— Слухаю, товаришу сержант! — виструнчився Веніамін.
— Ви звідки родом?
— Недалеко звідси, тільки моє село на тім боці Дніпра.
— Прекрасно. Наказую вам встановити зв'язок із місцевим населенням.
— Єсть встановити зв'язок! Дозвольте запитання?
— Дозволяю.
— Що треба зробити для встановлення зв'язку?
— Піти в оту симпатичну хатку, — сказав Палярус, — познайомитися там із симпатичною Марусею і поїсти в неї пиріжечків із сметаною!
— Одставити балачки, рядовий Палярус, — наказав Султанов. — Рядовий Козак, виконуйте наказ!
— Єсть виконувати!
Вгрузаючи чобітьми в м'яку землю. Козак пошурхотів між соковитою кукурудзою, соняшники стріпували йому з своїх золотих брилів легенький пилок, гарбузи підставляли під ноги круглі лискучі боки, перед самою хатою з-за перелазу рожеві мальви привітали його сонними личками. Сінешні двері не були замкнені, він тихо прочинив їх, війнуло на нього теплим духом молока, яблук і сухих трав, обійняла добра, знана з дитинства темрява, повела в цих незнайомих сінях так, ніби в батьковій хаті, привела
до хатніх дверей, поклала йому руку на клямку, але він не став одчиняти дверей, а ледь чутно стукнув, тоді стукнув голосніше, але ніхто не відгукнувся, і Козак потихеньку відхилив двері, просунув у темну хату (вікна, мабуть, були ще звечора завішені ряднинками для маскування) голову, прошепотів:
— Можна?
— Хто там? — почувся дівочий голос з другого кінця хати. — То ти, Саню?
— Боєць Козак, — сказав він одразу зчужілим і неслухняним голосом.
— Ой лишенько! Вже й сюди дійшло! — пролунало злякане. — Де ж ви? Хто ви? Я не бачу. Відтуліть отам вікно. Саня, мабуть, ще спить. Вона в хатині. А я недужа. Оте вікно біля дверей одтуліть. А тоді ось біля мене.
Він пішов на голос, робив те, що підказував голос, і коли відтулив обидва вікна і світло проникло до просторої, хоч і з низькою стелею і з великою старовинною піччю хати, побачив у кутку на скрині високу постіль, прекрасне бліде обличчя на подушках, розметані чорні коси і всохле тіло під простирадлом, як у трирічної дитини.
— Підійдіть, — попросила дівчина. — Як вас звати? Мене звуть Надею. Саня зве Надькою. Ви теж так звіть. А вас як?
— Козак, — розгублено відповів він.
— Це прізвище. А звуть?
— Веніамін.
— Як дивно. Я ніколи й не чула. І в книжках не зустрічала.
— На мене кажуть іще: Веня.
— Я теж вас зватиму так. Згода?
Він не встиг відповісти, бо двері з хатини рипнули й у напівтемному отворі вималювалося щось смагляво-золотисте, в коротенькому, занадто тісному ситцевому платтячку і теж мовби смагляво-золотистому (чи й було воно, те платтячко?), сказало сонно, здивовано, вередливо:
— З ким це ти, Надько, любезничаєш з досвітку?
— Це, Веню, моя сестра Саня, — сказала Надя так, ніби вони з Козаком зналися уже он скільки часу. — Саню, познайомся.
Смагляво-золотисте наблизилося до Козака, війнуло на нього ще теплішим і духмянішим, ніж у сінях, вдарило мінливим переблиском очей, різонуло усміхом.
— А губатий який! Тобі ще моню смоктати, а не воювати! Де ти такий узявся?
— Мене прислав сержант Султанов сказати, що ми обладнали на вашому городі вогневу артилерійську позицію, — відчеканив Козак, не піддаючись на Саньчину зневагу.
— А який він, той ваш Султанов? — поспитала Санька, ще ближче підсовуючись до Козака.
— Він командир нашого взводу.
— Веню, ти її не слухай, — прошепотіла Надя. — Вона з усіма така. Вона добра, а показати нікому не хоче.
— А ти мовчи! — гримнула на неї Санька. — Лежиш, то й лежи!
— Я хотів спитати, — для розмиру між сестрами втрутився Козак, — хотів спитати, де у вас колодязь? Нам після маршу помитися, ну і взагалі — вода...
— Колодязь? — чмихнула Санька. — А внизу наш колодязь. Дніпро. Бери коромисло, дві цеберки — і гайда! Воду носити вмієш?
— Та вмію!
— А вмиєтесь, то приходьте в гості. Приводь свого Султанова. Чи, може, мені до вас?
Козак не знав, як на це подивиться сержант, тому не відповів, зніяковіло переступав з ноги на ногу.
— Боїшся сержанта? — одразу збагнула Санька. — Не бійся, не піду я до вас. Де ви там, над дорогою, мабуть?
Він мовчки кивнув, сухий клубок застряв йому в горлі, ніяк не прокочувався далі.
— Ми з Надькою тут самі, — вирішила подобрішати Санька, хоч Козак ні про що її й не розпитував. — Батько погнав худобу за Дніпро. Фермою завідував, його й послали. А маму громом убило. Сім років, як убило. Ти звідки родом?
— З-за Дніпра.
— У вас там грім бив людей?
— Бив.
— Отож.
— Ну, то я піду? — сказав Козак, не знаючи, про що далі вести мову з цією колючою Санькою.
— Іди, — байдуже відвернулася вона від нього, підняла голі смагляві руки, стала поправляти покучмлене русяве волосся.
— Приходь до нас, Веню, — попросила Надя. — Саня добра. Приходь. Гаразд?
— Я постараюсь, — пообіцяв Козак.
Вийшов з хати, мов скупаний.
Шпортався в огудинні, перечіпався через гарбузи, зосліпу натикався на товсті соняшники, які вже не сипали на нього золотим пилком, а боляче дряпали йому руки й лице своїми шорсткими, як наждак, тілами. Де він, і що з ним, і як?
Втікав з тої хати, від непроспаного байдужого дівочого голосу, від невиразної золотистої смаглявості, а сам ладен був вернутися назад і знову зазнати солодкого приниження, якого щойно зазнав, і все віддав би за те приниження, і за свою безпомічність, і незграбну наївність, аби лиш чути той голос і дивитися, бути поряд, згадувати...
Такого не могло бути, а отже сталося, було насправді, повторилося, ніби сон, мана, чаклунство. Той самий голос, те саме лице, та сама постать і навіть ім'я... Санька! Вдома він був закоханий безтямно в сусідську Саньку, так само ліниву тілом і голосом, як оця тут, так само недбалу до всього довкола, так само золотисто-смагляву, мов хмарина в досвітньому небі, ще не осяяна сонцем, а тільки підсвічена якимись невидимими променями, навіть віком вони були однакові — обидві старші за Козака років на два чи три, може, тому він і закохався тоді в Саньку, бо хлопці завжди так роблять, їм подобаються чомусь трохи старші дівчата, в яких приховується незбагненний чар і тяжка вабливість, а може від їхніх буйних тіл розлунюється, ніби від якихось таємничих золотих дзвонів, гріх, заборона, сором, вічний поклик, усе те, що за сімома печатями заборон і неприступності і що, саме завдяки цьому, у всі часи найбільше притягує незміцнені молоді душі.
Козак не відкривався про свою хлоп'ячу пристрасть до Саньки жодній живій душі, він і собі міг признатися хіба що вві сні, але незабаром мав переконатися, що ніщо на цім світі не може зостатися непоміченим, і вже хтось запримітив, які погляди кидав він на Саньку, як дрижав його молодий голос, вимовляючи її ім'я, що казав він про тих, кому Санька дарувала свою увагу, як стежив за тим, з ким вона танцювала в сільбуді, якому уповноваженому усміхалася, з ким перемовилася словом, кому усміхалася, за ким зітхнула.
У них був Петро Левків, насмішник, гостроязикий, нещадимий і вреднючий, він давав усім образливі прізвиська, переслідував кожного, безжально викриваючи його вади, закоханість для нього теж була вадою і предметом осмішнення, і коли він якимсь чином здогадався про затаєне почуття Веніаміна до Саньки, він одразу продражнив Козака Санюнею. Козак вважав, що лізти в душу людині — це найбільша несправедливість на світі, йому було кривдно до сліз, але Петро не знав і не хотів знати таких переживань і переслідував Козака так, ніби це бра якась дичина для мисливця. Веніамін і досі не міг забути, як уже цього літа, за тиждень до того, як він мав кінчати десятирічку, Петро Левків познущався з нього, а Санька, хоч теж здогадувалася про Веніамінову закоханість, не захистила його, а ще мовби чорно відплатила за його чисте почуття.
У школі вже йшли випускні екзамени в десятому класі, Козак мав готуватися до математики (був завжди першим учнем у цій дисципліні), але батько сказав, що завтра починають закладати силос у ями, і він кинув підручники, кинув математику і все своє майбутнє, і побіг до силосних ям, бо знав, що там топтатимуть силос дівчата і серед них — Санька.
Петро Левків, перший їхній механізатор, возив січку до ям. Побачивши Козака, він виявив усю ту радість, якою живуть мстиві душі, кинув свою машину, підбіг до Веніаміна, удав, ніби обнімає його за плечі, і штовхнув до ями, де топтали силос дівчата, а між ними й Санька. Штовхнув його Петро так уміло, що Козак упав саме біля Саньки, він ще підводився незграбно і зніяковіло, а вона не підскочила, щоб йому помогти й поспівчувати, а вхопила повні пригорщі силосної січки й сипнула йому межи очі з відьмівським якимсь сміхом. І поки він протирав очі, Санька сміялася дужче й дужче, заохочуючи всіх дівчат, які топтали силос, і собі сміятися з цього незграбного завтрашнього випускника, а він не міг ні образитися, ні крикнути всім їм, а передовсім Саньці, як він її кохає і що він готовий життя віддати за неї, за один її погляд, за саме скинення її лінивої брови. Образа і блаженство.
(Продовження на наступній сторінці)