...
— Ой лихо!.. — тільки й мовив Остряниця. — Сідайте до столу, може, хоч трохи підете в ріст.
Діти, щебечучи й блискаючи з радощів запалими очима, всідалися на лаві. Остряниця вражено позирав на худі, аж синюваті їхні личка, на загострені носики й голодні очі, в яких затеплилася надія, коли вони вгледіли хліб на столі... На нього, не кліпаючи, дивилася дівчинка років п'яти-шести, не в силі відвести погляд від шматка в руках Остряниці, й надсилу ковтала слину. Він простягнув їй хліб, вона блискавично вхопила його маленькою кістлявою рукою, розломила навпіл, одну половинку з'їла, а другу заховала в пазуху.
— Кому? — тихо запитав Остряниця.
— Мамі... — пропищало дівча. — Вони хорі лежать.
— То що, козаки, будемо хліб їсти? — весело поспитав Павлюк, набравши повні руки куснів.
— Будемо!.. Будемо!.. — врізнобій закричали діти, вихоплюючи з його рук хліб, і блискавично його з'їдали.
— Господи Боже мій... — зітхала біля печі баба Векла.
Діти простягали руки.
— Дайте ще, пане гетьмане!
— Хоч отакунький шматочок!..
— У мене братик не встає...
— А в мене мама ..
Павлюк тицяв у худі руки кусні хліба.
— Їжте, їжте та ростіть пошвидше. Лицарі Україні ой як потрібні!
Діти ковтали хліб і знову голодними очима дивилася на гетьмана.
— Вище носи! — казав гетьман. — Здобудемо волю — буде вам і хліб, і до хліба!
— А завтра приходити, пане гетьмане? — питалися діти.
— Приходьте, діти, приходьте. Бабуся Векла вам спече хліба.
— Хоч би швидше завтра було...
"Завтра... Завтра, — думав Остряниця. — Завтра будє бій. Коли ми вистоїмо, то баба Векла спече їм хліба".
— А тепер розкажіть казочку, пане гетьмане! — попрохала дівчинка, котра сиділа біля Остряниці. — Про Телесика і бабу Ягу.
— Про Телесика! Про Телесика! — гуртом закричали діти.
— Тоді слухайте, — гетьман розгладив вуса і враз перетворився на доброго, мирного дідуся. — Жив собі дід та баба, старі обоє були, дітей не мали.
— Ляхи в них дітей забрали! — вигукнула дівчинка.
— Може, й ляхи, — згодився гетьман. — От бабуся й каже: витеши мені, діду, з дерева хлопчика. Дідусь і витесав з дерева хлопчика, бабуся поклала дерев'яного хлопчика в колиску. Встали вранці, а в дворі ходить хлопчик Івасик — Телесик.
— А хліба вони Телесику дали? — поспитала дівчинка.
— Дали, — сказав гетьман, — багато-багато хліба дали. І став у них Івасик жита. Щодень рибку ловив, а мати йому обідати носила.
— Багато хліба давала? — поспитав хлопчик, світячи голодними очима.
— Багато, — підтвердив Павлюк. — От баба Яга й на — думала впіймати Івасика – Телесика.
— А чия баба Яга? — запитала дівчинка.
— Н-ну, наша... — зам'явся Павлюк.
— Е, ні! — заперечила дівчинка. — Баба Яга не наша, а лядська.
— А-а... Звичайно, баба Яга була лядською, — згодився гетьман.
— І підіслали її ляхи, щоб вона Телесика вкрала?
— Авжеж, що ляхи, — згодився гетьман. — Хто ж іще підішле бабу Ягу, крім ляхів?
Почувся вибух, приглушений віддаллю, шибки у віконці ледь чутко задеренчали... Павлюк вмовк на півслові, прислухаючись.
— Ось що, діти, — сказав він, зводячись, — казочку вам, коли живий буду, завтра докажу. А тепер розбігайтеся по хатах!
— Пане гетьмане, а ви проженете ляхів? — тоненьким голоском запитала дівчинка. — Я дуже хочу їсти.
— Проженемо, донечко, проженемо, — погладив її гетьман по голівці. — Для цього ми і взялася за шаблі, аби хоч вам більше не голодувати.
— Хліб везу-у-уть!
— Хлі-і-і-іб!
— Ура-а-а-а!
— Живемо!..
Все містечко висипало на вали. На вулицях тісно від козацького, селянського та міщанського люду, котрий на заклик гетьмана всю осінь сходився у Мошни. Павлюк та Остряниця ледве пробралися в гамірливому натовпі, що, здавалося, не мав ні кінця, ні краю. Повстанці підкидали шапки вгору й кричали: "Хліб! Хліб!". В голодному місті люди сиділи на мізерному пайку, тому з швидкістю блискавки поширилась чутка, що йде обоз в Мошни, повний зерна, і люд повалив навстріч, до міської брами.
— Пане гетьмане, з хлібом вас! — лунали вигуки. — З його милістю хлібом!
Місяць тому Павлюк відрядив Гордія Чурая трусити панські маєтки і будь-що роздобути збіжжя. І ось веселий полтавець повертається з обозом. Павлюк пильно придивляється до валки й хмурніє. Ні, щось не видно веселощів на засмаглому худому лиці козака. Він під'їздить до гетьмана з винуватим виглядом, опускає очі. Довго і, певно, без всякого бажання спішується, ще довше порпається біля коня, зрештою підходить, уникаючи дивитися на гетьмана. В кулак покахикує без причини. Павлюк переводить погляд на сани обозу, й серце його боляче стискається: порожньо. Гордій повернувся без хліба. Це вже й люд побачив, бо враз принишк. Вгамувалися крики, і, мабуть, кожний відчув ще більший приступ голоду. Павлюк мовчить.
— Пане гетьмане, — тягнучи слова, починає Гордій Чурай і дивиться кудись убік, мимо гетьмана. — Так я, значить, повернувся...
— Чого ж це ти, Гордію, невеселий і Полтави своєї не згадуєш?
— Хліба немає, — зітхає Чурай. — І в нас, кажуть, на Полтавщині голод. Всюди тепер зуби на полиці кладуть.
— А де ж той хліб, що ти навитрушував у панських маєтках?
— Та дещо витрусив...
— То де ж хліб? Чи ляхи відбили?
— Та ні-і... — тягне Чурай. — Роздав...
— Як роздав? — аж крикнув Павлюк. — Кому?
Гордій з ноги на ногу переступає.
— По селах... Людям...
— Ти збожеволів, Гордію!
Чурай не витримує і кричить:
— На моєму місці кожен збожеволіє, як люд на волостях з голоду конає. Подивилися б ви, що твориться в селах! Люди як мухи мруть. Не міг же я кидати їх у біді. Ат! — зрештою махнув він рукою. — Карай мене, гетьмане, а тільки роздав я хліб. Віз його у Мошни... Мимо якого села не їду, як не таюсь, все одно люди якимось чином дізнаються, що я везу. Дітей пухлих на руках виносять… На коліна стають... Тільки очима світять... Просять, молять, кричать... Ну не міг же я… Хоч потроху, а давав дорогою. А що я мав чинити? Хай люди з голоду помирають, чи що?
— Але ж у війську немає хліба, — тихо мовив Павлюк.
— Що ми люди, що вони! — Гордій сердито бликнув на Павлюка. — У нас хоч сякі-такі запаси, а там – смерть! Села вигибають, мертвих нема кому хоронити. Тільки собаки виють та гайвороння кряче. Що я мав чинити? От і роздав хлів до останньої зернини.
(Продовження на наступній сторінці)