— Здрастуйте, — привітався чоловік, — я голова сільради Мар'яненко, — а це наші дівчата. Вони перейняли коней удосвіта вже по той бік села. Ну, ми ж не знали, що воно за коні, а оцей товариш боєць прибіг і вимагає, щоб віддали йому, бо, мовляв, вони — його власні, чи що. Так воно чи не так? Коней ми йому не дали без перевірки, а от яєчок трохи, значить, теє...
Султанов провів поза поясом великими пальцями, зганяючи брижі на гімнастерці за спину, підійшов до Мар'яненка, подав руку,, відрекомендувався, тоді так само потиснув руки обом жінкам, від Ардаб'єва, який кинувся до нього рапортувати, відвернувся.
— Від усього нашого особового складу висловлюю вам велику подяку та допомогу! — звернувся до Мар'яненка і жінок. — Прошу до нас. Познайомтесь з бійцями. Як там наші товариші піхотинці в селі?
— Та ми їх, вважайте, чи й бачили, — сказав Мар'яненко. — Промайнули вночі, як тіні, ті над берег, ті у степ, ті до шляху, — і не видно й не чутно.
— Зайняли кругову оборону — пояснив Султанов, — до особливого розпорядження. За тиждень диспозиція зміниться, і ми вийдемо на оперативний простір.
Голова кліпав очима, нічого не розуміючи.
— Може, вам поміч якась потрібна? — поспитав. — З продуктами чи там що?
— Всім забезпечені. Дякуємо.
— Та це ми дякуємо, що наше село, значить, у такій обороні.
— Можете бути спокійні. Мої бійці виконають свій обов'язок до кінця! — приклав руку до пілотки Султанов.
Боря Тетюєв підштовхнув непомітно Козака, скосив очі на сержанта. Ну, який у нас командир! Які слова знаходить!
Мар'яненка з жінками проводжали аж до шляху, коли ж усі зібралися на вогневій, Султанов підкликав Ардаб'єва.
— Їздовий Ардаб'єв, що це у вас? — спитав сухо, показуючи на каску з яйцями.
— Яйця, товаришу сержант.
— Щось я не пригадую, щоб у вашому речовому атестаті значився кошик для курячих яєць.
Ардаб'єв переводив погляд з одного на другого, шукаючи підтримки, але у всіх в очах вичитував тільки сміх і тому не знав, як поводитися.
— Так, товаришу сержант, це ж та всю батарею! Подарунок місцевого населення. Для зміцнення наших сил і боєготовності.
— Щоб це було востаннє, — суворо попередив
його Султанов.
— Так точно, востаннє, товаришу сержант.
— А з яєць що — яєчню зробимо?
Ардаб'єв зрадів.
— Можна, товаришу сержант, це можна!
— Рядовий Козак, — скомандував Султанов. — Дозволяю відлучитися і дістати сковороду.
— Єсть! — гукнув Козак і залопотів кукурудзою, поки сержант не передумав.
Санька стояла біля повітки, сипала поперед себе зерно, скликала курей: "Тю-тю-тю!". Купалася у сонці, буйне тіло і молодий голос, зграбні рухи, сміх в очах, на лиці, у всій постаті.
— Чого тобі? — насмішкувато спитала Козака.
— Сержант прислав.
— Все присилає. Сам він що — ходити не вміє?
— Просив сковорідку. Яєчню смажити.
— Сковорідку? Ти б до Надьки зайшов. Жде. Обіцяв прийти, а не йдеш,
— Бойові навчання.
— Та знаю. Чула. То зайдеш?
Він убіг до хати, побачив Надю на скрині біля причілкового вікна, непорушну й безпомічну, а де ще прекраснішу, як тоді, удосвіта, не знав, що їй казати, ніяковів од надміру грубої сили, що била з усієї його постаті, сили такої недоречної поряд з цією недолею тяжкою, з цією дівчиною, в якій жив тільки дух — майже цілковито безтілесній.
— Пробач, Надю, не міг вирватися.
— Але ж прийшов? Я така рада і така вдячна.
— Я на мить одну. Біжу! Наказ!
— Сядь хоч посидь. Отам на ослоні. Або ось тут ближче. Там у мене книжки, то ти їх відсунь.
— Я потім. Може, ще й сьогодні. Після обіду.
— Ах, який же ти...
Санька врятувала його, внісши велику сковороду і четвертину жовтуватого сала.
— А сало навіщо?
— Хто ж смажить яєчню без сала? Бери!
— Бери, бери! — подала голос і Надька.
— Ну, спасибі! Я все Султанову... Я йому скажу... Ми з ним...
Він побіг, мало не падаючи, поспішав, щоб зберегти в собі рішучість, тицьнув сковороду й сало Ардаб'єву, підскочив до Султанова, гаряче зашепотів:
— Товаришу сержант, їх треба відвідати! Бони так ждуть. Надя немічна, прикута до постелі, для неї це... Ви самі розумієте... Товаришу сержант...
Султанов мовчки кивнув йому, але вже й це була маленька перемога, раз не пролунало його тверде "Одставити!" або "Балачки!".
— Ну, що там у вас, Ардаб'єв? — поцікавився Султанов.
— Товаришу сержант, навіть сало є! А з салом можна й на цілий тиждень наперед наїстися!
— Ти що, у верблюда навчився? — зареготав Палярус. — Так той на півмісяця вперед наїдається. Давай і ти вже таким калібром!
А в яких я пустелях жив? — зітхнув Ардаб'єв. — За Волгою біля Каспію яка земля? Для верблюдів, а не для людей. Ось, кажете, гут жара. А хіба це жара! В нас он — крізь кожух пробиває!
Козак бачив верблюдів тільки на малюнках. А щоб кожухи влітку?
— Навіщо ж влітку кожухи? — здивувався він.
— Ось приїдеш після війни в гості, покажу тобі, — пообіцяв Ардаб'єв, метушливо розкладаючи вогонь, хоч це зовсім не личило йому.
Обід з піхотинським супом, кашею і артилерійською яєчнею видався на славу, кожен мріяв про статутну мертву годину на сонечку або під кущем бузини, і Султанов скомандував усім відпочивати, а Козака поманив до себе пальцем і неголосно звелів йому:
— Ідіть туди, у двір, і зустрічайте мене біля воріт. Я зараз прибуду. — Тоді гукнув до Борі: — Тетюєв, лишаєтесь за мене!
Що означало це загадкове "я зараз прибуду", Козак не міг збагнути, але розпитувати теж не мав права, тож мовчки козирнув і тихенько пробрався через город до обійстя. Наказано йти — треба йти. Звелено зустрічати — треба зустрічати. Біля мальв перед перелазом Козак постояв, очікуючи Султанова, але того не було. По той бік перелазу греблися й сокоріли кури, постогнували від спеки. З-під повітки долинало якесь постукування: "Стук-стук-стук! Стук— стук-стук!" Він перегнувся через перелаз, намагаючись роздивитися, що воно там стукає, але не побачив нічого, тоді переступив у двір, трохи пройшов по твердій стежці і лише тепер зміг розгледіти під повіткою Саньку. Присівши навпочіпки, вона невеличкою сокирою рубала на дріб'язок щирицю, яку, видно, щойно нарвала. І знов він не знав, як йому повестися. Підійти до Саньки, але як же без Султанова? А сержанта не було. Козак пройшовся по двору, тоді згадав, що сержант казав йому про ворота, попрямував туди і саме вчасно, бо з тієї піщаної дороги, що спускалася до. Дніпра, до обійстя завертав Султанов. Був верхи на своєму гнідому, в повному бойовому обладунку, з автоматом, біноклем, польовою сумкою, так ніби збирався в похід або на битву. Козак отетеріло дивився на командира.
— Ну, чого ж ви! — нетерпляче кинув йому той. — Відчиняйте ворота!
Ворота давно не відчинялися, Козак увесь облився потом, поки розхилив їх, кінь стриг вухами, вносячи Султанова на подвір'я, сержант легенько доторкнувся острогами до його боків, і кінь поскакав короткою риссю. Але скакати не було де, Султанов обкрутився раз і вдруге в тісному дворі, під'їхав до воріт, зіскочив з коня, кинув повідця Козакові.
— Прив'яжіть!
Той прив'язав коня і став, не знаючи, що робити далі.
— Ну? — підігнав його сержант. — Ведіть.
І Козак повів його під повітку, де вперто не стихало настирливе: "Стук-стук-стук!". Ну, клята Санька! Невже не бачила вершника, хіба не могла б кинути той осоружний бур'ян?
Йому сказано "ведіть", тому він ішов попереду, хоч і знав, щ о це порушення порядку, але коли опинився перед Санькою, то відступив убік, хотів сказати: "Це сержант Султанов, а це — Санька", але в горлі йому пересохло і він не зміг здобутися на жодне слово. Відступився і кивнув головою.
Султанов зробив свій улюблений рух пальцями, поправляючи складки на гімнастерці, схитнувся замашним тілом до Саньки і промовив таке, що Козак не повірив:
— Здрастуйте, Золотиста Динька!
Козак теж знав, що Санька золотиста, побачив це вчора навіть у півтемній хаті, але йому й у голову ніколи б не прийшло сказати про це дівчині ось так, одразу, а Султанов зумів. З Саньки злетіла її насмішкувата неприступність, осипалась, мов зів'яле листя, дівчина підняла очі на Султанова і не могла відірвати погляду від сержанта, забула про сокирку, яку тримала в руці, забула про свою незграбну позу.
— Що це ви робите, дозвольте поцікавитися? — голосом, якого в нього Козак ніколи не чув, ласкаво поспитав Султанов.
— Бур'ян для поросяти.
— Ага. Ясно. Дозвольте? — він узяв з Саньчиної руки сокирку, тихенько відтрутив дівчину, поклав на дровітню оберемок щириці. — Це робиться так.
І застукотів сокиркою, як сікачем на кухні: тук — тук-тук!
(Продовження на наступній сторінці)