Це всім сподобалося, і парторг попросив дружину голови райради, яка працювала в газеті, написати такий лозунг. Далі садова нарада проспівала кілька пісень — "Славное море, священный Байкал", "Реве та стогне Дніпр широкий", "Заповіт" та "Когда б имел златые горы и реки, полные вина",— після чого чоловіки стали поглядати на годинники, а одна жіночка, схвильована промовами й напоями, вилізла на стілець, повісила хустку на хазяйського годинника, і щоб не розхолоджував гостей, сама прочитала вірш власного виробу, чутий не раз усіма присутніми під час оглядів самодіяльності. І тут хтось постукав у двері. "Можна! — загукали всі хором, наче дочекавшися найголовнішого номера в програмі.— Будь ласка! Заходьте!" :
Василь Іванович увійшов під радісні вигуки незнайомих людей, які близько до серця приймали його особисте життя. Всі, крім Дарини, знали, що він привіз до шахти нове колгоспне поповнення, розмістив людей у гуртожитку, хлопці дістали окрему кімнату, дівчата оселилися до землячок — Люби й Варвари, було домовлено, що веселокам'янчанами опікуватимуть шахта й колгосп разом, щоб було певніше. Це значить, що новоприбулі пришлють на весну делегата до земляків доповісти, як підносять донбасівську славу, а колгоспники — приїдуть на шахту похвалитися своїм, привезуть подарунки, все, як належить бути в порядному товаристві. "Це вже ніби шефство?" — запитав хтось. І тут же вирішили в шахткомі, що не трапиться гріха, як сьогодні ж оформлять усе, допоможуть колгоспові інструментом до майстерні, дадуть одного слюсаря на місяць, зберуть підручників для сільської школи й виділять паперу по змозі,— як-не-як, а злиднів на шахті ще всіх не вивели після гітлерівської чуми.
Василь Іванович підійшов упрост до Дарини,— вона здивувалася, як він вправно вже ходить,— взяв її руку й поцілував. Потім привітався до всіх присутніх, йому звільнили місце поруч дружини, налили яблучного вина такого бурштиново-золотого кольору, що він не втримався й поцілував чарку, а всі гості вимагали одразу налити другу, щоб армія не пасла задніх.
Армія випила другу чарку, і гості вдалися до нового заохочення: гуртом заспівали кант — "Василь Іванович, ай да молодець, раді ми, раді, що з нами наконець..." Тоді жертва попросила слова і запевнила присутніх, що яблучною росою армія не впивається, призвичаєна до гарячіших трунків, і запропонувала тоста за господарів дому, яких щойно одвідав у забої, здалеку привітав, бо ближче підійти не було змоги через величезні купи добутого вугілля.
Лукерія Павлівна в подяку за сина й чоловіка підійшла до полковника, цокнулася з ним і поцілувалася. "А я вип'ю,— сказала вона,— за щастя в родинному житті, за потомство!.." І так виразно глянула на Дарину й полковника, що всі бурхливо чомусь зраділи й пустилися гукати "гірко!". Дарина заплющила очі, їй здалося, що у неї розірветься серце від якогось дужого почуття, до свідомості нарешті дійшло, що Василик поруч. Тепер ніколи не розлучатимуться, Дарина подумала — "хоч би не заревти",— і тут же голосно й на всю душу щасливо заридала...
На вулицю вийшли гуртом, землю трохи підморозило, пахло несподівано весняним духом, над шахтою горіла зірка — знак виконання плану. Обидва Кривохижі — батько й син — стрілися по дорозі. Вони вертали після зміни, нарубавши ешелон вугілля, і тому їх супроводив почет ентузіастів да один музичний інструмент — бубон. Бригада йшла попереду, обнявшися по-парубоцькому, і молодші члени бригади по черзі вискакували наперед і шкварили одчайдушного гопака.
"Од Києва до Лубен насіяла конопель,— вигукував хор,— дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам, достанеться й передам!" Як птах, летів навприсядки шахтар, бубон клацав, гудів, захлинався, пісня, народжена серед широкого простору степу, здавалося, сама йде навприсядки на честь геройської донбасівської праці. "Од Києва до Прилуки та побила закаблуки! Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам, достанеться й передам! Од Києва до Хорола черевички попорола! Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам, достанеться й передам!"
XLII
Горпина Бойко перша подала думку, що вісімдесят кілометрів — дрібниці, і коли вже вони забилися аж до моря на одвідини грузинського колгоспу, то гріх буде, як не заїдуть до Дорки.
Голова правління колгоспу Міхако наказав приготувати мандаринів, персиків і винограду, щоб Дорка поласувала грузинськими гостинцями, бо не годиться до хворої їхати з порожніми руками, хоч би й до санаторію, де, як відомо, всього є доволі. А коли згадати, яка дорога особа там перебуває, то Міхако був незадоволений, що досі цього не знав. Негайно делегація їхньої колгоспної молоді збереться й провідає ровесницю, яка відзначилася в партизанській боротьбі, одбула гітлерівську каторгу, їздила свідчити проти душогубів аж у Нюрнберг.
Грузинські дівчата спішно взялися повторювати вивчених од друзів українських пісень, щоб зробити приємність Дорці, розлученій із своїми. Колгоспну вантажну машину обладнали до подорожі, наставивши в неї повно стільців, але вийшла затримка через Міхакову доньку, яка не встигла повернутися з Сухумі, і Горпина не схотіла чекати другого дня. Решта членів делегації — Павло Гейбо й учителька Олена Михайлівна — пристали на думку, що краще їхати гуртом, щоб було солідніше. Та Горпина взяла на плече, мов іграшку, важкий ящик із фруктами й вийшла на дорогу чекати попутної машини.
Вона доїхала до санаторію легко й швидко, бо перша ж машина, яку зупинила й заговорила про те, що везе подарунок хворій партизанці,— перша ж машина довезла до воріт. Доки їхала тих вісімдесят кілометрів, Міхако встиг подзвонити телефоном до санаторію, Горпину стріли й пустили без довгих розмов.
У парку на сонечку сидів у халаті засмаглий веснянкуватий Свиридон, у нього на коліні причаїлася руденька ящірка, якій хлопець пропонував на сніданок муху. Він одразу пізнав Горпину, але був зроду статечний,—спершу пустив ящірку в каміння, а тоді вже повів гостю до Дорки. Дівчина була на особливому становищі, всі знали її історію, але з того, як мовчки провели одвідувачку й хутко дали халата, Горпина зрозуміла, що Дорчині справи кепські.
Так Горпина й увійшла до палати де Дорка лежала,— в білому халаті, з ящиком мандаринів на плечі, з посмішкою на устах, із запасом здоров'я не на одне покоління. Вона чекала побачити хвору Дорку, яка й за кращих своїх часів була худенька й квола, але перед нею лежала тільки тінь, лише купка кісточок, крихітне личко, на якому горіли великі лихоманкові очі. На стіні коло ліжка висів портрет Леніна, пучечок безсмертників і партизанська медаль. "Ось і я,— сказала Горпина голосно, ставлячи ящика на підлогу й беручи руки в боки,— а котра тут партизанка байдикує?!"
Дорка хоч і знала, що до неї гості, але ніяк не сподівалася Горпини і тому прикро закашлялася од хвилювання, почала задихатися. Горпина схопила подушечку з киснем, яка лежала на стільці, й миттю подала хворій. Потім Горпина сіла поруч, взяла в свою гарячу руку худенькі Дорчинї пальці й тихенько говорила до неї.
Багато разів дивилася чернігівська партизанка в вічі смертям, але ніколи не щеміло ще так серце, ніколи їй не було так страшно,— Дорка стояла на останній дорозі. Горпина розповіла про Веселу Кам'янку, про подружок, про ланку, яку перейняла од Ганни, про чоловіка свого Семена, котрий заступає Василя Івановича, про Ганну й Івана Середу, які, за її спостереженням, гадають побратися, хоч самі про це ще не здогадуються. Дорка дивилася повними радісних сліз очима і все чекала почути про Павла, Павку,
Горпина мусила признатися, що не хотіла передчасно розголошувати сюрприза, який їй готується не далі, як па завтра: приїдуть дівчата з грузинського колгоспу, привезуть подарунки, а з ними й Павло. Дорка заплющила очі й довго лежала мовчки, аж Горпина подумала, що заснула. Потім попросила нахилитися до неї й гірко сказала: "Нащо так пізно? Краще б він з тобою..." Коли Горпина стала пояснювати затримку й малювати завтрашню зустріч, хвора заговорила немовби в маренні: "Не можу чекати, Горпиночко... Візьми перстень... Передай Паві... Це мені Марі подарувала..." Одпихаючи Горпинині руки, Дорка взяла перстень, у який вільно пролазили два її пальці, віддала Горпині, перед тим приклавши до сухих уст.
У розчинені балконні двері линуло свіже морське повітря, і море мерехтіло на всю широчінь вікна й дверей. Дорка попросила покликати сестру, щоб викотила ліжко на балкон, їй дуже хочеться полежати на сонці. Горпина насупила чорні важкі брови й запитала, невже Дорка не пам'ятає, як вона її носила через страшну трясовину, коли треба було випровадити відважну розвідницю до того, як почнеться бій? І з цими словами Горпина взяла, мов пір'їну, на руки Дорку разом з усіма простинями, ковдрами, подушками, вийшла на балкон, під яким, скільки око сягало, кипіло море. Там стала —висока й могутня, як статуя материнства, тримала на руках Дорку, яка рвучко й коротко дихала, й сльози, не спиняючись, котилися їй з очей. Більше здогадавшися, ніж почувши Дорчине прохання, Горпина дужим контральто заспівала пісню, яку любили їхні партизани: "Сижу за решеткой в темнице сырой, вскормленный на воле орел молодой!" Дорка затривожилася радісно, піднесла руку, щоб обняти Горпину за шию, але рука впала, з горла вирвався легенький схлип.
(Продовження на наступній сторінці)