«Батько» Василь Вражливий

Читати онлайн повість Василя Вражливого «Батько»

A- A+ A A1 A2 A3

Селянські хлопці, гулянки з ними—це більше подобалось йому. Додому приходив він обідраний, брудний, подряпаний. Матушка, що вважала себе через щось майже за аристократку, дуже сердилася на дитину. Але не допомагали ні слова, ні материні сльози—хлопчик удався надто свавільний. Коли ми його замикали в кімнаті, він тікав через вікно, коли ставили навколішки, він навмисне лазив по всій кімнаті і радий був, коли на колінах протирались дірки.

Узимку в кімнаті висіло до десятка кліток, бо син те тільки й робив, що ловив птахів. Ми пробували захопити його дитячу фантазію віршами, малюнками, але це для нього була ще гірша кара, ніж стояти навколішках, проте, пам'ять він мав чудесну.

— Я, синку, надумав оддати тебе до гімназії,—сказав я йому одного разу ввечері, коли він стомлений прийшов з лісу.—Ти тямиш читати, знаєш вірші і скоро будеш дорослий,—час тобі кинути батьків.

— Не хочу...—пробубонів він. Він сказав це зовсім як дорослий. Я злякався тоді за його долю: похмурі брови й уперте підборіддя не віщують нічого доброго.

— Тобі шкода нас, батьків твоїх... Я знаю, що ти нудьгуватимеш у далекому місті, та ми ж приїздитимемо до тебе... А виростеш великий, будеш лікарем... Пам'ятаєш, приїздив він, коли мама занедужала... Сірі в яблуках коні... кучер...—дитину я намагався переконати дитячою логікою, але знову було:

— Не хочу.

— Чому ж ти не хочеш?

— Чоботи шити краще...

Якогось товариша батько оддавав шевцювати. Моєму синові не хотілось кидати свого друга. Даремно я доводив, що чоботи шити брудна робота, що всі шевці горбаті й жовті,—він мене не слухав.

Діти ще змалку розбиваються на дві категорії: одні люблять копатись у землі, бігати біля худоби, майструвати, вони роблять все це в гурті, весело, другі —сидіти мовчазно в закутку і про щось мріяти. Останні більше слухняні, але, на жаль, мій син до них не належав—він не вдався в мене.

Я не дозволив йому шевцювати.

Через тиждень, засвітивши лампадку, я з матушкою стояв перед іконою і врочисто проказував слова молитви. Ми били поклони, а син глузливо дивився на нас. З давніх-давен у сім'ї, з дідів і прадідів, був звичай просити допомоги у бога перед усяким важним ділом. Кінчивши молитву, ми по-батьківському поцілували сина в лоб.

Бричка, набита запашним сухим сіном, стояла перед ґанком. Матушка посадила сина на передку і благословила нас, коли я вдарив сонну шкапину батогом.

Син не плакав. Він навіть був веселий. Але як я не хотів узнати причину такої поведінки, мені не щастило. Тільки підчас іспитів для мене все стало ясно. Син обдурив мене. У той час, коли я чекав, разом з іншими батьками наслідків іспиту, до мене вийшов законовчитель.

— Як ви насмілились привезти сюди свого сина? Він хлопець без всяких здатностей. В його літах треба знати, принаймні, хоч молитви, тим паче батько священик... Ви хоч вивчіть його читати. Неписьменних до гімназії не приймають!

Я не вірив тому, що чув.

— Може, це помилка?

Але законовчитель досадливо махнув рукою і кинув мене самого.

З усіх дітей, що складали іспит, найвеселіший був мій син. Можна було подумати, що його найбільше хвалили за знання.

— Як тобі не соромно,—звернувся я до нього, та даремно було докоряти. З радощів він всю дорогу читав молитви, вірші, рішав задачі, які їм задавали на іспиті і чудним баском перекривляв учителів.

Характер дуже рано почав виявлятись. Узявши на увагу його упертість і настирливість, я на другий рік був розумніший. Я не покладався вже на його знання, бо коли йому хотілось, чи треба було, він міг прикинутися зовсім дурним. Коли вдруге їхали, в передку брички лежало дві індички та молоде порося, а молоду ніжну свинину, як переказували, дуже любив законовчитель. Такий скромний подарунок часто допомагав за тих часів. Отець протієрей із словами подяки прийняв мій дар,—а це значило, що коли син і не складе іспиту, як торік, то однаково його приймуть до гімназії.

... Сумно стало в наших кімнатах. Квіти на лутках буйно розрослись,—їх ніхто тепер не общипував. Шибок нових не доводилося вставляти в вікна, бо без свого ватажка і сільські хлопці стали тихіші. За всю осінь жоден дядько не прийшов скаржитись, що син позривав на баштані кращі кавуни та, тікаючи, попсував огудиння.

Коли син був дома, ці дрібниці неприємно хвилювали нас обох. Але тепер, хотілося, хоч що-небудь почути про нього, бо він не писав зовсім до нас. Ми, вдвох з матушкою, складали довгі листи, кілька разів переписуючи їх, щоб більше знайти тепліших слів. І тільки єдиний раз за все життя, згодом, через багато років, ми побачили його лист. Навіть це був не лист, а звичайний клаптик сірого паперу, що валявся у нас під вікном... Ми й досі його бережимо. "Я зовсім здоровий і дуже вас люблю"... Які ще інші слова можна знайти, щоб дати довічну радість батькам. Якраз ці слова і були написані нашвидку на тім бруднім папері.

Та не треба забігати вперед. Коли тримаєш у руці перо і бачиш перед собою незайманий папір, який мусиш опліднити своїми словами, то відповідаєш сам перед собою за послідовність думок.

За синове помешкання мені доводилось удові-дияконші, що жила тільки з учнів, платити двадцять карбованців на місяць. Це ніби і на теперішній і на той час невеликі гроші, але як важко було їх добувати! Моя парафія була найбідніша в окрузі. Сільце в дворів двісті під замком та два невеликих хутірці,—оце вона вся. Церква мала, бо її будував для себе якийсь пан, що ще до барона володів маєтком, проте, і вона ні разу не бувала повна. Люди так стомлювались після повсякденної важкої роботи, що забували про неділю. У свята вони спали, як ховрахи, зарившись під свої низькі очеретяні стріхи. На вулиці в пилюзі гралися самі діти. Чудна доля випала цим людям! Вони знали, що народились і вмруть наймитами. І я, молодий, недосвідчений, може, діткливіший, ніж інші, одмовлявся брати гроші за вінчання й похорони. Мій батько, чоловік дуже праведний, що через своє святе життя і помер в злиднях, бо й ховали його на громадські гроші, високо ставив обов'язки пастиря й суворо додержувався їх. Він вивчив мене робити прядки та веретена і, вмираючи, одказав мені верстат.

З моєю звичкою, безглуздою на декого, важко звикались дядьки. Раз навіть прийшов до мене балакати колишній унтер-офіцер, Микита Іванович. Для цього він надів синій салдатський мундир із срібним хрестом. Ґудзики мерехтіли на сонці, він перед цим їх, мабуть, чистив крейдою. Вони обведені були білими кружальцями, як іноді місяць. Він поставив у куток свою палицю, закрутив ще дужче жовті цупкі, як дріт, вуса і сказав

— Чом ви, батюшко, не берете грошей за похорони і вінчання, гидуєте?

Я висловив свій погляд.

— Непонятно якось,—промовив він,—народ обіжається. Хіба ми хужі од інших?

— Хто ж саме в обиді?

Але він так і не сказав. Та й не треба було, бо з балачок я сам знав, що невдоволені з мене ті кілька чоловік найбагатших, що мають наймитів. Проте, я виступив із казанням на цю тему наступної неділі.

Отець Мегейда, почувши про мої проповіді, приїхав мене врозумляти.

— Ви, молодий отче, рано заходилися вчити нас, старіших, отже й розумніших од вас,—сказав він.—Ви словами своїми підкопуєтесь під нас. Ви мусите бути звичайним священиком, як і ми всі. Вас тоді шануватимуть, бо не забувайте, що селяни з давніх-давен звикли, що їм дурно нічого не робиться. Ваші слова — дитячі мрії. Хто з нас, бувши дитиною, не думав про такі речі? Ви краще слухайтесь старшого, подивіться на мене! Я також, як і ви, не мав протекції, та, проте, я зараз благочинний... Ніхто не скаже, що я що-небудь погане зробив кому... хоч у мене тепер велике господарство, пасіка, а колись нічого не було. Треба знати тільки міру! З бідного бери стільки, скільки дасть, а з багатого і більше, гріха немає... Про вас досі слава пройшла, як про гарного прядочника, а не пастиря, а в цім особливих заслуг, ні перед богом, ні перед людьми немає. Зрозумійте правильно мої слова, молодий отче!

О, я його розумів прекрасно! Він справді умів як жити. Навіть од революції він не дуже постраждав. Він і зараз має велике господарство, наймичку і робітника, щоб за худобою доглядали, і зараз, як і колись, оддає під проценти гроші, але цю послугу робить тільки людям надійним, на яких можна покластись. О, він справді знає міру! У нього прихильників між парафіянами чимало. Коли, підчас недільної одправи, стало рідше людей, хтось поширив чутку, що батюшка бере на "примітку" тих, що забули бога,—і знову тепер у нього в церкві повно.

Проте, своєї чистоти я не додержав до кінця. Я учинив тяжкий гріх.

Почалася війна. За помешкання дияконші треба було платити більше. Про це вона не раз виразно натякала, а, кінець-кінцем, одмовилася зовсім тримати у себе сина. На нещастя, якраз мене звалила з ніг хвороба. Мало не два місяці я не робив прядок, а матушка нічого не шила. Цілих два місяці ми не платили за сина,—це борг непосильний, а я встав, виснажений і ще зовсім кволий, з ліжка.

— Що робити?—У розпачі говорив я.

— Може б... поїхати... тепер нам до єпископа, він же колишній вікарій. Пам'ятаєш, він заїздив до нас? Він би поміг...—промовила матушка.

Я розгнівався. Милості з його рук мені честь не дозволяла брати, бо надто гіркі спогади несло з собою це добродійство.

— Як хочеш, Васю,—лагідно сказала матушка,— але ж не кидати Сергієві гімназії?

Становище було скрутне. Я написав про це синові Він знайшов десь лекції, але, хоч і писав, що йому живеться добре, проте, ми не вірили.

(Продовження на наступній сторінці)