— Що за мана? — перехрестилися Дем'ян і князь, а Конашевич кинув з-поза плеча під лікоть рушницю.
Гадючі над наметами голови, побачивши в ризі і з мідним хрестом на грудях Дем'яна, а біля нього князя-волохана й палахкотливого в червоному кунтуші Конашевича, між собою переглянулись, облизались рудими на сонечку язиками і попригинались. Вони поховалися за наметами й затаїлись.
— Далі я не поїду, хай йому чорт! — сказав князь.
— Зачекайте мене. Я піду і розвідаю. — Конашевич зіпурхнув з коня, зняв свого червоного кунтуша, кинув його на луку сідла й голубими у надвечір'ї чобітьми почеберяв, крадучись, з рушницею і шаблею в руках між куренями до сірих наметів.
Поки Конашевича не було, князь і Дем'ян обережно під'їхали до крайнього від них куреня, перевісились із сідел і заглянули в його сизу пройму. З куреня скаламученим тьмяним оком на них глянула пустка. Посередині пустки, збитий, мабуть, нашвидкуруч, стояв скособочений стіл і два біля нього ослони. Видно, за стіл і на ослони ніхто з наливайківців ще не сідав, бо молочай під ними темнів непом'ято... Раптом із куреня свиснув комусь ховрашок! Князь і Дем'ян здригнулися. Ховрашок свиснув удруге, і йому з готовністю обізвалися. У куренях жили ховрашки.
— Є! — стримуючи себе, зашепотів задиханий Конашевич.
— Хто? — ніби спросоння, запитав його князь.
— Наливайко! Він, ваша ясновельможносте, поруч! Перед своїм наметом! Поїхали! Тільки тихо. Тихо, бо там робиться щось таке, що невідомо й самому Господу!
— Що ви мелете, Петре? — зібрав губи Дем'ян. — Нащо Господа згадувати всує?
— Та я, панотче, не згадую і не мелю! От не мелю, їй-богу! Поїхали і подивитесь самі. Тільки тихо!..
Конашевич вискочив у сідло, вкинув руки у рукави кунтуша, і вони, князь Василь і Дем'ян, не знаючи до пуття, що роблять, посунули кіньми між ховрашковими куренями за нетерплячим спудеєм.
Вони проїхали курені й виїхали на невеликий майдан, до конов'язі, де, як у тумані, в будяковім пуху стояла церква, а трохи далі за нею — намети, їх було три. Ще перед майданом, не доїжджаючи до конов'язі, князь Василь і Дем'ян почули якусь дивну солодку музику, що відразу влилася їм у вуха й трималася там, ніби звучала у вухах завжди. Та музика музикою, а от носи князя Василя і Дем'яна стали витягуватись уперед і дрібно-дрібно ворушити ніздрями: від білих наметів текли пахощі перцю, гвоздики та смаженої на цибулі баранини.
— Ум-м-м... — Конашевич замотав головою, заплющив очі і став облизуватись.
Тепер князя, Дем'яна і Конашевича везли до наметів не коні, а вели їхні власні носи.
— Ці два проминемо і під'їдемо до того третього, — прошелестів Петро.
Князь Василь і Дем'ян слухняно й тихо протупали два намети, виїхали до третього й стали за ним впритул, але трохи збоку, щоб було видно, що там робиться...
Перед тим третім наметом, за яким вони зупинилися, під урочистими, піднятими до хмар гадючими шиями і гембатими на них головами хижо височіли верблюди. Під зневажливими верблюдячими мордами, з яких раз по раз обривалися важкі клапті масної слини, в синіх, зелених і білих шалях грали на скрипочках чорні, смоляні жінки. Вони були такі чорні, що ніби повилазили з горянського лісового болота і не встигли обсохнути. А на жовтому килимі танцювало четверо іще чорніших і тонких, як лошачі ніжки, панєнок. їхні імлисті, як чавунні ядра важких фортечних гармат, груди переважували до землі, так що танцівниці, здавалося, ось-ось мали попадати на килим. Та панєнки не падали, бо відкидали назад, на запліччя, голови для рівноваги й разками білих, як затверділий різдвяний сніг, молодих зубів усміхались до неба. Дивлячись на оцих пересмолених жінок, князю зробилося гаряче. Срібна його брова посунулася на око, і око змружилося, ніби лягло на мушку рушниці... А довкруг танцівниць з паруючими тарелями у руках, з настовбурченими, запханими ззаду за пояси піками, стояли розкосі, з кісками на потилицях, в жовтих халатах безмовні воїни.
Схрестивши по-турецькому ноги, босий, сидів перед музикантками і танцівницями на землі, на сідлі, Северин Наливайко. Позад нього, піткнувшись йому в плече мордою, стояв і спав віслючок. За віслючком — біля намету — халявами догори чорніли Наливайкові чоботи. Зверху на них, на халявах, лежали шабля і два пістолі. А ще перед Наливайком, між танцівницями й ним, на неошкурених ніжках біліла акацієва лава. На лаві біліли недописаний аркуш паперу, гусяче перо і синіла з чорнилом пляшечка.
Щокастий, в білому шовковому халаті і в таких самих білих шовкових рукавичках євнух підняв руку. Музика стихла, а танцівниці поштиво схилилися на коліна: від шарабанів і гарб з'явився й попрямував до Наливайка сухенький, з трьома срібними волосинами під губою дідок У Пу. Разом з євнухом вони наблизились до Северина і зупинились. У Пу заговорив, а євнух заходився перекладати.
— Це корона законної дочки арабського халіфа принцеси Хабіджі, — зачовгав губками старий У Пу. — Нашу принцесу викрадено й, напевно, убито, а корона її лишилася в сундучку у мене. Ми, китайські воїни — охорона принцеси, дивлячись на твоє становище та неправоту твого війська, коронуємо принцесиною короною, Наливайку, тебе!
У Пу піддріботів до Наливайка, вклонився й поклав йому на голову невеличку, як золота печеричка, корону. Наливайко від несподіванки ікнув й запитливо втупився у дідка.
— Не падай, гетьмане, духом, що ти вже не гетьман! — шурхотів повстяними вустиками пожовклий старий. — Ми обираємо тебе своїм гетьманом-царем-імператором! Царюй над нами! Очолюй нас і веди із поганої цієї землі в Піднебесну імперію — у Китай. У Китаї, як прийдемо, ми всім розкажемо, хто ти і що, і до нас приєднаються такі ж, як і ми. Ми завоюєм із тобою усю Піднебесну і станемо панувати. Згоджуйся, цур тобі пек!
— Згоджуюсь, цур тобі пек! — засміявся Наливайко і звівся на свої босі ноги. —їдемо у Китай!
— Слава! — крикнув з відчаю чи з переляку євнух.
— Слава! — підхопили У Пу й китайці, таким чином вивчивши іще одне чуже слово.
"Слава, цур тобі пек!" — пішло над горбами через Дністер до колишнього наливайківського війська.
Спурхнули з колін танцівниці. Ожила музика. Закинувши за горби шиї, забрембали горілиць під хмари верблюди. Сьогодні вони могли бремботіти донесхочу, бо й ту діжку, що замочувалась перед наметом і в якій холодив голову Оливка, верблюди висушили. На її дубовому дні лежали тепер, склавши крильця, втоплені ґедзі...
Почувши пісню верблюдів, кінь Дем'яна, кінь Конашевича, а особливо кобила князя почали задкувати в степ. Князь і Дем'ян, дивлячись на босого Наливайка і на його з паруючими тарелями у руках товариство, на корону на його голові і на верблюдів, на синю з чорнилом пляшечку на білій лаві, на чорних з пекла жінок, розгубилися до краю і не знали, що його далі: тікати, чи залишатися, чи хто його що?..
Та не вдалося ні князеві, ні Дем'янові, ні Конашевичу ні щезнути, ні утекти, бо Наливайко відчув, що за наметом хтось стоїть. Він оглянувся й побачив: на запушених конях, з пучками будякового пуху у ніздрях і в вухах, біліли князь Острозький,
Дем'ян та спудей Петро Конашевич. Музикантки і танцівниці, вже як хазяйки, помітивши гостей, гидливо від них відвернулися, бо таких дикунів вони ще не бачили: один, зарослий волосятиною на всю пику, у страшній волохатій шубі, сидів на кобилі. Другий, запінений пухом від чобіт і по тім'я, хапав ротом повітря й хрестився, а третій... третій, правда, сидів на конику нічогенький: у червонім, як жар, кунтуші, м'язистий, з маленькими вушками на виліпленій з рудої глини живій голові, він їв поглядом то одну танцівницю, то другу, і по його, як бите, товчене скло, зелених очах було видно: "Мені б із вас одненьку!.."
Наливайко, аби не зсувалась, підгогорив на лобі корону і щось, — Дем'ян не розчув, — сказав євнухові. Євнух побожно вислухав, розвернув щоки до китайців і переказав:
— Шановні! Пан гетьман-цар-імператор Северин Наливайко зараз буде приймати послів з чужої країни. Поки він це робитиме, ви тим часом ідіть до своїх кантар, гарб і споряджайтеся до Китаю. Після прийому гетьман-цар-імператор всіх вас покличе знову.
— Слава, цур тобі пек! — звереснули китайці і, погойдуючи за спинами піками, поставили перед Наливайком на лаву тарелі з наперченим м'ясом, підливами, глеки вина, піали, поклали між тарелями бамбукові палички, вклонилися йому ще раз, і з "цур тобі пек, цур тобі пек" та "слава" разом з танцівницями й музикантками повалили до шарабанів, гарб і кантар.
Лишилися верблюди. Верблюди знали, що цей з чорною підковою вусів молодий чоловік—їхній повелитель і коло нього треба стояти й охороняти. Знаючи це, вони погірдно дивилися згори на чужих, неприємних для них князя, Дем'яна і Конашевича й чекали, коли повелитель накаже на них плювати.
Наливайко зняв з голови корону, поставив її на халяви чобіт, на шаблю й пістолі й, підскакуючи на притемнених будяках, зблискуючи п'ятами, ніби продовжуючи іще негритянський танок, доплигав до брата, князя та спудея і розкинув
руки:
— От і добре, що ви приїхали! Якраз на вечерю. Сходьте і розбирайтесь! Тільки води нема. Усю до краплі оці слиногубі з діжки висушили! Та щось придумаємо. А як ні, то омиємо грішні длані, — Северин глянув на Дем'яна, — святим вином!
— Нема, брате, коли сідати! — скочив з коня Дем'ян. — Де твоє військо, де ти?
(Продовження на наступній сторінці)