Під цю хвилину зайшли Павлов і Василь Іванович, і Микитка не встиг усього доповісти матері. Гості привіталися, Юхимина-старша запросила до столу. "Не дуже в них ця зима з хлібом",— озвався до полковника Павлов, оглядаючи дітей. Баба Гапка засоромилася й почала запевняти, що в печі ще є перепічки. "Нічого, мамо,— сказала до свекрухи господарка хати,— хіба наше безхліб'я од ледарства? Спасибі кажіть, що хоч таке маємо, бо фашисти занапащали землю не на один рік. Державу свою ми відстояли, а і тепер під нею оживемо, дайте тільки тракторів наробити!"
Павлов засміявся й одповів Юхимині-старшій, що має цілковиту рацію, саме так і стоїть питання. Після цього він дістав із портфеля газету і, сказавши, щоб усі встали, прочитав уголос Указ Президії Верховної Ради про те, що Зай-ченко Юхимині Юхимівні надано звання Матері-героїні за народження й-виховання десятьох і більше дітей. Троє школярів миттю одвихнулися з кімнат, щоб рознести новину по сусідах. В сінях стояло дві пари повстяників, затяганих гуртом до дірок, з них стирчала на всі боки солома. На третього школяра не вистачило обув'я, і він сунув босі ноги в калоші Павлова, які той необережно скинув, заходячи до хати. Новина поширилася із швидкістю метелиці, але третій школярик при цьому більше вправлявся по снігу босоніж, бо калоші злітали з нього на кожному кроці.
Доки. Павлов з полковником з'ясували героїні, скільки вона діставатиме підтримки від держави,— калоші вже стояли на місці, але які вони були нещасні, повні снігу! "Шибок привеземо ще на одну кімнату,— казав на прощання Павлов,— дефіцитний товар, нічого не поробиш!" — "Спасибі вам",— одповіла Юхимина. "Увечері приходьте на збори",— запросив полковник. "Спасибі вам",— повторила Юхимина. "Дивіться, сіни зачинені, а скільки снігу набилося в калоші",— здивувався Павлов, витрушуючи сніг. "Спасибі вам",— утрете мовила Юхимина, розгубившися вперше на віку.
Дарина, яку всі чомусь почали одразу звати Дариною Кіндратівною, в новій сестриній хаті відчувала себе цілком удома, і здалося, наче повернулася з довгих мандрів на рідну землю. Ганна цілими днями клопоталася громадськими справами — то в сільраді, то в районі, а раз навіть їздила до області витребувати дітям підручники. Дарина взяла під свою руку Галю, яка відразу почула до неї потяг і не завжди хотіла йти назад до Ганни.
Дарина кинулася з невситимою жадобою в турботи про Галю, солодко передчуваючи появу власного клопоту. І Галя попливла на хвилях запаморочливого змагання Дарини й Ганни, яке збоку видавалося смішним, коли не зважити на те, що Дарина саме чекала дитину, а Ганна знайшла, здається, свою долю. Чутки, про які сповістив Дарині чоловік, потверджувалися, і досить було їй побачити після розлуки Ганну, як одлягло від серця. "Я не змінилася?" — питала Дарина, і Василь Іванович мужньо одповідав, що вона розквітає з кожним днем, хоч досить було їй глянути в люстро, як одразу починала плакати: красу її наче хтось рушником зітер, вагітність пожовтила, мов цитрину.
Довелося стати Дарині й Ганні на розмову без сторонніх очей. На цей раз почала Дарина. Ще перед Донбасом її дратувало Ганнине вболівання коло Василя, а тепер усе було позаду, Дарина ставала матір'ю, нехай Ганна як собі знає, так і чинить, ось ліплять же того Івана Середу, чим поганий муж для Ганни? Мізинечка, відчувши життя в собі, спільне її й Василеве, зовсім забула й степ по дорозі на станцію, де перестріла її сестра, забула й Ганнину тривогу за мізинеччину долю. Людям, може, й незрозуміло, як байдуже Ганна стрічає Середу, а їй ще йти й не знаходити, до кого прирости. "Сетронько, голубонько,— не стрималася Дарина,— яка ж я дурна та нечула! Такий камінь тисне на твоє серце!" Сестри обнялися й плакали, мішаючи сльози докупи, наче наново родичаючись...
Все добре, що добре кінчалося, і Дарина вела безконечні розмови з Іваном Середою, який навідувався до хати частіше, ніж родич. Він сідав, не роздягаючись, із поршнем од тракторного мотора в руках або з бачком, якого ніс лютувати,— й починав говорити. Розмови призначалися для Ганни,— оскільки ж вона перебувала в іншому місці, їх мусила слухати Дарина. Не думав же Іван, що хтось годний буде переповісти його теревені Ганні, та, виходячи з хати, був радісний, наче поговорив з нею самою.
За короткий час Дарина знала його життя, як своє власне, і часом казала Ганні, що не може більше мучитися, хай змилується коли не над Іваном, то хоч над нею!
Іван ріс безбатченком і ще хлопцем потрапив з притулку для сиріт до МТС, вчився на тракториста, але змалку його гнітила думка, що мав би стати артистом. На превеликий його жаль, коли траплялися ролі в драмгуртку, то йому обов'язково пропонували грати старих бабів чи в'їдливих молодиць, наче й справді його талант потребував спідниці. Всім подобалося, як він грав,— "просто ж кишки болять із того Івана",— казали глядачі, а йому сумно було, що має тільки смішити в той час, як душа прагнула величі й трагедії. Проте коли він заїкнувся про "Розбійників" Шіллєра [56], його зняли на глум, і більше до цієї теми не вертався, грав, що давали, а не давали, то й так миналося.
Далеко перед війною виступав із Ганною, яку чоловік пускав часом до мистецтва, і вперше Іван відчув до неї щось більше, ніж до товаришки по сцені. Він там грав стару бабу, що не злазила з печі, подаючи звідти репліки, і хлопчаки, які звичаєм дивилися виставу, зіпершися ліктями на сцену, голосно інформували один одного, аж це чули артисти й глядачі: "Ото на печі не баба лежить, а тракторист із МТС!.." — "Та бре!" — "У нього під спідницею штани вдягнуті!"
Іван-баба в останній дії зліз із печі, щоб пожалувати невістку, яку грала Ганна, обняв її, та припала до свекрухи в екстазі творення правдивого образу, і Іван не міг розтулити обіймів, навіть коли через сцену пройшов режисер, тягнучи за собою завісу. "Пустіть,—сказала Ганна,— вже п'єса скінчилася, у вас руки, як обценьки!"
Дарина реготала, уявляючи собі ситуацію, Іван поглядав у вікно й раптом бачив, що прогайнував цілий день на розмову, а Ганна так і не прийшла. "А ви їй скажіть самі,— радила Дарина,— раз ви на сцені не боязкий, то вам це раз плюнути!.." Іван сумно переконував Дарину, що перед Ганною він не наважується розтулити рота, мала Галя сиділа в нього на коліні, Дарина безтурботно голосно сміялася, бо Іван мав талант до комічного, сам цього не усвідомлюючи.
Зрештою Дарина випроваджувала Івана Середу до його справи, на вулиці вже темніло, і Середі треба було бігти до електрогосподарству, щоб дати струм по хатах без запізнення. Василь Іванович вів по вулиці Павлова й саме казав: "Так уже ми й знаємо — коли довго немає світла, треба посилати майстра до моєї хати!" Але за цими словами спалахнуло вздовж вулиці електричне світло, бризнуло з усіх хат крізь вікна на вулицю, заіскрилося на снігу,— "не велика штука,— озвався Павлов,— півсотні лампочок, а як воно на душі легшає!.."
Павлов цікавився Веселою Кам'янкою, бо хотів виховати взірцеве співдружжя людей, захоплених організацією праці й життя в колгоспі. Він іноді говорив своїй дружині, з думкою якої особливо рахувався, про полковника та його людей, яким допомагав, а дружина, що була тверезішою од чоловіка, зауважувала: "Ну, доки ти будеш такий мрійник,— бачиш те, чого там ще немає!" — "Але що неодмінно буде!" — відгукувався Павлов, йому подобалося, що його називали мрійником.
Село світилося не так уже й феєрично, та Павлову здавалося, що десь із-за гори мусить бути видко й заграву над цим місцем. "Коли запалили електрику,— казав полковник,— село мені скидається на якусь новобудову, будівництво заводу, чи що!" — "Ну, ти — відомий мрійник,— посміхався Павлов,— треба реально дивитися на цей світ!"
Ферму мусили обкладати з північного боку шаром соломи, щоб не видував вітер тепла од скотини,— а колись же стане мурована ферма, де електричне опалення буде, тепла вода, вентиляція! Хата-лабораторія ще тулиться в землянці, а для неї згодом буде .наукове приміщення з оранжереєю, зимовим садом і штучним сонячним світлом. Думка сягає до артезіанів, які зрошуватимуть землю в міру потреби, та сьогодні ще треба снігозатримання — розставляти по БОЛЮ очерет чи хмиз, стягати на купи сніг, возити з річки кригу й розкладати в шаховім порядку по полю. Незабаром буде й новий реманент, а доки що — нумо справляти сівалки й плуги, косарки й жатки, трактори й віялки. "Чи стане місця для всіх людей, що схочуть прийти сьогодні увечері?— запитав Павлов.— Ваш палац культури доки що більше скидається на курник!" — "І я наказав витесати гарні рамці для проекту палацу й повісити коло дверей на видному, щоб знали, до якого життя йдемо..."
По дорозі вирішили одвідати Сафата Мицька, який, ставши колгоспником, узявся за зиму поробити геть усю теслярську роботу. Він влаштував майстерню у себе ж у коморі, був одягнений у валянці й гуцульський киптар, коло нього на сухих дошках сиділа донька Броня з подружкою Прісею Вовченко, читали при яскравому світлі електричної лампи листа, якого написав Прісі Свиридон із санаторію.
(Продовження на наступній сторінці)