— Була, — буркнув Козак. Злякався Надьчиних розпитувань. Сестра Марійка виходила заміж, ще він був малий. Його примусили "продавати" сестру. Коли жених вивозив Марійку з їхнього двору, Веня став у воротях і не пускав весільного поїзду без викупу. Він би не стояв там і хвилини, втік би світ за очі, але п'яні родичі тримали з обох боків і кричали: "Требуй викупу! Требуй викупу!" Жених зіскочив з воза, сипав грошима на малого, Веня пручався у п'яних руках, плакав, а дядьки пхали йому гроші в кишені, у жмені, за пазуху. Зім'яті червоні тридцятки падали на траву, весільні гості кричали: "Бери, Беню, збирай, щоб не валялося!"
— Одна сестра, — сказав він, — уже заміжня, двоє дітей. Чоловік пішов на фронт.
— І ти ж оце пішов? — співчутливо глянула на нього Надя, і він був вдячний за той погляд.
— Я добровільно. Ми з хлопцями вже в дев'ятому класі намірилися йти у військові училища. Я хотів у військово-морське. Написав листа наркому військово-морського флоту Кузнецову. Мені прийшов пакет. Від начальника прийомної наркома капітана першого рангу Редькіна.
— Редькіна, — пошепки повторила Надька.
— Капітан першого рангу написав мені, що нарком вітає мій намір і дав розпорядження послати мені брошуру, в якій розповідається про всі військово-морські училища. В Ленінграді, у Баку, в Одесі... Ну, а тут почалася війна, я подумав, що від Ленінграда й до Баку далеко, поїхав до Одеси в училище берегової артилерії, та не доїхав, попав під бомбйожку, ну і ось...
— І ти був під бомбйожкою?
— Сержант он і не під таким уже був!
Султанов і досі стояв перед картинкою. Ярмарковий олеодрук. Дівчина біля криниці і козак на коні біля неї. Мабуть, у всіх українських хатах на стіні біля родинних фотографій або під дзеркалом висів той малюнок, і всі дівчата закохувалися у того горбоносого козака, а тоді шукали його довкола себе живого. Козак, у синім жупані, сивій шапці, червоний пояс, вороний кінь. Дівчина у плахті, вінок із квіточок на голові, біла сорочка гаптована, коралі на високій шиї: Козак від’їжджає, дівчинонька плаче.
— Правда ж, той козак на вас схожий? — спитала Надька Султанова.
— Я без вусів, — усміхнувся сержант.
— А такий же горбоносий. І Голик теж був горбоносий. А дівчина, як я...
— Ось не вигадуй! — знову нагодилася до хати Санька. — Вже як на кого схожа, так на мене.
— Вона ж чорнява!
— То й що? Може, і я чорнявою колись стану. А тобі лиш би вигадувати! Не казала ще вона ніби то її грім ударив, як маму нашу вбив?
— А може, й ударив, а може, й ударив! — мало не плачучи сказала Надька.
— Ти тоді вже лежала. Забула хіба? Ще малою впала на ковзанці, спиною вдарилася — і ото...
— Яка ж ти зла, Саню.
— Я? Зла?
— Ну, не треба, — заспокоїв їх Султанов. — А це у вас що — ще одна кімната?
Він підійшов до дверей у тій стіні, де стояла Надьчина скриня, але не став зазирати туди, делікатно зупинився. Дівчата мовчки дивилися на нього, Козак мимоволі глянув крізь відхилені двері. Дівоче ліжко, бокаті подушки, килимок з лебедями на стіні, машинка "Зінгер" поряд, мабуть, ще материна.
— То в нас хатина, — пояснила Надя. — Саня там спить. А я — на скрині, щоб видно було у вікно...
Санька підбігла, хряпнула дверима до хатини, гукнула із слізьми в голосі:
— Як ти мені набридла!
Султанов мовчки, легенько, самими кінчиками пальців доторкнувся до голої Саньчиної руки, і дівчина вся напружилася від того доторку, тоді злякано вигнулася й вибігла з хати. Козак на мить заплющив очі. Хотів забути той доторк пальців Султанова до Саньчиної руки, ніколи не згадувати, не знати. Але ж бачив, усе бачив! Навіщо він пішов сюди з Султановим? Щоб відчути себе нещасним?
— Ви її пожалійте, — сказала про Саньку Надя. — Вона ж так вимучується! І води наносити, і вимити, попрати, зготувати, впорати порося, а там кури, город, та ще й я... Вона така терпляча... Я б ніколи не витерпіла... І ніхто б не витерпів, правда ж?.. Хоча що ж я кажу? Солдати ще й не таке терплять, правда ж?
— А що солдати? — бадьоро промовив Султанов. — Армія є армія. Підйом. Фіззарядка. Ранковий туалет. Сніданок. Бойове навчання. Обід. Ну, і так до відбою. Усе просто і ясно, ніяких таємниць.
Це Наді не дуже сподобалося.
— Як же без таємниць? — здивувалася вона. — Хіба можна без таємниць. От у нашій хаті є домовик.
— Ну-ну, — порипів Султанов чобітьми, проходячись туди й сюди по хаті, мало не дістаючи головою до темного сволока, — припустимо. У нас у саклях теж є дух. Домашнє вогнище. Вогнище — це і є наш дух.
— А в нас — домовик!
— Де ж він тут ховається?
— Я — той домовик! І щоб ви всі знали!
В її голосі теж підозріло забриніли сльози, і Султанов, мабуть, трохи збентежився цією вразливістю обох сестер і вже не знав, чим може помогти. Він ще трохи пометався по хаті, став коло дверей, прислухаючись, чи не вертається Санька, сказав ні до кого:
— Піду покурю.
— І я з вами! — скинувся Козак, злякавшись, що Султанов знайде надворі Саньку і тоді вже й не знати, що буде далі, що станеться. Він зрозумів, що кидати Надю саму негоже, що це соромно, ганебно, підло, але нічого не міг вдіяти з собою. Надя була між ними тільки знаряддям для хитрої і затаєної гри, а справжнє змагання точилося за Саньку, і не змагання, а війна, і ту війну Козак програвав жорстоко й безнадійно, але програвати не хотів, ще сподівався на чудо, може, на свою впертість, на молодість, на невинність. Був невинний, як у день свого народження, а хіба ж за цей найдорожчий скарб не зможе винагородити тебе життя прихильністю і любов'ю?
Санька з'явилася у хаті нечутно, як і перед тим, і врятувала Козака, поклала край його розгубленості й розтривоженості. В одній руці несла тарілку з кришениками цибулі і дрібно нарізаним салом, у другій — миску з гарячою, щойно звареною картоплею.
— Я ж казала! — сплеснула долоньками Надя. — Я ж казала, яка вона!
— Прошу до столу, милі гості, — запросила Санька. — Поки картопля не охолола. Ну, товаришу сержант! Веню!
Те, що вона звала Козака Венею, а Султанова тільки "товариш сержант", промовляло мовби на користь Козака, але він уже не вірив у слова, бо щойно пересвідчився, як багато важить лиш один доторк пальців, непомітний рух, переблиск очей, приховане зітхання.
— Дякуємо, — сказав Султанов. — Я ж сказав, що ми щойно з обіду.
— Генералам своїм дякуватимете! — недбало відмахнулася Санька. — Може, скажете, що й молодою картоплею вас годують?
— Молодої картоплі не маємо, визнав сержант. — Суп-пюре гороховий, каша пшоняна з свинячою тушонкою, а молодої картоплі — ні...
— Отож. То сідайте і ніяких мені відмовлянь!
Вона кидала на стіл виделки, ложки, вміло нарізала хліба, притискуючи паляницю до високих грудей, тоді дзенькнула чарочками, виставила "чекушку" за три п'ятнадцять.
Султанов уже всовувався на ослін, але побачив горілку і наставив на Саньку долоню.
— А цього не можна ніяк!
— Хоч пригубите по краплиночці. А то скажуть: були в гостях і насухо...
— Іменно: у гостях. Я не маю права. Я командир. Який приклад бійцям? Хіба що Веніамін? Йому дозволяю.
— Я не вмію і не п'ю зовсім, — почервонів Козак.
— Бачили: він не вміє! — глузливо вигукнула Санька. — Ану сідай! Ось тут. А я біля тебе. Надю, ти як?
— Я не хочу, Саню. Їжте, а я подивлюся. Так же гарно на вас дивитися.
Санька все ж налила всім у малюсінькі вузенькі чарочки, налила навіть для Наді, поставила біля неї, присіла біля Козака, притулившись до нього своїм гарячим тугим тілом і обезвладнила його цим доторком так, що він сп'янів і без горілки і незчувся, як проковтнув ту пекучу рідину, закашлявся, запирхався. Санька сміялася, тицяла йому нанизаний на виделку шматок сала, давала хліба, вони з Султановим теж випили по краплі і тепер перезиралися, перекидалися поглядами через Козака, а він не міг ні бачити того перезирання, ні відчувати, скупаний у соромі через свою недосвідченість і недозрілість.
Поїли скоро, Санька стала прибирати посуд. Султанов солодко потягнувся, смачно зарипіли на ньому ремені, заграли м'язи під гімнастеркою.
— Тепер би закурити! — мрійливо промовив він.
— А ви куріть тут! — попросила Надя. — Хай чоловічим духом запахне. Правда ж, Саню, хай курять?
— Махорка в нас надто вже зла, — сказав Султанов.
— Хто б то злякався вашої Махорки! — хмикнула Санька. — Раз Надька дозволяє, то ото куріть собі, та й усе.
(Продовження на наступній сторінці)