— А що якби зараз побігти та привести міліціонера.. Ох, яка я слаба. Невже моя голова не насміє придумати цього плану? Невже я не розруйную цього гнізда... Я мушу...
По руках пробігали струміння холоду, голова горіла, як головешка, й чад заплутував думки. Відтіля неслися ті-ж пісні дикої музики. В кімнаті не вистачало повітря. Легені ширилися. На білках, в очах, павутинками пролазили червоні шовкові ниточки.
— Ні, вони одбрешуться...
І Антонина залишилася в кімнаті.
Зранку, на другий день, коли кругленький, без маятника, годинник сердито плямкнув 11 годин, Антоніна йшла до редакції. Її сестра ще спала.
По сухому морозі, скрипіли, як і сніг, голоси і папіросників. Якісь хлоп'ята під сірим гранітом неба, і біля мосту, попритулялися до одинокої колони, що стояла на вулиці, й співали пісню. Бризки снігу летіли від кінських копит і падали далеко від саней.
— Як-би гарно проїхатися!— подумала Антоніна І й ще далі закинула один край кожуха. Назустріч дув сухий гострий вітер.
В цім городі вулиці розходилися промінями від центральної площі Революційних Троянд. На цій площі знаходилася редакція найбільшої газети в Республіці. Коли проходила на роботу через цю площу, вона бачила широкі з богемського скла вікна редакції. Відтіля завше вискакували газетярі з гаманами, наповненими газетами; спішили кореспонденти з свіжими новинами. Двері ніколи вдень не заспокоювалися, завше хиталися, перебігали за поріг і відскакували в коридор.
Антоніна несміливо відчинила. В коридорі пішла з свічада назустріч їй фігура... Антоніна не впізнала себе: шапка насунута низько на лоб, покривлені ії чоботи. Вона давно не дивилася в свічадо, а тепер, коли побачила себе—їй не хотілося йти до редакції. У вестибюлі не було нікого. Вона сміливіше підійшла до .свічада. Виглянуло гарненьке обличчя з трохи , гострим підборіддям.
— Та я не така погана, як здалося!
І хутко побігла по східцях. Асфальт рябів під ногами, як побитий віспою... Сторож сидів біля вікна.
— Ви!!! кого вам?
Антоніна злякалася. її можуть не пустити... Що-ж тоді.
— Мені секретаря редакції.
— А я думав об'яви, то нанизу!
Побігла ще скоріше й біля дверей, де висіла мідна дошка з надписом: Секретар редакції, — зупинилася в нерішучості.
Потім постукала. Луна від стуку вдарила в скроні й синенькі жили задьоргалися.
— Ввійдіть!
Стала біля столу. За столом сиділа молода людина, перекидаючи на столі аркуші паперу. Другий машинально, як маріонетка, кинув погляд і сховався в суміжній кімнаті. Антоніна почувала на диво себе прекрасно, мислі сконцентрувалися й посмішка була на очах...
— Я прийшла попрохати у вас посади...
— Що? Я, товаришко, не біржа праці!—з помітною іронією заговорив секретар.
— Ні! Ні! Ви вислухайте. Я знаю чотири мови.
— Ви? знаєте? А французьку і німецьку? Може ви знаєте папуаську! — в цих словах була гостра насмішка.
— Ні, як раз тієї мови не знаю, а французьку і німецьку знаю.
Секретар встав, заходив по кімнаті, він не вірив.
— Так ви маєте освіту?
— Так, середню маю.
— А ви читали нашу об'яву, нам треба двох таких, як ви... От, на біржі як...
— Я на біржі...
— Ми туди повідомляли, нам сказали, що таких немає.
— Так, але я там не говорила, що я знаю ці мови.
— Да? Так? Ну що-ж? здається, ваша справа виграна.
— Я не знаю, як вам дякувати... Але кімната...
— Це все буде...
Радість охопила її. Вона й Жюлі сюди пришле. Це таке щастя, про яке вона й не мріяла. Вирвати сестру з того болота, з того запільного шантану... — Я піду...
— Добре, завтра приходьте, ви покажете ваше знаття.
Не побігла, а злетіла з другого поверху. Але додому не пішла, повернула в західній край города. Вона йшла до того вокзалу, де стільки прийшлося перекидати блискучого антрациту...
Вокзал був на краю міста. Вона йшла знайомими окраїнами, де гранітові велетні лише виднілися за димчатим серпанком. Тут брук випинався своїми горбами з-під снігу, поламані тротуари, на віконницях — вітер, що позривав з петель... А над дорогами довгі дроти телеграфу.
До вокзалу не дійшла. Ніжна втома впала на очі. Антоніна тільки тепер згадала, що вона не обідала. Повернула до їдальні. Їдальня знаходилася в невеликім будинку. Але всередині здавалося, що кімната дуже довга. Стеля низько осіла на стіну й одно вікно покривилося. Чорні, вогкі рямці наче вигнули посклеюване скло.
Заплатила й сіла за стіл. Біля плити стояли дві баби; одна хутенько бігала й розносила, а друга, насипавши борщу, закладала пальці під хустку й чухалася й відривала від такої роботи руки, коли їй підставляли порожню миску. За ними повисла на брудній шпагатині ікона...
Антоніна знала цю їдальню давно... В перерві роботи на вокзалі вона з іншими робітниками бігла сюди обідати.
Ці баби давали найдешевші обіди й до них ходили обідати... Обід завше складався з двох—борщ і каша. Це меню не змінялося ніколи.
І не вважаючи на те, що тут була така брудна підлога, що й за день наче не легко було викинути сміття, що баби ходили й подавали обіди в лантухових хвартухах, об які обтирали миски (ложки обтиралися об рушник, що висів на плечі "черпальчихи")—вона підчас обіду була повна.
Антоніна звикла... Спочатку вона не могла обідати, а потім це ввійшло в звичай...
Після обіду Антоніна радісно тримала в руках здачу...
— Ще вистачить на трамвай!
Додому приїхала під вечір. Побігла в кімнату до Жюлі.
— Сестричко, я сьогодні найшла посаду. Чудову посаду.
Жюлі здивувалася. Засмоктала повітря, стуливши рота в трубочку...
— Ти так чимсь збентежена? Але обережніш - ти замажеш мені скатерть!—сказала вона, коли Антоніна поклала руки на стіл... Антоніна не звернула на це уваги.
— Люба Жюлі... Хочеш кинути своє місце... Вимагають знаття двох мов...
— Що? Тобі не сором? Ти хочеш нашого дядю залишити без хліба? Того дядю, що дав нам освіту. Як ти смієш говорити. Я ніколи не згоджуся, бо без мене все тут пропаде. Ти думаєш:—Зойка чи хто інший дав таку славу, поставив дядю на ноги... Я! Я! А тепер ти пропонуєш мені посаду—-служити тим... Здохну, а не буду. Вони мені не дадуть і грошей стільки, скільки треба, щоб гарно одягатися. А потім,— дядя тоді прогорить від податків, і, виходить, на своїй шиї тримати його благовєрную, того Кощея... .О, ні, коли ти так думала, то помилилася.
— Як, ти не хочеш?
Антоніна так обурилася, що більше нічого не вимовила. Хотілося вдарити по тим дрібничкам, що стояли на столі, так, щоб посипалися тільки скалки.
— Ти справді не хочеш? Тобі не набридло продаватися...
Жюлі підібрала під себе ноги, підклала під спину оксамитову подушку. Обірвала: — Геть!! Геть звідціля!!
Антоніна подивилася жалісливо на неї... Вискочила з кімнати. З другої виходила Негодячкина...
— Як ваше здоров'я?
Таким показався єхідним голос, що Антоніна не втерпіла й гостро вилаялася.
Негодячкина не образилася. Від задоволення аж прицмокнула, рот розчепірився й нижчий щелеп заходив; зуби виткнулися, закрили губу жовтими яснами.
— От так благородна... Говорить по-французькому.
Але Антоніна вже не чула. Вона була на вулиці. Бігла, так хутко, як із редакції, в найближчий район міліції.