А Горпинин голос летів мужній і гордий, наче заспівувала перед боєм за честь і незалежність Батьківщини: "Мы вольные птицы, пора, брат, пора! Туда, где за тучей синеет гора, туда, где гуляет лишь ветер да я!" [55] Коли вона скінчила й глянула на Дорку, радісний, вираз Дорчиного обличчя переходив у вираз покою, дівчина була мертва.
"Плачте, дуби й берези,— голосно промовила партизанка,— плачте, степи широкі,— відходить ваша доня у безжальний край!" їй привиділося, що несе малу Дорку через ріки й держави, як безсмертну душу народу, плюндровану й нівечену фашистівською рукою, але нескорену й непере-можену...
Народжена для творчої праці, Дорка пройшла дорогу війни, перемогла й тоді склепила очі. Коли її клали на ліжко, з мертвої руки викотився каштан, привезений з Києва. "Ростимеш на її могилі,— сказала Горпина,—тільки, будь ласка, не ревти, бо це нічого не допоможе..."
На кіноплівці Дорка була маленька дівчинка, яка соромливо тулиться до величної Горпини, перепоясаної кулеметними стрічками, з автоматом і гранатами. Був Давид, грузин-партизан, жили на плівці всі бійці партизанського загону. Узбеки й сибіряки, москвичі й білоруси. Скільки їх полягло ,потім у боях за Батьківщину! А кіно зберегло їхні посмішки, гарячі очі, хоробрість і завзяття. Полощеться на вітрі гордий прапор. "За Батьківщину!" Ідуть народні месники через хащі, болота, партизанською стежкою по тилах ворога.. Вибухають і горять ешелони, мости зникають, могутня сила народного опору паралізує тил ворожого війська. "Партизанам і партизанкам —слава!.."
Горпині й Давидові плескали глядачі колгоспного кіно, коли хроніка кінчилася й запалилось світло. "Трохи не пропала була ця плівка,— сказала Горпина, зупиняючи оплески,— оператор загинув, а його знімки ми знайшли тільки цього року — відкопали в лісі..."
Обід був урочистий, розмов багато. Гості сиділи на почесному місці: сумний і мовчазний Павло Гейбо, вчителька Олена Михайлівна й Горпина. Столи виставили в Міхаковім саду просто перед деревами, повними мандаринів. Почали з вина й хліба, покладеного на виноградне листя. Горпина дала звіт на подарунки, які одержано в Веселій Кам'янці від грузинських друзів. Доповіла, що надісланим посудом користуються діти в школі й дитячих яслах, які щойно організовано. Стільці й шафки пішли теж до школи, а трохи приділено До Будинку культури, до правління колгоспу. Подаровані корови всі потелилися, почувають себе весело, їх люблять і доглядають. Колгоспники просили Горпину низько вклонитися грузинським братам і запевнити, що колективне добро ростиме й красуватиметься, його ніяка сила не понищить, а їхні руки горять до роботи після фашистського ярма. І хай чекають дорогі брати, що це їм так не минеться, ось нехай люди трохи увіб'ються в колодочки, вже планується віддяка і подарунки, як личить між своїми в своїй державі!
Горпина поважно вклонилася, медалі гойдалися на її блузці — партизанська та "За доблестный труд". Чорнявий ставний Давид-партизан рвучко скочив із місця й почав швидко говорити, тримаючи високо в руці ріг, повний червоного вина. Він виголошував тост на честь Горпини, це можна було зрозуміти з часто повторюваного її імені, але це був довгий тост, що скидався на поему, виголошену добірною грузинською мовою. Давид говорив взагалі про українську жінку, яку добре взнав під час партизанського життя, його, пораненого, врятувала колгоспниця, загоїла рани, ризикуючи життям дітей, перепровадила до партизанського загону. Там воювали й жінки, дівчата — такі, як Горпина, і такі, як та, що лягла сьогодні в їхню грузинську землю. Давид сказав наприкінці, що він не має сумнівів, що й грузинська жінка не підкорилася б фашистові, як це робили російські, білоруські й українські жінки, котрі допомогли Вимітати гітлерівську чуму, щоб не перехлюпнула до нас через гори,— слава їм!
Старий Міхако привітав гостей і висловив сум із того приводу, що їхній приїзд збігся з Дорчиною смертю. Але він певний, що народна мудрість скрізь однакова — в степах і серед гір: мертвим друзям шана, а живим — думати про живе. Він пам'ятає українські степи, де йому було незвично, наче плив по морю й не бачив берега. А їм, степовикам, гірська природа тривожна, незнайома для душі. Проте очі горян і степовиків—рідні очі рідних людей, яким Ленін показав єдиний колгоспний шлях до щастя. Дружать народи, дружать заводи й дружать землі, а їм як не дружити — колгоспові з колгоспом, бригаді з бригадою, ланці з ланкою, людині з людиною?!
Міхако повідомив, що листа від правління веселокам'янського колгоспу вони прочитали і вважають, що слід пишатися з досягнутого, особливо коли зважити на посуху, відсутність тягла й інші повоєнні умови. Проте на той рік нехай тримаються, бо знову зайде між ними змагання, і хто перший дістане запрошення до Москви на сільгоспвиставку, той і переможе. "Я підношу цей ріг, повний щирого кахетинського вина, за ту руку, що посіяла між нами згоду, за ту згоду, що породила нашу дружбу, за ту дружбу, що створила непереможну Радянську владу!" — "Ваша!"— загукали всі присутні.
І тут Павлові Гейбові вперше увійшла в душу Дорчина смерть, лягла, немов крижина, забиваючи подих і морозячи кров. Може, й не він ото йшов за труною, ховав дівчину в кам'януватій могилі, дивився й нічого не бачив, слухав і нічого не чув? Наче вперше він збагнув, що немає Дорки навіки. Як він міг не поїхати до неї з Горпиною? Горе раптом дійшло до його свідомості серед живих справ, веселих гостей, коханих друзів. Хто це сипнув йому межи очі жменю піску? Сльози ринули по щоках, важкі чоловічі сльози, наче Павлові хто одбатував добрий кусень серця...
ХLIII
До нової хати Зайченки взяли стола старого, бо справа не в столі, а в тому, що на столі. Заразом святкувалися входини, ще й якась там кутя, про яку діти мріяли з осені, збираючи по чужих городах мак і зсипаючи бабі в ринку. Баба Гапка зварила з сушні узвар, а з жмені пшениці — кутю, поставила все на покуті на купку сіна під портретом маршала Ворошилова в смушевій шапці. Ікон у Зайченків не водилося, з богом вони мали віддалені стосунки, ніхто не ставив дітей навколішки молитися, але тільки-но котре з менших казало про богів щось неґречне, як одразу ж діставало по губах од баби чи матері. Нехай собі бог зостається богом, коли він є, а коли, вибачте, немає, то нічого по-дурному варнякати.
Діти розпитували бабу, який її бог, але завбачливо трималися од баби на відстань бабиної руки, що могла, як обценьками, покрутити вухо. "Із бородою він чи з крилами?— допитувалися онуки.— І скільки йому записується трудоднів на небі?" Бувало, що баба й не гнівалася на такі запитання, хоч і зверталася часом по божу ласку, поштовхувана застарілою звичкою, а не твердим переконанням. "Дурненькі ви,— казала баба,— гріх і без бога живе, а добре діло робіть по-божому, тоді вам байдуже буде, чи є бог, чи немає його, милосердного".
Власне кажучи, узваром та жменею пшениці з маком їжа на столі й вичерпувалася. Лежало на чистому рушнику кілька перепічок і картопляників — по числу їдців. Стара Юхимина тримала на руках найменшенького, яке, плямкаючи, пило мамине молоко. Із старших дітей — сиділа жвава Юхимииа-молодша, Микитка в Уласовій сорочці, котрого полковник відпустив на родинне свято,— решта за столом були малі школярики й підшколярики, здатні на велику шкоду, великий апетит та великий галас
Урочисто баба оглянула порожній стіл і, заступаючи на цей раз батька, запитала: "Діти, а чи бачите ви мене з-за пирогів?" — "Ні, бабо, не бачимо!" — заговорила навчена малеча. "Ну, дай боже, щоб і на той рік не побачили!" — "У нас на тракторних курсах..." — почала Юхимина. "Помовч із своїми курсами",— перебила мати. "Бачите, діти,— казала мати далі добрим і лагідним голосом,— на той рік подбаємо в колгоспі, одразу всіх дірок не заткнеш, і земля одвикла од хазяйської руки, сьогодні нема, а тоді будуть справжні пироги..." Вона почала міркувати вголос, скільки трудоднів стала їм нова хата, тобто—скільки мусять за неї одробити. трудоднів, і прийшла до висновку, що за рік можна геть розквитатися. Чого ж іще кращого — хата, як належить бути, і малі Зайченки приставали до цієї ж думки.
Скільки вже ото вони пополазили коло будівельників, аж бригадир Шевченко не раз божився, сидячи на хаті, що відстебне свою дерев'яну ногу і вб'є з божою допомогою хоч одного луципера. Як вони гасали скрізь, заглядаючи хазяйським оком до кожної щілини, обмацуючи кожну стружку, і бідні теслярі, тешучи сволоки, мусили пильнувати й оглядатися, щоб котресь із малечі не підлізло під сокиру. Коли напнуто було дах і поставлено на місце вікна без шибок, дітлахи вже нізащо не хотіли вертатися й на одну ніч до землянки. Три кімнати й кухня — це було щось вище од людського розуміння, сама баба Гапка зайшла, наче до церкви, а що вже казати про дітей!
Нову хату обживали гуртом, і малеча перетягала щодня свої стружки, сіно й ряденця до іншої кімнати, щоб уповні відчути розкіш казкового дому. Мати навіть не сварилася й не забороняла: їй самій нетерпеливилося перебратися на нове: Юхиминка одразу заявила претензію на окрему кімнату,— мовляв, досить їй кублитися разом із немовлятами, до неї люди можуть прийти, і взагалі. Баба Гапка бурчала, що фанаберій на тих тракторних курсах заводять чимало, проте самій їй було приємно, що онука така вимоглива. "Мамо,— сказав Микитка, переборюючи свою солдатську суворість через Юхиминку, з якою мав особисті рахунки,— Юхиминці баба Гапка й удруге насипала узвару, а нам ні. Нехай їй Юрко канхвети носить!.."
(Продовження на наступній сторінці)