— Не дурачся, Грановський, — подав голос Боря Тетюєв. — Чи ти знаєш, що таке мистецтво? І чи хто з вас знає? А от я знав мистецтво таке, що вам і не снилося! Думаєте, я шофер та й усе? А мене в Академію мистецтв усі скульптори наперехват! Билися за мене. Всі хотіли ліпити з мене Аполлона.
— Кого-кого? — обізвався Палярус, який перед мистецтвами німотствував і знікчемнювався добровільно й з радістю.
— Аполлона, бога краси й мистецтв.
— Сміх у залі, — спокійно заявив Палярус. — Коли Боря Тетюєв Аполлон, тоді хто я — Костя Палярус?
— Коли рука летить над клавішами, — задумливо промовив Грановський, — вона летить над світом, над життям і вічністю. Ви це розумієте?
— Пожвавлення у залі! — хмикнув Палярус.
— Палярус! — із притиском промовив Грановський. — Я чув, ніби ти будував московське метро. Припустимо, що будував. Не станемо перевіряти. А я не тільки музикант, а й штангіст. Я можу кидати через себе таких, як ти, і правою і лівою рукою. Потрібні пояснення?
— Тиша в залі, — зітхнув Палярус.
— Слухай, Грановський, — палко зашепотів Козак. — Ти ж такий музикант! Як же ти опинився тут? Навіщо?
— Ну, звичайно ж, я був у музвзводі, — Грановський витирав кларнет, акуратно вкладав його в чорний, вистелений із середини чорним бархатом футляр, — міг би лишатися там до кінця війни. Але ось нас піднімають по тривозі, везуть машинами з Києва у Броварські ліси, там уже зібрано тисячі війська, чи я там знаю, скільки, усі вишикувані чотирикутником, каре, як колись казали, а всередині чотирикутника викопана яма, перед ямою молодий білявий чоловік, у нашій формі, але без пояса, руки йому зв'язані за спиною. Перед ним відділення солдатів, у касках, і з гвинтівками напоготові, трохи збоку — Генерали, і серед них сам Кирпонос. Тоді читають вирок. За зраду Батьківщині і за те, що хотів служити фашистам, перебіг до них, пройшов школу диверсантів (за тиждень!), вистрибнув із парашутом на станції Дарниця, ракетами давав знати ворожій авіації про рух ешелонів, за все це — найвища міра покарання, розстріл! Ну, ми там не грали, тільки стояли і дивилися, але коли я про все розповів своїй мамі, то вона сказала:
— Ти ж можеш бути солдатом, а не музикантом?
І я попросився в артилерію.
— Грановський, дай я тебе поцілую! — вигукнув Палярус. — Ти хотів у корпусну артилерію, а потрапив у протитанкову. Як наш Козак: їхав у берегову, а опинився у сухопутно-смертоубийственній!
— А я не шкодую, — сказав Козак. — Може, хтось чув од мене, що я шкодую?
— До речі, я так само, — підтримав його Грановський. — І хто хоче мати зі мною справу, хай спробує заперечити.
Підійшов Султанов, скомандував:
— Встати! Починаємо ознайомлення з місцевістю...
Ганяв їх до самого вечора. Переміряли ногами всі відстані довкола вогневої позиції. Обійшли все довкола. Побували на березі Дніпра.
Коли коротенький ланцюжок їхнього строю ви— зміївся понад глиняною кручею і опинився на березі і коли їм у розігріті обличчя дихнуло прохолодою ріки і очі наповнилися її широчінню, Султанов одразу відчув, що його влада над цими молодими душами тут закінчилася, тому, не гаючись і не роздумуючи, скомандував:
— Вільно! Розійдись!
І вони побігли до води, грузнучи в піску, насилу вивертаючи з його чіпких пасток тяженні чоботяри, сміючись і розмахуючи безладно руками, вигукуючи слова, значення яких не знали й самі.
— Ех, водичка, благодать Божа! — похлюпотів долонями в м'якій теплій воді Палярус. — Покупатися б та помити своє грішне тіло! Товаришу сержант, дозвольте?
— Купання дозволяю, — підходячи до води, сказав Султанов. — Двадцять хвилин на купання!
— Мало, товаришу сержант! Ну, хоча б півгодинки!
— Не торгуйтесь, Палярус. До речі, три хвилини вже минуло...
Вони стали скидати з себе обмундирування. Султанов стояв і спокійно спостерігав. Гірські люди не купаються. Це для рівнинних жителів. Козак нічого не бачив і не чув. Перший опинився у воді. Пробрьохав по мілкому, склавши руки стрілою, пірнув углиб, блиснув білою спиною далеко від товаришів, поплив на широчінь, на бистрину, туди, де за фарватером ріки зеленів довгий острів, весь у травах і нахилених над ними розложистих вербах.
— Козак, далеко не запливати! — стривожено гукнув Султанов.
Чи він чув ту пересторогу і чи взагалі здатен був чути що-небудь? Ріка обіймала його, рідні ласкаві води несли в дитинство, у запаморочливий світ, де в першому броді соловей щебече, у другому броді зозуленька кує, а у третьому броді сопілочка грає, в четвертому броді дівчинонька плаче... І тут були чотири броди життя їхнього, тільки не соловейко щебетав, а гриміли бомби над степами, зозуля відлічувала не радісні літа, а час до вмирання, не грала сопілочка, а тужив кларнет Грановського, і дівчинонька плакала не від любові, а від покинутості, як оті дві сестри в хаті над Глиняним урвищем.
Та Козак ладен був усе забути, потрапивши в обійми Дніпра.
Дніпре, Дніпре, течеш ти, мов тужливий спів тисячолітній, без кінця і без краю, немає тобі міри і ніхто не збагне ніколи таємниці твого народження. Не було в тебе захмарних гір і вічних снігів біля колиски, не було тих льодовиків, що лежать на кам'яних хребтах справіку, посилаючи на рівнини свої холодні мертві води, вмів ти приховувати свою силу і течію, так що відчути їх міг тільки той, хто опинявся на твоїй бистрині і заволодівала ним сила могутня й незборима, мов чар.
Усе відродилося у Козакові, щойно він доторкнувся до води, занурився у неї. Відпливав од берега — плив у дитинство, туди, де жив ще вчора, не знаючи іншого життя, надто ж так жорстоко сплетеного з смертю й руйнуванням.
Згадувалося йому, як малими бігали через плавні до Дніпра, коли він "зашеретовувався", і повесні на скресання криги. І на розливи вод. Дикі гуси над тими розливами, журавлі на зелених островах, м'які трави в теплій воді, мов русалчине волосся, качині гнізда в молодій осоці. Тоді вода спливає у Дніпро трави у плавнях густішають, стають зеленою стіною а за нею пиляє своєю пилкою деркач, якого ніколи не побачиш, хіба що викосять косарі біля гнізда Згадувався той закуток між Прядивкою і Дніпром де косили сіно, сушили вимочене прядиво, палили вогниша на Івана Купала і золоті дощі падали на них з-під літнього сонця. Дощ на Дніпрі починається завжди чомусь від берега, набігає з плавнів, шумить у шелюгах, тоді тяжкі краплини на піску, ближче, ближче до води, а тоді "ляп-ляп-ляп!", і далі й далі, аж до середини Дніпра, а там уже все потемніло, спина ріки холодно витнулася, води небесні з'єдналися з річковими, — і вже суцільна темна стіна, і шелест, шум і шерех: ш-ш-ш!..
Але це лиш зрідка, бо літній Дніпро завжди міниться на сонці, пливе в золотисто-синіх переблисках, кличе до себе, зваблює, зачаровує, вселяє у молоді душі якийсь шал, одур, і всі намагаються перепливти ріку, здолати її могутню течію, добратися до кам'яних забор на тім березі, під ті високі похмурі кручі, що нависають над водою з того боку.
Тільки подорослішавши, люди заспокоюються і живуть над рікою, уже й не пробуючи не те що перепливти її, а навіть купатися. Коли ж і купаються, то тільки поночі, цнотливо, майже покрадьки, мовби сповнюючи якийсь прадавній таємничий ритуал.
А солдатське купання... Що ж солдатське купання? Ще не встигло тіло відчути велику силу ріки, а вже треба назад, на берег, до суворого обов'язку і ще суворішої долі.
— Одягатись! — гукав з берега Султанов. — Швидко!
Якийсь безжальний механізм у його досконалому тілі точно відлічував не тільки години, а й хвилини, секунди, і ось він уже подав сигнал, що визначені сержантом двадцять хвилин минули, кінчилося коротке блаженство, кінчилася радість, затьмарилося усе, що золотою хмарою оповивало щойно кожного при доторку до теплої м'якої води.
А все ж таки купання помогло. Ще довго відчували свіжість і бадьорість, жартома одпирхувалися, так ніби й досі плавали і поринали, жирували, мов молоді лошаки, і навіть суворий Султанов не міг стримати усміху, дивлячись на своїх щасливих молодістю бійців.
Надмір сил треба було неодмінно витратити і кожну вільну хвилину солдатського життя заповнити — це був його, командирський клопіт, для них радість була в молодечій силі, у незнанні, в добровільній слухняності і великій вірі у старшого над ними. Вони не могли не вірити Султанову, бо тільки він один знав усе про їхнє майбуття і хіба ж не він був для них взірцем у всьому: у вмінні носити форму і зброю, у нестомності, здоров'ї, незалежності, вмілості, розумі!
— продовжуємо ознайомлення з місцевістю! — скомандував Султанов.
Не знати для чого пробіглися по сипких піщаних косах. Дерлися на глиняне урвище коло берега і там, де дорога виривалася з степу, щоб упасти в долину і зазміїтися за містком до схованого в левадах села.
ї жодного погляду, жодного натяку, жодного поруху в той бік, де була хата, а в ній знані Козакові, а більше нікому дві сестри, так зване "місцеве населення", ті, кого вони мали захищати, заради кого прийшли сюди і стали на рубежі.
(Продовження на наступній сторінці)