Козаки їх підпустили поближче, а тоді вдарили з-за возів шквальним вогнем... Полетіли коні, загрімкотіли обладунками гусари, падали на чорний від попелу сніг... Але кілька їхніх хоругов все ж прорвалися до самого табору. Бій спалахнув між возами. Селяни хапали дрюччя, голоблі й молотили гусарів по головах, не маючи зброї, вилазили на вози й голіруч стрибали гусарам на спини, вивалювали їх із сідел, падали з ними на сніг, душили їх, били дрюччям, кололи ножами та різницькими швайками. Ті, падаючи з коней, гуркали своїми панцирами, верещали й хрипіли, коли їх душили й товкли, і в тому хаосі важко було що розібрати. Та нові й нові хвилі нападників вихлюпувались на табір, і одними голоблями боротися з ними було важко. Проте боролися... Ось пробіг з голоблею Скидан, вискочив на воза й почав молотити ляхів по головах. Трахне — летить гусар, гуркаючи своїм обладунком.
— Готовий! — вигукує Скидан, потягне люльку і нового гусара по голові обамбурить. — І цей готовий!..
Ось пробіг з колесом в руках Гордій Чурай, бачить, зчепилися двоє, селянин і гусар. Навернув колесом гусара.
— Як у нас в Полтаві! — блиснув зубами й подався з своїм колесом в саму гущу. З довжелезним шворнем в руках пронісся Остряниця і давай молотити, аж грім стоїть!.. Павлюк з Биховцем удвох однією голоблею вергають.
— Раз, два!.. — розмахнулись і трахнули. — Пан чи пропав, двічі не вмирати!..
Покотилися гусари... Всюди тріск і гуркіт, брязкіт заліза, передсмертні крики, хрипіння коней і удари, удари... Беззбройні селяни й міщани голіруч стягують ляхів, б'ють дрюччям, ціпами, колють косами, швайками, душать за горло... І ворог не витримав натиску беззбройних людей...
— Тіка-ають! — пронісся клич. — Пани ляшки втікають!
— Гармаші! — крикнув Павлюк. — Бийте по бігунах! Самопали, вогонь! Мушкети!..
Спалахнула стрілянина. Козаки б'ють по втікаючому ворогу, та гусари вже ген-ген. Настала хвилинна передишка. Повстанці кидають голоблі, витирають спітнілі лоби.
— Ну й намолотили! — вигукує Гордій Чурай. — Ціпом так не намахаєшся, як голоблею! Коли б оце трапилась мені молодиця, то, мабуть, і обняти б її не здужав!
— Давай сюди молодицю! — озвався Скидан. — Ми ще здужаємо обняти! Хоч пороху в порохівницях і мало, та сила ще є. Поп'ють ще наші шаблі шляхетської крівці!
— Люди добрі! — подав голос Остряниця. — В кого немає зброї, беріть у гусарів.
Селяни кидаються до вбитих, знімають зброю, та скільки її вистачить?
— Пане гетьмане! — примчав Биховець. — Пороху обмаль!
— Триматися до вечора! — наказує Павлюк. — Будь-що, а до вечора протриматися!
Павлюк подався оглядати табір, в багатьох місцях велів стягти докупи вози, розбиті спішно зібрати, зв'язати і заткнути ними проломи в обороні. Так він носився з одного кінця табору в другий, аж доки не почув голос, котрий примусив його здригнутися.
— Павле!
Все ще не вірячи почутому, повільно озирнувся.
— Ти?
— Я, — спокійно мовила Марина, випростовуючись над пораненим козаком, котрого вона щойно перев'язала. — Чому ти здивувався? Хтось же мусить ваші рани перев'язувати!
Вона дивилася на нього великими печальними очима.
— Чи ж довго люди голими руками відбиватимуться від закутих у панцирі гусарів?
— Доки б'ються їхні серця, а в них доки клекотітиме люта ненависть до панства!
— У тебе кров на щоці, Павлусю...
Вона вперше назвала його Павлусем, він схопив її руку, поцілував. Марина витерла йому кров.
— Бережи себе, Павлусю...
— Як усі, так і я.
— І я, — прошепотіла вона.
Він нахилився, поцілував її в губи.
— Бережи себе, в мене, крім тебе, нікого немає.
— Пане гетьмане! Ляхи сунуть!
Пригорнув її до себе, жадібно надивлявся в карі очі.
— Не будемо прощатися. Ми ще зустрінемося.
— Бийте ворога, а я перев'язуватиму ваші рани.
— Пане гетьмане!
Павлюк востаннє пригорнув Марину і побіг до возів з божевільно-щасливим усміхом в світлих очах. По всій рівнині на повстанський табір сунули польські полки. Піхота й кіннота. Сніг на рівнині вже геть стоптали, чорна гола земля, змішана з попелом і кров'ю, — наче величезне пожарище. Ворог суне досить завзято, вірить у свою перемогу.
— Старшин і отаманів з сотниками — до мене!
Збіглися старшини, отамани, сотники.
— Слово моє буде коротким! — різко мовив гетьман. — Порох у нас закінчується. Зостався невеликий запас. Озброєні тільки козаки, селяни з вилами й косами, а дехто й цього не має. Але, попри все, триматися! Нелюдськими силами, як хочте, але тримайтеся! Відступ для нас зараз-смерть! Загибель повстання. Все! Йдіть по своїх місцях і найдіть у собі надлюдські сили!
Першою на табір налетіла угорська та німецька піхота.
— Вогонь!
Бах-бах!
Ховаючись за возами, козаки били з самопалів і мушкетів, а місцями, коли найманці надто близько проривалися, і з пістолів. Бій клекотів з півгодини, козаки вже взялися за шаблі й почали тіснити піхоту, винищуючи її врукопашну. Найманці позадкували. Але на них тисла гусарська кіннота і вперто їх гнала вперед, на повстанський табір. Бій спалахнув з новою силою... Зрештою почалося найгірше. Потоцький підтягнув коронну артилерію, і та вдарила прямою наводкою по табору... Затріщали, розсипаючись, вози, падали козаки, коні... А ядра раз по раз падали в таборі, сіючи смерть і каліцтво. Повстанці були майже незахищені і тому сотнями гинули під ядрами. Зрештою в таборі спалахнула пожежа, півтабору було охоплено вогнем, в якому гинули поранені. Вогонь, якого нікому було гасити, бо табір без угаву атакувала кіннота, дістався до возів з порохом. Пролунав величезної сили вибух, котрий зруйнував ледь не половину табору. Загинуло кількасот козаків і селян, останній запас пороху злетів у повітря. Табір огорнув дим, тріщав вогонь, іржали коні, конали поранені, оглушені вибухом повстанці повзали по обвугленій землі, — часом без рук та ніг, з виваленими тельбухами... В довершення всього гусарська кіннота увірвалася в напівзруйнований табір і пішла рубати поранених.
Здавалося, кінець. Все. В таких нелюдських умовах, без зброї, пороху, спустошений табір уже міг тільки гинути під ударами шабель та копитами чужих коней... І все ж люди знайшли в собі силу і кинулись на ворога з такою ненавистю, б'ючи його чим попало, що нападники не витримали. Вцілілі селяни й міщани голіруч стягували їх з коней, душили, били дрюччям, топили в калюжах крові, самі гинули десятками, але й ворожі ряди спустошували. Козаки й запорожці трималися до останньої краплі крові, вистрілявши набої, хапалися за шаблі, за голоблі, і бій не вгавав ні на мить. Закривавлений Павлюк носився в тому побоїщі, кидався де найважче, підбадьорював, піднімав дух, налагоджував оборону і мчав далі... Табір витримав перший навальний удар кінноти і цим врятував себе від остаточного розгрому. Гусари, охоплені жахом і панікою, вражені неймовірним зусиллям, з яким відбивалися повстанці, хвиля за хвилею відкочувалися назад. Їм здавалося, що не лише живі повстанці б'ються, б'ються й мертві...
Та ледве гусари відступили, як по спустошеному, згорілому й залитому кров'ю табору почала густо бити коронна артилерія, ядра шматували й терзали те, що вже не раз було пошматоване і розтерзане... Ховатися повстанцям не було де, ядра падали на беззахисні голови, але табір тримався. Поляки не відважувалися кидатися на приступ страшного табору, продовжували його засипати ядрами...
Над полем бою западав вечір. Небо на заході було криваве, наче й там клекотіла січа, і сонце хутко пірнуло в криваву млу. Козацький табір димів і горів, в калюжах крові конали поранені, бо нікому було подавати допомогу. Наче злякавшись побаченого, ніч поспішно вкутувала побоїще чорною пеленою, і довго-довго ще в пітьмі жевріли тисячі вуглин, конаючи, іржали коні, та вітер, гарячий, із запахом крові й диму, сумно завивав у степу...
Українська воля була залита кров'ю.
Через багато століть військові статистики й історики підрахують і запишуть в графу "Втрати в найбільших битвах у Східній Європі в XVII столітті" і битву під Кумейками: шість тисяч повстанців!
Серед ночі Потоцькому доповіли, що повстанці відходять у напрямку Мошен.
— Вашмосць! — звернувся коронний стражник. — Дозвольте переслідувати Павлюка!
Потоцький здивовано на нього глипнув:
— Пан коронний стражник, мабуть, стратив рештки здорового глузду. Я радий, що Павлюк хоч відійшов і дав нам сякий-такий перепочинок. А лаври Піррової перемоги хай залишаться комусь іншому!
— Вашмосць! А чому б не спробувати?
— Навіть мої старі жовніри ще не потрапляли в такий сильний вогонь, не бачили ще стільки трупів, — відповів польний гетьман. — Стійте табором! До ранку нікуди й ногою! Не вистачало ще в темряві вскочити у пастку!
Вийшов стражник, зайшов обозний.
— Як з кулями? — запитав його Потоцький.
— Витратили, вашмосць!
— Що? — аж здригнувся Потоцький. — Всі п'ятдесят тисяч?
— Так, вашмосць, п'ятдесят тисяч! — підтвердив обозний. — Це був жахливий бій, вашмосць!
— Ну і ну!.. — похитав головою гетьман. — На одну лише битву п'ятдесят тисяч куль! Я гадав, що їх вистачить на увесь похід.
(Продовження на наступній сторінці)