«День шостий» Павло Загребельний — сторінка 10

Читати онлайн повість Павла Загребельного «День шостий»

A

    Санька підвелася, обсмикнула на собі платтячко, поправила волосся. Султанов дивився на неї, не переставав сікти бур'ян, рука його рухалася ще швидше, у темпі вже просто неймовірному, але він не зважав на неї, так ніби то був якийсь сторонній пристрій, незалежний від тіла, і коли заговорив до Саньки, то так і здавалося, ніби тут два Султанови: один січе бур'ян, другий говорить.

    — Вам личить отака буря на голові, — сказав Султанов. — Тільки таким і повинне бути волосся в тої, хто живе над Дніпром на такому урвищі. Я виріс у горах, тому можете мені повірити, Золотиста Динько.

    — Мене звуть Санькою.

    — А я — Султанов.

    Він докінчив сікти бур'ян, підвівся, обтер руки. Санька ліниво повернулася до нього спиною і мовчки пішла з-під повітки. Мабуть, вона мала намір, як гостинна господиня, завести їх до хати, познайоми­ти з сестрою, запропонувати частування. Але наткнулася на Козака, про якого, здається, зовсім забула, і хоч обійшла його, не кажучи й слова, та все ж ця несподівана перешкода збила Саньку з попередньо­го наміру, дівчина не стала йти далі, зупинилася біля хатнього причілка. Козак був тепер між Султановим і Санькою, не знав, що має робити, щомиті міг очі­кувати короткого сержантового: "Рядовий Козак, повертайтеся у розташування!", і все в ньому обурювалося з такої несправедливості, але Султанов і далі дивував його, не був схожий на самого себе, наблизився до Козака і тихенько, майже ласкаво підштовхнув його в бік Саньки і пішов сам тільки слідом за Веніаміном, обережно наближаючись до золотистої, пронизаної літом дівочої постаті, до Зо­лотистої Диньки. Ступав м'яко, нечутно, як ласкавий хижий звір, що вийшов із гущавини на милу­вання і на полювання, йшов спокійний, байдужий, певний, що жертва не втече, і вона справді не втікала, зустрічала поглядом чистих і спокійних очей, за якими Козакові ввижалося його дитинство, і мигот­ливе світло крізь зелене листя, і пташині співи, і запахи землі, і голос ріки. А що ввижалося Султанову? Ніхто б не міг того вгадати. Молодість, степ, ріка — це діє на всіх однаково. Для Султанова тре­ба б ще гір, горбатих, як його ніс, але тут була безмежна рівнина і доводилося жити її законами і її пристрастями також.

    Так вони, зблизившись доволі небезпечно, сто­яли втрьох біля хатнього причілка і не знали, як їм бути далі. Врятував їх сторонній, неочікуваний звук. Ледь чутний шерех, ніби подряпування по склу пта­шиною лапкою. Санька тільки повела ліниво пле­чем на той шерех, і більше нічого. Султанов, у якого все тіло було, мов надчутливий і надприродний інструмент, не міг не чути того звуку, але він, здаєть­ся, вловлював тепер тільки те, що линуло від Сань­ки, і тому теж лишився зовні незворушний. Козак розгублено крутив головою, поки нарешті збагнув, звідки долинає дивне подряпування. Він глянув на причілкове вікно, побачив маленьку, ніби дитячу

    ручку, яка водила тонюсінькими пальчиками по той бік шибки, виписуючи загадкові письмена безнадії і туги. Тоді ручка, мовби мала очі і побачила, що Козак дивився у вікно, помахала йому, кличучи до себе.

    — Це Надя? — сказав він Саньці. — Вона кличе мене?

    — Кличе, то піди.

    Його вразила холодна байдужість її голосу. Міг би знехтувати Саньчиними словами, звернувшись за повелінням до свого командира. Але Султанов відвер­тав очі, він усувався, передавав Козака в розпорядження цієї загадкової, лінивої красуні.

    Козак посунете до хати. Чоботи його видавалися тисячопудовими.

    — Веню, — не даючи йому переступити поріг, спитала Надька, — хто то з тобою?

    — Не зі мною, а я з ним! — розізлено кинув Козак.

    — Ну не сердься. Гріх на мене сердитися. То хто ж він?

    — Наш сержант Султанов.

    — То він приїхав верхи?

    — Ну, він.

    — А де ж кінь?

    — Коло воріт. Прив'язаний.

    — Знаєш що, Веню? Попроси свого сержанта хай сяде на коня і трохи попоїздить по двору.

    — Навіщо?

    — Ну, скажи, що я просила.

    — Це що ж виходить? Я повинен виступати в ролі парламентера, чи що? Ах, ах, вас просять! Ах, ах, ми приєднуємося до цих просьб...

    — Веню, ну чого ти такий нечутливий? Ми ж тебе любимо, а ти...

    — Хто це —— ми? — стрепенувся він.

    — Ну хто? Я і Саня.

    — І Саня теж? Дуже дивно! Дуже й дуже! Ну, гаразд. Я попрошу сержанта. Я зроблю для тебе, Надю, усе, що зможу!

    — Спасибі тобі, — це він почув уже вилітаючи з хати, дзвеніло йому в ушах, коли став перед тими двома і побачив, що вони вже стали спільниками, нікого не впускали у свою таємницю, забувши про все на світі. Козак пробував пробитися до їхньої свідомості, але вони не зважали на нього, Султанов щось спокійно шепотів, не звертаючись, здається, до Саньки, не нахиляючись, кидаючи той шепіт у простір, в небеса, а вона, піднявши до нього прекрасне, миле своє лице, тягнулася всім своїм гнучким тілом до того мужнього чоловічого шепоту.

    Козак довго відкашлювався, поки на нього звернули увагу. Він передав бажання Надії. Санька зне­важливо пирснула. Але Султанов усе зрозумів.

    Махнувши рукою Козакові й Саньці, щоб вони лишалися там, де були, він пішов до воріт, сів на свого гнідого і став їздити по двору, намагаючись якомога частіше бути перед причілковим вікном.

    — Бачиш, який наш сержант? — сказав Козак Саньці.

    — Бачу.

    І ніхто б у цілому світі не міг вгадати, що вона думає про сержанта.

    Стояла в сінешніх дверях, піднісши голі руки вго­ру, впиралася ними об одвірки, ноги вільно схре­щені, у всій постаті — лінива байдужість, а на пов­них зволожених губах — ще лінивіший усміх. Козак не вірив у цю лінивість, тепер він уже знав: там при­ховуються страшної сили заряди, які здатні пустити димом усе на світі, а не те що його несміливі й не окреслені почуття.

    — Скільки йому їздити? — спитав Козак.

    — Хай їздить.

    Султанов знав це ліпше за них. Він прив'язав гнідого біля воріт, став перед Санькою (Козак для нього мовби й не існував), сказав:

    — Тепер я хотів би познайомитися з вашою сест­рою.

    — Тільки попереджаю, — з якоюсь злістю вигук­нула Санька, — вона в сто разів вродливіша за мене!

    — Переживемо, — сказав Султанов із ласкавою поблажливістю. — Козак, Веніамін, як ти думаєш, — переживемо?

    Він уперше назвав Козака на ймення, але не було часу дивуватися, треба було відповідати.

    — Надя — надзвичайна дівчина! — сказав він.

    — Тоді ведіть! — звелів їм обом Султанов.

    Санька десь зникла у своїх господарських клопотах, а Козак мав вести сержанта до хати, пропахлої чебрецем, материнкою і духом степів, до того кутка, де на старовинній скрині, потопаючи в м'яких подушках, знищуючись і гинучи в тій постелі, що є і народженням і смертю для цілих поколінь, ждала їх Надія, палаючи чорними (які ж несхожі з Саньчиними!) очима, нетерпеливлячись кожною жилочкою.

    Султанов ще здаля побачив її чорні прекрасні очі, її пишне волосся, розсипане на подушках, її неземну блідість і ніжність. І коли підійшов, то кинув до Наді свої сильні руки і вигукнув:

    — Здрастуй, красуне! Здрастуй, Райська Пташко!

    І Надька зраділо простягнула йому маленьку й легку, як пташина лапка, руку й обдарувала сержанта небесним усміхом.

    — Я не знала, що ви такий.

    — Який же?

    — Ну, такий...

    Козак стояв поряд, про нього забули, він відчував свою неоковирність, незграбність, тяжкий запах пушсала від чобіт. Нащо він народився і нащо живе?

    Але тут Султанов легко, мовби танцівливо віцвихнувся від Надьки, ось щойно він тут був, а вже нема, і не жди, не буде, натомість лишався він, Веніамін Козак, і має відповідати за себе і за всіх.

    Надька неприховано водила очима за Султано­вим.

    — А як вас звати? — спитала його.

    — Султанов.

    — Це ж прізвище. А звати. Ось Козак — це Веня, Веніамін, а ви?

    — Султанов.

    Він розглядав фотографії на стіні.

    — Там наші мама й тато, а нас із Санькою і немає, — пояснювала Надька, вгадуючи, що саме роз­глядає Султанов. — Я схожа на маму, а Санька — викапані тато. Якби там ще була карточка Василя Голика, то ви б побачили, який той Василь! Зако­хався у Саньку так, що грозився хату нам спалити! А Санька затялася: ні й ні! Вона нікого не любить. Голик не міг дихати без неї. Пішов до армії, а хто каже: втік до Києва і там десь пристроївся. Горбоносий такий був, як оце ви...

    Санька з'явилася з сіней, заторохтіла тарілками в миснику, почула останні Надьчині слова, попере­дила беззлобно:

    — Ви її не слухайте. Вона все вигадує.

    — А от і не вигадую! Не вигадую! Скажеш: не було Голика? Я ж усе знаю, бо я сестра! А у вас, Султанов, була сестра?

    — Сестра? — Султанов саме розглядав кольоро­ву картинку під невеликим настінним дзеркалом, по­темнілим з країв. — Сестри не було. Шість братів! І всі на війні. На землі, в небесах і на морі! Ясно?

    — Ой лишечко! А в тебе, Веню, сестра була?

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора