«День шостий» Павло Загребельний — сторінка 5

Читати онлайн повість Павла Загребельного «День шостий»

A

    І ніхто з них тоді не знав, що за десять днів поч­неться страшна війна.

    Де тепер ті хлоп'ячі образи, але ось біль наздог­нав його і тут, і ця Санька своїм лінивим тілом і лінивою зневагою нагадала ту Саньку, і він утікав од них обох, утікав од спогаду і від нагадування, плутався у кукурудзі, немов у непролазних хащах, ніби в безконечному лісі, не знав, чого йому більше хочеться: відбігти якомога далі від хати й двох сестер, чи вернутися назад, щоб ще раз зазнати зневаги, але й блаженства, болю, та не гіркого, а солодкого.

    Вискочив просто до погрібника, біля якого на снарядних лотках сидів Султанов і голився бритвою "Труд.Вача", безжально обшкрібаючи свої мужні щоки до синюватого блиску.

    — Дозвольте доповісти! — крикнув Козак.

    Султанов недбало змахнув вільною від бритви

    рукою, слухав чи й не слухав, що доповідає йому Козак, ні здивування, ні запитань, так ніби знав уже все й без цієї розповіді, зате Палярус, почувши про двох молодих сестер, одразу накукурічився і закруж­ляв довкола Султанова й Козака, наспівуючи:

    — Красавица моя талантами полна, имеет потрясающий успех... Товаришу сержант, дві дівчини — це ж пожвавлення у залі!

    — Одставити, Палярус, — спокійно кинув Сул­танов, але на Паляруса це не подіяло, він покруж­ляв собі далі, доспівуючи свою безглузду пісеньку:

    — Моя красавица всем очень нравится походкой нежною, как у слона, та-ра!.. Танцует, как чурбан, поет, как барабан, а все-таки она милее всех!..

    — Приготуватися до сніданку! — гукнув сержант, обполіскуючись з брезентового відра дніпровською водою (хтось уже встиг принести, поки Козак "встанонлював зв'язки з місцевим населенням") і вити­раючи обличчя, шию, груди білим вафляним руш­ничком.

    Ардаб'єв, який любив попоїсти, уже привіз від ротної кухні з села їхні котелки з кашею, снідати сіли біля погрібника на траві, підставляли обличчя сонцеві, що викочувалося з-за Дніпра, перекидали­ся поглядами з-над котелків і алюмінієвих кухлів з чаєм, вдоволено позирали на зроблене їхніми рука­ми вночі, на вдало вибране місце, на окопчики, на маскування, на прибраність і затишок.

    — Порядок на вогневій! — вдоволено промовив Султанов і цим ніби подякував усім за безсонну ніч.

    — Як на парадній лінійці в полковій школі, то­варишу сержант, правда? — лукаво позирнув на Султанова Боря Тетюєв.

    — Одставити полкову школу, — незлобиво про­бурмотів сержант.

    — Зараз головне — що? — сказав Палярус. — Головне — поспати хвилин шістсот! А тоді — до дівчаток...

    — А мені б чоботи скинути, щоб ноги не тужи­ли, — простогнав Ардаб'єв. — Товаришу сержант, дозвольте спати не в повній бойовій, а хоч без чобіт.

    — Одставити сон! — Султанов підвівся, — Кінчати сніданок і приготуватися до бойових навчань!

    — Товаришу сержант, — благально склав руки Грановський. — Ми ж не спали вже двадцять чоти­ри години! Я все-таки звик спати щоночі.

    — Забувайте свої звички, Грановський, і пам'я­тайте тільки статути, — спокійно порадив йому Сул­танов. — Ардаб'єв, Будник, Планкін, почистити ко­ней і пустити пастися. Обслуга — до гармати! Ардаб'єв, де ваш протигаз? Рядовий Грановський, знову ви заправляєте гімнастерку в штани? Це вам не на гражданці. Затягніть пояс! Струнко! Бігом марш! Лягай! Встати! По-пластунськи!

    Ясний літній день розпросторювався над землею, розлітався попід небесами далі й далі, а для них він безжально звужувався до суворого сержантового кри­ку, до команд, які вони вже знали, як таблицю мно­ження, до тисячократно повторюваних примітивних, але яких же виснажливих рухів, до безглуздого бо­рюкання з власним тілом і з залізом, тяжким і на­бридливим. "Танки зліва! Хобот вправо! Танки пра­воруч! Хобот вліво!.. Танки!.. Хобот!.."

    Болять руки, болять ноги, болить усе тіло, але Султанов не знає милосердя, та над ними невидимо простирає всемогутні руки молодість, і досить лиш миттєвого перепочинку — і вже душа рветься ку­дись, нестомна, непогамовна, легка, як вітер.

    Султанов точно вичував ту межу, за якою уже вичерпувалися всі сили, і завжди вчасно коман­дував:

    — Перекур!

    Вміло скручував величезну "козячу ніжку", вси­пав у неї мало не жменю чорної міцної махорки, викрешував кресалом, яке Ардаб'єв по-казахськи ласкаво звав "чик-пак", вогню, прикурював, пахкав, мов вулкан, добродушно питав:

    — Кому прикурити?

    Козак не курив (хоч у школі на кожній перерві бігали в дерев'яний нужник у кінці двору й похап­цем смалили там дешеві цигарки не так для при­ємності, як для форсу), але ж махорку давали всім солдатам, а він не хотів відставати від інших ні в чому — і ось давився гірким димом, кашляв, вити­рав сльози, терпів насмішки Паляруса і... відчував себе мужчиною. Не Султановим, — куди там! — та все ж. Хотів бути дозрілим, сильним, мужнім, як їхній сержант, і готовий для цього на все.

    Боря Тетюєв не курив. Для його глевтякуватого тіла сержантська наука давалася найтяжче. Сидів на станині гармати, постогнував, пробував підняти руку, щоб витерти піт з обличчя й шиї, і не мав сили.

    — Товаришу сержант, — ледь ворушачи засох­лими губами, промовив він, — я не бачу користі від нашого так званого навчання. Пристріляти дорогу, по якій може просуватися ворог, — ось що нам тре­ба зробити!

    — Пристрілювати не будемо, — твердо заявив Султанов. •— Я не можу витрачати снаряди. Хто їх нам підвезе? Може, ви, Тетюєв? Мовчите? Можна не відповідати. А прострілювання ви, як навідник, повинні зробити й так.

    — На око?

    — Виміряти до метра! Власними ногами.

    — То дозвольте міряти? — одразу пожвавішав Тетюєв.

    — Одставити! Вже виміряно.

    — Хто ж це зробив? — здивувався Боря.

    — Ваш сержант.

    — Не може цього бути! Коли ж ви встигли, това­ришу сержант?

    — Вночі, коли ви, Тетюєв, куняли на ходу, я під час просування на місцевості до цієї вогневої вимі­ряв усі відстані кроками. Можете запам'ятати. До виходу дороги з степу — чотириста п'ятдесят метрів. До спуску в долину — триста метрів. Місток — три­ста метрів. Запитання є?

    Запитань не було.

    — Може, комусь не подобається наш розпоря­док? — спокійно поцікавився Султанов. — Хтось хоче спати? Безсонна ніч? Для солдата безсонна ніч — додатковий заряд бадьорості! Може, комусь не подобається, що я командир? Прошу висловлю­ватись.

    — Тиша в залі, — гмикнув Палярус. — Ніхто не хоче ліпшої долі. Перша заповідь артилериста: по­далі від начальства, якомога ближче до кухні.

    Ардаб'єв, який прийшов доповісти, що коні вже на пастівнику, зітхнув при згадці про кухню:

    — Ех, оце б борщу з сметаною!

    — Наш Ардаб'єв уже знає український борщ! — зареготав Палярус. — Йому вже хочеться борщу! А тисяча одної ночі тобі не хочеться? Щоб ти спав на посту, а Шехерезада розповідала свої шикарні казки.

    — Кінчай перекур! — підвівся Султанов.

    — В повітрі запахло стройовою підготовкою, — випнув груди Палярус.

    — Балачки! — добродушно осмикнув його сер­жант. — До обіду будемо чистити матчасть і особи­сту зброю.

    Коли вже опинилися поряд із Тетюєвим, Козак спитав Борю:

    — Ти навідником давно?

    — Місяць. До того був водієм танкетки. У нас батарея була — блиск! Шість гармат, механічна тяга, снарядів — гора, весь припас із собою, навіть арт— майстер свій...

    — Де ж воно все поділося?

    — Де? Нарвалися на фашистську колону — ось

    де!

    Козак не повірив.

    — На колону? Отут у степах?

    — Ну, не тут, а за Бугом — хіба не однаково?

    — І ціла колона? Не може бути!

    — Слухай, — подавився на нього трохи злякано Тетюєв, — що з тобою?

    — Не можу повірити, щоб уже колони їхні по нашій землі...

    — А що літаків їхніх повне небо — у це віриш? Під бомбами був?

    — Був, а не віриться. Все мов сон.

    — Ну, в мене теж цей сон був. Як чесонули нас їхні танки, як пішло все вогнем та димом, — отоді повірив. У нас командиром батареї був не Храмцов, а майор Бакаєв. Маленький такий, нервовий, злий, як чорт. Тут б'є, тут горить усе, горить і моя танкетка, а він вискочив з диму, налетів на мене, вхопив за гру­ди, кричить: "Чому не біля гармати? Де обслуга?" А де обслуга? Всі мертві, і я не знаю, живий чи мертвий. А майор знов на мене; "Чому не стріляєш?" — "Не вмію". — "Давай снаряди!" І сам до прицілу. Бачив би ти, як він бив! Запалив танк, три бронетранспор­тери, тут уже з першого взводу лейтенант з двома бійцями прибігли, але майор сам стріляв, поки й відігнали фріців, а тоді при всіх обійняв мене, по­цілував і призначив мене навідником. А так довело­ся б ставати їздовим. І сказав: орден тобі, боєць!

    — Де ж твій орден? — спитав Козак.

    — Десь іде.

    — А майор? Де він?

    — Дали йому дивізіон. А в нас став Храмцов. Ну, та тепер тільки Султанов, більше нікого.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора