І ніхто з них тоді не знав, що за десять днів почнеться страшна війна.
Де тепер ті хлоп'ячі образи, але ось біль наздогнав його і тут, і ця Санька своїм лінивим тілом і лінивою зневагою нагадала ту Саньку, і він утікав од них обох, утікав од спогаду і від нагадування, плутався у кукурудзі, немов у непролазних хащах, ніби в безконечному лісі, не знав, чого йому більше хочеться: відбігти якомога далі від хати й двох сестер, чи вернутися назад, щоб ще раз зазнати зневаги, але й блаженства, болю, та не гіркого, а солодкого.
Вискочив просто до погрібника, біля якого на снарядних лотках сидів Султанов і голився бритвою "Труд.Вача", безжально обшкрібаючи свої мужні щоки до синюватого блиску.
— Дозвольте доповісти! — крикнув Козак.
Султанов недбало змахнув вільною від бритви
рукою, слухав чи й не слухав, що доповідає йому Козак, ні здивування, ні запитань, так ніби знав уже все й без цієї розповіді, зате Палярус, почувши про двох молодих сестер, одразу накукурічився і закружляв довкола Султанова й Козака, наспівуючи:
— Красавица моя талантами полна, имеет потрясающий успех... Товаришу сержант, дві дівчини — це ж пожвавлення у залі!
— Одставити, Палярус, — спокійно кинув Султанов, але на Паляруса це не подіяло, він покружляв собі далі, доспівуючи свою безглузду пісеньку:
— Моя красавица всем очень нравится походкой нежною, как у слона, та-ра!.. Танцует, как чурбан, поет, как барабан, а все-таки она милее всех!..
— Приготуватися до сніданку! — гукнув сержант, обполіскуючись з брезентового відра дніпровською водою (хтось уже встиг принести, поки Козак "встанонлював зв'язки з місцевим населенням") і витираючи обличчя, шию, груди білим вафляним рушничком.
Ардаб'єв, який любив попоїсти, уже привіз від ротної кухні з села їхні котелки з кашею, снідати сіли біля погрібника на траві, підставляли обличчя сонцеві, що викочувалося з-за Дніпра, перекидалися поглядами з-над котелків і алюмінієвих кухлів з чаєм, вдоволено позирали на зроблене їхніми руками вночі, на вдало вибране місце, на окопчики, на маскування, на прибраність і затишок.
— Порядок на вогневій! — вдоволено промовив Султанов і цим ніби подякував усім за безсонну ніч.
— Як на парадній лінійці в полковій школі, товаришу сержант, правда? — лукаво позирнув на Султанова Боря Тетюєв.
— Одставити полкову школу, — незлобиво пробурмотів сержант.
— Зараз головне — що? — сказав Палярус. — Головне — поспати хвилин шістсот! А тоді — до дівчаток...
— А мені б чоботи скинути, щоб ноги не тужили, — простогнав Ардаб'єв. — Товаришу сержант, дозвольте спати не в повній бойовій, а хоч без чобіт.
— Одставити сон! — Султанов підвівся, — Кінчати сніданок і приготуватися до бойових навчань!
— Товаришу сержант, — благально склав руки Грановський. — Ми ж не спали вже двадцять чотири години! Я все-таки звик спати щоночі.
— Забувайте свої звички, Грановський, і пам'ятайте тільки статути, — спокійно порадив йому Султанов. — Ардаб'єв, Будник, Планкін, почистити коней і пустити пастися. Обслуга — до гармати! Ардаб'єв, де ваш протигаз? Рядовий Грановський, знову ви заправляєте гімнастерку в штани? Це вам не на гражданці. Затягніть пояс! Струнко! Бігом марш! Лягай! Встати! По-пластунськи!
Ясний літній день розпросторювався над землею, розлітався попід небесами далі й далі, а для них він безжально звужувався до суворого сержантового крику, до команд, які вони вже знали, як таблицю множення, до тисячократно повторюваних примітивних, але яких же виснажливих рухів, до безглуздого борюкання з власним тілом і з залізом, тяжким і набридливим. "Танки зліва! Хобот вправо! Танки праворуч! Хобот вліво!.. Танки!.. Хобот!.."
Болять руки, болять ноги, болить усе тіло, але Султанов не знає милосердя, та над ними невидимо простирає всемогутні руки молодість, і досить лиш миттєвого перепочинку — і вже душа рветься кудись, нестомна, непогамовна, легка, як вітер.
Султанов точно вичував ту межу, за якою уже вичерпувалися всі сили, і завжди вчасно командував:
— Перекур!
Вміло скручував величезну "козячу ніжку", всипав у неї мало не жменю чорної міцної махорки, викрешував кресалом, яке Ардаб'єв по-казахськи ласкаво звав "чик-пак", вогню, прикурював, пахкав, мов вулкан, добродушно питав:
— Кому прикурити?
Козак не курив (хоч у школі на кожній перерві бігали в дерев'яний нужник у кінці двору й похапцем смалили там дешеві цигарки не так для приємності, як для форсу), але ж махорку давали всім солдатам, а він не хотів відставати від інших ні в чому — і ось давився гірким димом, кашляв, витирав сльози, терпів насмішки Паляруса і... відчував себе мужчиною. Не Султановим, — куди там! — та все ж. Хотів бути дозрілим, сильним, мужнім, як їхній сержант, і готовий для цього на все.
Боря Тетюєв не курив. Для його глевтякуватого тіла сержантська наука давалася найтяжче. Сидів на станині гармати, постогнував, пробував підняти руку, щоб витерти піт з обличчя й шиї, і не мав сили.
— Товаришу сержант, — ледь ворушачи засохлими губами, промовив він, — я не бачу користі від нашого так званого навчання. Пристріляти дорогу, по якій може просуватися ворог, — ось що нам треба зробити!
— Пристрілювати не будемо, — твердо заявив Султанов. •— Я не можу витрачати снаряди. Хто їх нам підвезе? Може, ви, Тетюєв? Мовчите? Можна не відповідати. А прострілювання ви, як навідник, повинні зробити й так.
— На око?
— Виміряти до метра! Власними ногами.
— То дозвольте міряти? — одразу пожвавішав Тетюєв.
— Одставити! Вже виміряно.
— Хто ж це зробив? — здивувався Боря.
— Ваш сержант.
— Не може цього бути! Коли ж ви встигли, товаришу сержант?
— Вночі, коли ви, Тетюєв, куняли на ходу, я під час просування на місцевості до цієї вогневої виміряв усі відстані кроками. Можете запам'ятати. До виходу дороги з степу — чотириста п'ятдесят метрів. До спуску в долину — триста метрів. Місток — триста метрів. Запитання є?
Запитань не було.
— Може, комусь не подобається наш розпорядок? — спокійно поцікавився Султанов. — Хтось хоче спати? Безсонна ніч? Для солдата безсонна ніч — додатковий заряд бадьорості! Може, комусь не подобається, що я командир? Прошу висловлюватись.
— Тиша в залі, — гмикнув Палярус. — Ніхто не хоче ліпшої долі. Перша заповідь артилериста: подалі від начальства, якомога ближче до кухні.
Ардаб'єв, який прийшов доповісти, що коні вже на пастівнику, зітхнув при згадці про кухню:
— Ех, оце б борщу з сметаною!
— Наш Ардаб'єв уже знає український борщ! — зареготав Палярус. — Йому вже хочеться борщу! А тисяча одної ночі тобі не хочеться? Щоб ти спав на посту, а Шехерезада розповідала свої шикарні казки.
— Кінчай перекур! — підвівся Султанов.
— В повітрі запахло стройовою підготовкою, — випнув груди Палярус.
— Балачки! — добродушно осмикнув його сержант. — До обіду будемо чистити матчасть і особисту зброю.
Коли вже опинилися поряд із Тетюєвим, Козак спитав Борю:
— Ти навідником давно?
— Місяць. До того був водієм танкетки. У нас батарея була — блиск! Шість гармат, механічна тяга, снарядів — гора, весь припас із собою, навіть арт— майстер свій...
— Де ж воно все поділося?
— Де? Нарвалися на фашистську колону — ось
де!
Козак не повірив.
— На колону? Отут у степах?
— Ну, не тут, а за Бугом — хіба не однаково?
— І ціла колона? Не може бути!
— Слухай, — подавився на нього трохи злякано Тетюєв, — що з тобою?
— Не можу повірити, щоб уже колони їхні по нашій землі...
— А що літаків їхніх повне небо — у це віриш? Під бомбами був?
— Був, а не віриться. Все мов сон.
— Ну, в мене теж цей сон був. Як чесонули нас їхні танки, як пішло все вогнем та димом, — отоді повірив. У нас командиром батареї був не Храмцов, а майор Бакаєв. Маленький такий, нервовий, злий, як чорт. Тут б'є, тут горить усе, горить і моя танкетка, а він вискочив з диму, налетів на мене, вхопив за груди, кричить: "Чому не біля гармати? Де обслуга?" А де обслуга? Всі мертві, і я не знаю, живий чи мертвий. А майор знов на мене; "Чому не стріляєш?" — "Не вмію". — "Давай снаряди!" І сам до прицілу. Бачив би ти, як він бив! Запалив танк, три бронетранспортери, тут уже з першого взводу лейтенант з двома бійцями прибігли, але майор сам стріляв, поки й відігнали фріців, а тоді при всіх обійняв мене, поцілував і призначив мене навідником. А так довелося б ставати їздовим. І сказав: орден тобі, боєць!
— Де ж твій орден? — спитав Козак.
— Десь іде.
— А майор? Де він?
— Дали йому дивізіон. А в нас став Храмцов. Ну, та тепер тільки Султанов, більше нікого.
(Продовження на наступній сторінці)