— Товариство шановне! — урочисто починає Данило Гарбуз. — Хлопець нашого села Павло Бут, син Мини Бута, якому вже сповнилося шістнадцять літ, прохає нас прийняти його в наше парубоцьке товариство. Щоб він мав змогу ходити з нами на вечорниці до дівчат і більше не водитися з дітлахами. Чи так я кажу, хлопче?
— Так! — озивається Павло. — Прошу вас, шановні парубки, прийняти мене у своє товариство.
— Ти диви-и... — тягне хтось. — Молоко ще он на губах не обсохло.
— А ви не смійтеся! — Павло стискує кулаки. — Бо можу і боки вам нам'яти!
— Ох-ох!
— Го-го-го!..
Парубки ліниво регочуть на траві.
— Еге, та воно ніби й на парубка вже схоже!
— Де там... Підпарубчак!
— А будеш слухати старших? — питає Данило Гарбуз.
— Буду!
Парубки переглядаються між собою.
— А чого ж... Можна й прийняти...
— Приймаємо, хлопець він лепський, худої слави не має і наше чесне парубоцтво ганьбити не буде!
Данило Гарбуз легко схоплюється на ноги.
— Тоді, шановне товариство, коронуймо хлопця Павла Бута на парубка Павлюка. Та хай він уже з нами на гульки ходить.
...Увечері Павло частував парубків горілкою, частував уже як рівний рівних, як парубок парубків.
— Ну, Павлюче, виходь сьогодні на вулицю та назнавай собі дівчину! — ляснув його по спині Данило Гарбуз.
Та Павло вже давно назнав дівчину.
Того ж вечора подався на знайомий куток, де Мирошниченки мешкали. Ось і перелаз…
— Оленко!
— Ой, хто там? — почувся тоненький зляканий голосок.
— Це я, Павло...
— Цур тобі пек, отак налякав! — Оленка посміхалася.
— Оленко...
— Забув, як звати?
Він дивився на неї, боячись дихнути, на її ніжне, ще дитяче личко, на карі очі, в яких було стільки подиву і ще чогось весняного, незбагненного...
— Ти чого на мене так дивишся?
— А хіба ти засватана?
— Може, й засватана... — повела тонкою бровою.
— Та я тим сватам таких духопелків надаю, що й дорогу на цей куток забудуть!
Тин затріщав під Павлюком.
— Божевільний, уже тин трощикує! — сплеснула Оленка руками, і її дзвінкий сміх так і полинув над вечоровим селом.
— А ти знаєш, хто я?.. — Павло аж випростався.
— Павлусик... — пирхнула Оленка.
— Еге, я вже Павлюк! І не хлопець, а парубок! — гордо вигукнув він. — Мене парубки коронували біля ставу.
— Ой людоньки, він уже парубок! — Оленка вдруге сплеснула руками. — Ця дитина вже парубок! Може, ти ще й на вечорниці побіжиш?
— І побіжу!
— Овва!.. Яке пахоля!..
Вона дивилася на нього широко відкритими чистими очима, в зіницях яких спалахували вечірні зірниці... І Павлюк незчувся, як обхопив її тоненький стан, несміливо ткнувся губами її щоки й відчув щось м'яке, ніжно-холодне, наче м'ята, але бентежне, досі йому незнане...
— Божевільне пахоля!..
Олена, зашарівшись, втекла, а він, щасливий і гордий, землі не чуючи під ногами, всю ніч ходив біля ставу та виспівував:
Так націлувався,
Так намилувався,
Як у садку соловейко
Та й нащебетався…
...В'їжджали в Мошки, як уже вечоріло.
— Оленко… Не треба плакати…
Їхні коні йшли поруч, Павлюк простяг руку і, ледь повагавшись, поклав Олені на плече.
— Я прошу тебе...
Вона раптом схопила його руку, притулилась до неї щокою, і він відчув, як йому на руку закапали сльози.
— Ти нічого не розумієш, Павле... — і відпустила його руку. — Мені світ без Романа померк... А нам з тобою не судилося...
— Коли я йшов у козаки, то не думав, що назавжди тебе втрачаю.
— І я не думала... — Олена дивилася прямо поперед себе, далека і чужа. — Я чекала тебе... Ти навіть не знаєш, як я тебе виглядала! А потім у село заскочили людолови. Зненацька, в неділю рано-вранці. Попіл з села лишився та руїни. А нас, дівчат, похапали яничарники, за коси пов'язали одна до одної... Я кричала... Тебе гукала... Коханим називала...
Павлюк ще нижче звісив голову.
— Одному Богу відомо, що ми зазнали по дорозі в люту неволю. Так я в Бахчисараї опинилася. На базар ті людолови нас вели. І тут трапився він. Викупив мене. Я була зла і жорстока. Я не хотіла бути нічиєю бранкою. Навіть його. Так я жила з ним півроку і... покохала його...
Довго мовчали, коні тихо ступали, порипуючи снігом. Містечко наче провалювалося в темряву. Ніби й білого снігу навколо не було. Гудів вітер, сухий, колючий, злий.
— Я розумію тебе, Оленко, — він помовчав, підбираючи слова. — Але все вже минуло... І ми знову разом... Вдвох...
Олена похитала головою:
— Ніщо не повторюється, Павле.
— Оленко...
— Я кохаю його... І ношу його дитину під серцем.
Олена оперіщила канчуком коня і зникла в темряві, наче її й не було... А в його вухах все ще дзвеніло:
Так націлувався,
Так намилувався,
Як у садку соловейко
Та й нащебетався…
Але співав не він, Павлюк, а хтось інший... Чужий. Незнайомий. Але щасливіший за нього…
Розділ двадцятий
Того дня Потоцький слухав обідню ("...прохав у Богородиці покровительства й, віддаючись під її захист, — зазначає в своєму щоденнику патер Окольський, — дав обітницю: в честь Богородиці спорудити вівтар у Летичеві"), як примчав гонець зі звісткою: до Кумейок ідуть козаки, йдуть "сміло й сердито", веде їх сам Павлюк, судячи з їхніх рішучих і гордих постав, козаки надумали першими розпочати вирішальну битву!
Польний гетьман хоч і був, за словами патера Окольського, надто богомільний (що, між іншим, не заважало йому вирізати цілі села!), а все ж, не дослухавши обідні, прожогом вискочив з похідної церкви.
— Коня! — молодцювато крикнув гетьман нарочито бадьорим голосом, аби не виказати своєї тривоги.
Йому підвели коня, допомогли сісти. Біля палатки юрмились офіцери, озиралися й перешіптувалися між собою.
— Моліться, панове! — аж надто голосно кричав гетьман. — Настав час! Поле під Кумейками стане полем нашої честі і слави! За мною, орли!
Офіцери, посідавши на коней, помчали слідом за польним гетьманом, так і не підтримавши його робленої бадьорості. Хоча Потоцький і вибрав зручну позицію під Ку — мейками, неподалік повстанської столиці Мошни, котру з одного боку захищали мочаристі болота з непрохідними драговинами та ще річка, а з другого, відкритого, боку велів загородитися возами, — все ж певності в перемозі не було. Офіцери неспокійно совалися в сідлах, гетьман м'яв свою бороду. А все тому, що козаки першими зважилися напасти на польський табір. Пся крев! Чи відають вони, що в Потоцького чотири полки й сильна артилерія з великим запасом ядер і пороху? Чи надто певні в собі? О, то кепська штука, якщо чернь згуртована і певна в собі!
Потоцький піднявся на горб, притримав коня. Повстанці йшли табором в шість рядів з чотирма гарматами на чолі і двома по флангах. В середині, як найбільш боєздатне і сильне, рухалось козацьке військо під бунчуками й прапорами, і Потоцький побачив, що воно правильно поділене на сотні й полки... Пся креаІ Це таки військо, а не збіговисько черні, як він гадав! Недарма вони зважились першими напасти!
Проте, оглянувши свої позиції, трохи заспокоївся. Коронне військо було надійно захищене возами в десять рядів, за якими стояла піхота й гармати, ще далі — кіннота. На чолі позицій стояв іноземний полк з угорською піхотою та полк польного гетьмана під начальством пана обозного. По другий бік, праворуч, куди прямував Павлюк, розташувалися інші два полки з коронною артилерією в центрі.
"Не так уже й кепсько, — сам себе втішав Потоцький. — У мене війська більше і позиції вигідніші. Хай спробують вгризти... І все ж... Як вони могли зважитися першими наступати?"
Польного гетьмана почали гризти сумніви, його кінь неспокійно гарцював на горбі, неспокійно почував себе у сідлі і вершник. Вкотре оглядав свої позиції, заспокоював себе, а рука мимоволі м'яла бороду. Він не лише сильніший за повстанців, а й зарядів має великі запаси. Павлюк з своїм десятком гармат просто смішний в порівнянні з сильною коронною артилерією, а все ж... Чому він зважився першим?..
— Вашмосць! — осадив коня ротмістр. — Вітер дме нам у спину, козакам в очі!
— Паліть! — кивнув гетьман, і ротмістр помчав, розмахуючи шапкою над головою… — Це добре, що вітер дме козакам в очі. Зараз жовніри підпалять Кумейки, а заодно й стіжки сіна та соломи, яких чимало побіля містечка.
(Продовження на наступній сторінці)