Перед Різдвом. Туманний вогкий шум іде з ріки. Мовчить сніг на гілках і падає пухкий і великий, як клоччя бавовни, сніг. Жюлі скинула невеличкий сніг з обличчя; незадоволено притулила підборіддя до коміру з дорогого хутра й розстібає редикюль з тоненьких ланцюжків. Невеличке свічадо взяла в ліву руку, а правою запудрила те місце.
Повернула обличчя й здивувалася.
Тонька, чорт-би її взяв! Але не встала, а залишалася сидіти. Йшла її сестра, Антоніна.
Вона закуталася старим, в деяких місцях прошмаленим пледом.
Коротенький теж зітертий і заялозений кожушок був на ній.
Обтріпана сукня падала зморшками на ноги. Антоніна, наче не помітила сестри, йшла далі.
Жюлі кинула поглядом біля себе. Із молодих, чи знайомих не виднілося нікого.
Подумала:
— Чорт із ним, хто й побачить, подумає, що прислуга!—і покликала:
— Тоню!
Антоніна на ходу кинула:
— Ти?.. Жулька?.. чого треба?
Куточки рота засіпалися.
— От, сволоч, безумовно, навмисне, без ніякої ввічливости!—а голосно, як на прислугу в наш час:— Ти... ми вкупі підемо.
— Відкіля?
— Ти не знаєш? Я скидала вугілля на вокзалі. Жюлі досить гарно знала, де була Антоніна. На повненькім її обличчі де-не-де вчепилися пилинки з блискучого антрациту. А в віях обкреслилася чорна смуга... туди позападав вугіль і від нього очі здавалися підведеними. — Жюлі ще й подумала.
— Ти, як там попрацюєш, твої очі становляться красивими.
Антоніна насмішкувато змірила поглядом... засміялася.
— А в тебе, теж коли попрацюєшь—красиві?
— Красиві...
Жюлі цокнула по асфальтових східцях і ввійшла в крамничку. Дядя стояв у білій кепці...
— А, й Тоня тут... Рано... Ще тільки недавно засвітили лампу...
Антоніна пішла просто, на кухню. Там, біля плити, вона спала.
Ввійшла, скинула кожушок. Засвітила лампу вугляну й заходила по кімнаті... Торкнулася пальцями плити. В кухні було тепло, по брудних стінах замерла луна від тупотіння на верхньому поверсі.
— Значить і сьогодні рай... А що, аби донести, сховають кінці в воду...
Негодячкина—жінка, Жюлі—родичка, а Зоя—прислуга, Зося—родичка.
Ходила, наче не чула нічого, крім своїх кроків... Потім простелила на долівці ковдру з шматками бавовни, підкинула під стіну, в куток, засмальцьовану подушку, а все застелила чистим простирадлом.
Гукнула:
— Дядя...
— А, Тоня... Чого тобі...
— Я на хвилинку піду в твою кімнату, візьму мої книги.
Дядя говорив з вечірнім гостем. З-за бобрового коміру витикалися щетинисті карикатурні вуса. Гість кивнув.
— Це не вона?..
— Ні...—а потім Антоніні, що стояла в дверях:—Іди... Вона защіпнула двері від крамниці, принесла книжок. Почула, як заскрипіли двері: пішов гість на ту половину.
І співучий, з шумливим хрипом голос Негодячкиної:
— Супруг, знаєте, як колись танці під такі громи музики. Ай-яй—від задоволення вії збіглися й зморшка розпливлася.—А тепер тільки під грамофон.
Антоніна шпурнула французький роман, з пергаментного паперу, попсований і старий. Якийсь аркуш випав і листом осені розіп'явся на долівці. Лягла, підібрала ноги й вкрилася кожушком. Навмисне хотіла заснути. Але затупотіли чиїсь ноги й голос Жюлі:
— Дядя, дай авансу... Я не можу з таким іхтіозавром...
Голос дяді:
— Що з тобою? Ніколи такого не було...
— Ніколи не було такої кра-а—со-ти, як сьогодні... Такі розмови, або приблизно такі, були кожного вечора.
Антоніни не соромилися й Зої не боялися, бо у Зоя теж—посада Жюлі... і потім Зоя нічого не розуміла, бо дядя й баришня розмовляли французькою мовою.
Дні та ночі проходили в житті непорозумілими одноманітними випадками.
А настрій по східцях цього часу збігав вниз, до самого міського дна, полинув догори, перестрибав одним спогадом східці.
Життя бралося за ці білі та чорні крем'яшки й кидало в одні закутки чорні нічні кремінці, а в інші навперемінки опускав білий і чорний. Це якась вічна гра, це якесь полохливе перелистування життьових сторінок. З непомітною зміною займалися на морочному сході хмари, перев'язуючи обрій пурпуровою стьожкою й за сніговою далеччю пустелі падало вічно незмінне сонце.
За зимою пливла легковажно фіалкова весна, а потім розквіт літа, далі пелюстки линяють, роздуваються осіннім подихом і рішуче народжується зима. Це—таке життя. Цих законів не зміниш.
Під наметами бертолетового снігу, щось замерзає, а щось живе забирає зі струмків воду й чекає на весну...
"Де-ж я Де я живу? В якім... думала Антоніна.— Ні, я ще під глибоким снігом".
Хтось застукав у двері. Думки розлетілися.
— Хто?
— Це я, дядя...
Скинула защіпку. Дядя жалко подивився, нехотя моргнув на Антонінине ліжко...
— Тоню, чого ти мене не послухаєш? Ти подивися на Жюлі. Вона живе гарно...
З розкритим ротом, з тяжкою незабутньою образою в виразі обличчя, вона наче не вірила. Знала прекрасно, що їй запропонував дядя. Він боявся Зої. І Він давно говорив, що, як усі свої, то краще... А Зоя— непевна дівчина.
Антоніна здригнулася. Тіло хитнулося від слів, тих слів, що обіцяли надалі життя. Але й справді, в чому секрет людського життя. Це таке питання, що вона не могла розгадати.
Хіба в праці, хіба в тому, що вона після роботи харкає вугляним пилом і ніколи не вимиє начисто рук? Чи може в тому, що десь на проспекті розмовляти про мистецтво або про. що інше з будь-яким мужчиною, аби попасти в тон і сказати адресу паштетної? А потім, за 5 років зів'янути і валятися під тим самим дзиґликом на бульварі, де сиділа колись в котиковім манто... Так, ще не велика офіра зіпсувати своє тіло, але за для якої мети... За-для того. щоб потім здихати, або зібрати рештки загубленої волі й кинутися під потяг... Але та людина ніколи не кинеться. Вона лише може мріяти про це... Жюлі не думає про другі дні, вона задоволена сьогодні. А завтра... Жюлі байдуже ставиться до того, де треба щось передбачити... Антоніна уявила все це до найменших дрібниць. Вона наче зараз переживала ті часті вечори з грамофоном. Диявольська музика по спіралі пластинки лізе й лізе... Входить якийсь мужчина, гасить світ, і вони, як привиди, пливуть по м'якому килимі. Темно, тіла не видно, не видно й тієї муки... Раптом—бризки світу... Вона злісно скидає зі столу бокал, шматочки скла розбігаються, й перекидає пляшку, заливає муку, що стала кісткою в горлі..
— Дядя стояв у кутку й пильнував за кожною зміною виразу, за кожним рухом прудких очей.. Стояв понуро й чекав відповіді.
— Тонічко, так як?
Тепер вона тільки побачила біля себе брите, огидливе лице Сюселіна... Це—дійсність.
— Ніяк.
Широкі губи холодно підтяглися. Він ніяково взяв пальцями підборіддя.
— А ти не будеш каятися?
— Ти ж мені був майже батьком. Ти хочеш зробити з мене проститутку...
— Дурна... Якби я тобі не був дядьком, я взяв-би з вулиці не одну таку, як ти.
Сердито грюкнув дверима й вийшов. Почувся голос Негодячкиної, вона щось сердито радила.
Ледве встиг вийти дядя, як другі двері відчинилися й ввішла Жюлі.
На голові сміялися чорні переливи волосся й на плечі спадали буйні циганські локони. Вся зачіска перетяглася золотеньким обручем. Короткі, широкі рукави відхилилися від рук і матова кожа бронзовими виступами мускул підкреслювала кожний жест.
— Тоню, ти серйозно хочеш бути такою, як є. Ти подумай, що далі буде з тобою... Кожного дня будеш ходити таскати вугілля... Повір, мені жалко тебе... Жюлі поправила сукню й задивилася на невеличкий лакірований черевичок.
Антоніна скинула ковдру й хутко почала вдягатися. Жюлі дивувалася.
— Ти не згоджуєшся зі мною?
Сестра не слухала, наділа кожушок і вийшла у крамничку.
Якийсь покупець забирав цукру. Вони вийшли вкупі на вулицю.
Він підозріло зиркнув на дівчину й прискорив кроки.
— Він мабуть прийняв мене за жебрачку...—подумала вона.
Біля будинку стала Антоніна не знала, куди вона піде... Але залишатися там, у кухні, вона не могла. Ці поради виводили її з себе...
Вулицею плив рев города. На вітринах, в точній симетрії розляглися товари й лихтарі кидали око на десятки афіш, на нові накази, на вивіски. Автомобілі і проскакували й мчали в тунелі вулиць, обминали зустрічних трамваїв, візників... Сніг, наче нікуди не спішив, падав на гілки дерева, на брук. Будинки обкутувалися сніжаним шарфом і стояли нерухомо,-розкидаючи тисячі вогнів по туманних несмілих сигналах сирен, тінях кроків. На розі, на тім стовпі, де висів лихтар, біла стьожка паперу притягла увагу Антоніни. Вона прочитала об'яву про передплату газет, журналів. В голові залишилася одна думка, якомога скоріше взяти посаду. Завтра вона не має роботи й побіжить в редакції. Антоніна знала 4 мови.
— Невже вона там не буде корисна? — питалася сама себе.
Ніхто її не помічав. І вона сама себе наче не бачила...
Почула, як холод заліз під одяг і лоскатав пуховим приторканням невидимої криги.
Повернулася в крамницю. Вічно-незмінний дядя стояв на своєму місці.
— Чого ти вискочила?
— Мені набридають ваші поради...
І зайшла в кімнату. Розкотився морок побитих звуків грамофону.
(Продовження на наступній сторінці)