«Батько» Василь Вражливий

Читати онлайн повість Василя Вражливого «Батько»

A- A+ A A1 A2 A3

Іноді вранці матушка підходить до свічада. Це робить вона нишком, щоб ніхто не бачив. Вона хитає перед ним головою і приносить в офіру часові свої сльози. За довгі роки блискуче шкло попсували чорні плями, очі бачать погано, краплі поступають під сивими рівними бровами і — я знаю — перед нею носяться два образи: один свіжий, навіки зниклий, другий—непривабливий, чорний, як земля, в яку він незабаром піде.

За чаєм, коли каганець, стривожений диханням, тягне за собою довгі тіні по стінах, я сумую, дивлячись, як матушка силкується рештками зубів перекусити грудку цукру. Я, мабуть, переживу її—в мене ж цілі зуби!

Рівно і спокійно йшло життя. Я трохи звикся із своїм новим вбранням та обов'язками. І люди, зустрічаючи мене, стали скидати шапки. І от, як раз у цей час, вікарієві заманулося роз'їздити по парафіях. У полудень спинилась біля мого ґанку чорна карета, дверці відчинились і на землю ступив високий чоловік у синій дорогій рясі. Я впізнав вікарія. Русява борідка з золотим пухом заблистіла на сонці, а голубі, надміру прозорі, очі, глянули на мене.

— Отче, чи є тут близько кузня?

— Я поїду з кучером... Я знаю...— Вискочив із карети літній священик, мій сусіда, що проводив вікарія до моєї парафії.

Матушка підійшла під благословління його преосвященства. Він уважно дивився на неї, а вона посміхалась. Я мусів був радіти, що дружина допомогла мені в таку важку хвилину та інші думки жалили мій мозок. Я ревнував. Вікарій, не зважаючи на свою щуплість, був вродливий. Князівська кров, бо походив він із однієї гучної фамілії, відбилась на ньому, хоч він був і тонкошиїй і капловухий, проте, привабливий.

Вікарій звернувся до мене. Зараз я не пам'ятаю, що він казав, бо й тоді я ледве розбирав його слова. Я боюся людей, особливо, коли бачу вищих над собою. Мені, як розслабленому, тремтять коліна і неприємно до болю шумить у голові. Це страх, вихований поколіннями. Він передається в спадщину із роду в рід. Це прокляття дияконів, бідних попів, життя яких залежить од примхи вищого над ним.

У мене щось спитав вікарій.

Я не міг проказати і слова.

— Ти не глухий, отче?

Мені дружина хитро моргала, але я через силу тільки щось нерозбірливе пробурмотів про себе.

— Осел! — скрикнув роздратовано він.

Це була важка образа, бо люди ім'ям цієї упертої і дурної животини називають подібних до неї, та що ж?—я тільки посміхнувся, ніби їхнє преосвященство сказали якийсь жарт.

Мовчки зайшли ми до кімнати. Коли вікарій ішов я ввесь час йому кланявся, бо не завжди на долю такої мізерної людини, як я, випадає така висока честь. Матушка метушилась. До неї охоче забалакував вікарій і вона, помітивши це, вже поводилась цілком, як :жінка.

Прийшов кучер.

— Ваше преосвященство, карета тільки завтра буде справна!—сказав він.

Виходить вікарій ночуватиме в мене? І він і дружина в той час не подобались мені. Він не тримав себе, як личило його сану. Д вона стала тоді якоюсь чужою, немов мене, її чоловіка, не існувало зовсім. Хоч так і мусило бути, проте, я бажав іншого.

Раптом вікарій, як хлопчик, скочив з стільця. Він задумливо зморщив чоло, ніби щось згадував. Ми дивились турбовано на нього. Що він скаже? Що його непокоїть?—Все могло статись. Може, їхньому преосвященству заболіла голова, може, вони стомилися з дороги і їм треба спочити,—ми про все мусіли догадатись.

— Господи, як неприємно, як неприємно,—ходив він по кімнаті, повторюючи ці слова.

Виявилось, що вікарій забув у благочинного ревізійну книгу та інші свої записи.

— Ти б поїхав, Васю,—промовила матушка, нарешті, згадавши мене.

— Я дуже прошу тебе, отче!

Коли наказує вікарій, мусиш слухатись, а в просьбі відмовити —просто негідний вчинок. Проте, я спробував заперечити:

— Проти ночі?

— Д що ж такого?—з докором, сердито глянувши на мене і ласково на гостя, сказала матушка.

— Коли б не стомився з дороги, я б сам з тобою, отче, поїхав. Така прекрасна природа! Такий запашний ліс!

До благочинного, отця Мегейди, було верстов двадцять. Сонце вже хилилось на обрій, коли я запряг коня.

— Ваше преосвященство, коли треба швидко, то я приїду вдосвіта.

— Навіщо, отче, через мене робити такий клопіт?— Він підняв тонкі виплекані руки, немов молився.—Ти переночуєш там, а завтра вранці будеш тут. Благочинний прийме тебе радо.

Хотілося, щоб він сказав інакше.

Матушка провела мене, радила швидше вернутись і турбувалася, щоб не застудився, хоч було дуже тепло. Я боявся виявити свої переживання, намагався бути веселий, підчас прощання жартував з нею,—і, я певен, що вона тоді не помітила моїх ревнощів.

... Як старість зрівнює почуття! Ці рядки я пишу спокійно, тільки маленький біль заважає бути цілком об'єктивним. Тепер би я забув про цей випадок, коли б не згадав вікарія. Але тоді, самотній, вночі, я мучився. Я припускав найбрудніше, що могло трапитись між моєю дружиною і вікарієм, який, все-таки, був чоловік.

У домі благочинного вже спали, коли я, оточений злими собаками, постукав у двері. Я сказав за чим приїхав. Отець Мегейда, що вийшов сам, закутаний у ковдру, одчинити двері, затурбувався, збудив повну заспану матушку й служницю... Всі вони шукали вікарієвої книги і під столом, і на лутках, і на ліжках, все вони перекидали, перерили, але ніде її не знайшли.

— Нема,—одсапуючись, сказав отець Мегейда, дуже •стурбований.

Я заночував, але спати не міг. Я проклинав недоречну візиту вікарія, його книгу і сам себе, що згодився поїхати. Коли над вікнами прокинулися ластівки, я вже запряг свою шкапину. Всю дорогу вона бігла, як несамовита, і спинялась тільки тоді, коли мені треба було вирізати новий прут. Дивно, як вона тоді не впала дохлою перед моїми ворітьми: з неї шматками падало мило, а з роту тяглась густа піна.

 — Загнав коня,—сказала матушка, побачивши мене. Я одштовхнув її од себе і побіг до будинку. Перед кімнатою, де спав вікарій я спинився. Рішучість і образа примусили мене одчинити двері. Що я думав робити, я й сам не знав.

У затишну кімнату влилося сонячне світло. Воно збудило вікарія, що спав свіжий, безтурботний, як дитина, підклавши руку під щоку. Очі йому розплющились і він позіхнув.

— Це ти, отче?

І од цих слів гнів у мені улігся, і я вже боявся, що так свавільно збудив вікарія.

— Ну, що, отче, привіз книжки?—Дуже чудний, мабуть, був мій вигляд, бо вікарій ледве не розреготався.

— Ні, ваше преосвященство.

— Ну, йди собі з богом... Пам'ять погана стає... Кучер мій найшов їх у передку карети. Бувають же такі помилки!

Після сніданку вікарій поїхав. Я не зводив очей з матушки. Але не тіні вини, ні зрадливої зморшки не з'явилось на її обличчі. Мої погляди спокійно одбивались в її ясних і чистих, як осінні озерця, очах. Ніхто не вбачив би брехні в них, бо здавалось, що вона не може там заховатись.

— Любо!—покликав я її.

— Що тобі, Васю?—вона з любою усмішкою підійшла до мене.

— Ти не зрадила мене?

— Любий, як спало це тобі на думку? Як ти погано про мене думаєш? Коли б ніхто не сказав цих слів вікарію...

Я більше її не питав. Але не один рік минув, поки життя погасило біль у серці.

Сьогодні ввечері, сівши за стіл, я довго дивився на матушку. і досі сховано од мене правду. Та, мабуть, я не помиляюсь. Жінки, що виховані в родинах, де знають ціну ганьбі, воліють взяти свій гріх у домовину... Але, кінець кінцем, хіба не однаково, чи согрішила вона проти мене чи ні, це ж дрібниці! Життя навчило мене бути розважливим. Я тепер не хочу розгадувати таємниць—у кожного їх багато, і вони неод'ємна власність людини.

На дворі стугонить вітер. Клоччя хмар швидко перебігають повз місяць.

Коли вийдеш такої години з хати, то пагорок, де стоїть церква і моя сторожка, здається островом. Б'ють вали, один за одним підкочуючись до кручі, бризки листя, сухого гілля, летять на залізо даху. Віконниці сіпаються, шибки дзвенять—і ліс—справжнє розбурхане сердите море. У кімнаті затишно й тепло. На почорнілій картині шелестять мухи, обсівши і спис, і коня святого Юрія.

Такої осінньої ночі, на другому році після шлюбу, в нас народився хлопчик. Спочатку неприємно було-чути його плач, що нагадував м'явчання голодної кішки. Я звик до тиші, але сердитись за крик на маленьке безпорадне створіння неможна було. Уже через якийсь тиждень я прив'язався до дитини. Якась особлива привабливість була в тих вечорах, коли матушка, під лагідну пісню, хитала колиску.

... Скрипить вірьовка, десь співає невидимий цвіркун, у віконниці тихо стукає гілля... Марфа метушиться, то розвішує біля теплої груби пелюшки, то варить кашку. Вона немов помолодшала за ці дні і-хтозна може, вона мріє про те, що й до неї, старої чеснотливої діви з глухих лісів наших, прилине незнайомий лицар, в образі бородатого удівця, і назве її дружиною.

... Я обмину перші роки. Багато дечого забулось, а багато просто нецікавого. Всі діти, як гороб'ята, до певного віку подібні одне до одного.

Син не любив сидіти на колінах чи бути біля батьків. Потім ця його звичка доводила нас до сліз, не раз ми казали:

— Ми збалували його! Він нас не любить.

(Продовження на наступній сторінці)