Прилягли на ніч і верблюди. Витягнувши на теплій землі зморщені шиї, верблюди спали з розплющеними очима. Надрімавшись за дня, віслючок з нудьги поплентався до горбатих. Не знайшовши нічого особливого в їхніх горбах і шиях, він почав заглядати верблюдам у їхні повні місяця й зір, дзеркальні очі. Та в їхніх очах, крім місяця, зір і самого себе, він теж нічого цікавого не побачив. Віслючок підійшов до лави, за якою вечеряли Наливайко і князь. Тонкими губами він стягнув полотно, яким їжа була накрита, й спробував плову. Наперчений плов йому не сподобався, і він його не схотів. Перейшов до іншого блюда. У цьому глибокому блюді щось густо темніло і невимовно приємно пахло. Віслючок страву понюхав, похитав від райського запаху головою й нарешті зважився покуштувати. Не поспішаючи, він висолопив язика і, здогадуючись, що це перед ним якась незвичайна підлива, її лизонув... Ніби тисяча ґедзів вкусило віслючка за язик — так його запекло вогнем, і йому від того вогню, ніби вибухом, відірвало, голову! Махаючи вухами, наче крилами, його голова, алалакаючи, полетіла від нього невідомо куди!.. Віслючок опинився без голови, й невідомо ще скільки б він без неї над харчами стояв, якби через деякий час — через годину, а може, й дві — голова не примахала вухами знову. Аби пересвідчитись, що все гаразд, віслючок ворухнув одним вухом і другим, пошморгав носом, коли знову йому запахло не менш звабливим, ніж перед тим, але вже іншим: біля тарелі з підливою біліла піала з вином. І ось замість того, аби після огненної підливи не тільки не нюхати тієї піали, а й не дивитися в її бік, голова подивилася, понюхала, вмочила кінчичок язика і помаленьку-поволі висмоктала піалу до дна! Такої смакоти віслючок не пив зроду-віку! А тут, ніби навмисне, поруч біліла іще одна! Віслючок облизався і переступив копитцями й до тієї. Та пити відразу з неї не став. Висьорбати і цю часу вистачить! Крім того, довговухий додивився, що за нею на лаві пузатів глек. Від задоволення віслючок змигнув віями, оглянувся непоспіхом на горбатих, подививсь на порожній табір, задер голову на знаний з дитинства Чумацький Шлях, тріпотнув хвостиком і аж тоді, знову непоспіхом, навіть повільніше, ніжно приклався... Після солодкої другої в нього, як це не дивно, з'явилася спрага. А спрагу гамують. І щоби втолить несподівану печію, віслючок дріботнув копитцями до глека. З глека пахло стома піалами зразу!.. Нарешті, коли спрага у нім запросила помилування, віслючок змушений був зробити передих. Та й у голові, де не візьмись, раптом засюркотіли веселі степові коники. Коники — це не страшно, коли б їх не було в голові так багато... Віслючок витягнув губи рурочкою, наче хотів кого-небудь поцілувати, коли помітив закочену під намет принцесину золоту корону. Вона впала на землю з чобіт Наливайка, Наливайко про неї забув і через те не помітив, і ось голубенька під місяцем корона лежала на землі... Не плутаючи ногами, не заточуючись, не хилитаючись, лише трішечки із занесеним задом, віслючок підійшов до корони. Дивлячись на неї, він скособочив набік голову, покліпав оком й удав, ніби бачить її уперше. Та коли зрозумів, що короні байдуже, вперше бачать її чи ні, віслючок на неї образився. "Бач, яка горда! — подумав він. — Нічого-нічого, все одно буде по-моєму, як я хочу!.." Він знову оглянувсь на горбатих, подумав, поглянув на любий з дитинства Чумацький Шлях, помислив, зграбно зігнув у колінцях ноги, ліг, тяжко зітхнув й упхав у корону вуха. Примостивши в золоті голову, він ще трішечки так полежав, поворушив губами, подумав знову і вже лише тоді тільки встав. Устав, пересмикнув шкірою, обтрусився і, відчуваючи себе під короною зовсім іншою особою, пішов, — куди б це його піти? — побрів по табору...
Проминувши намети, віслючок підійшов до конов'язі: йому дуже хотілось, щоб його побачили коні. Та коней в таборі не було. Замість них над табором попискували кажани, і їх не цікавили ні віслючок, ні його золота корона, йде він у ній чи без неї. Кажанів цікавили комарі, власні малі діти і те, що незабаром вже й осінь, а за нею й зима.
Проминувши конов'язь, віслючок подибав між куренями. Але й у куренях не було тих, хто би міг йому ну вже не те щоб і поклонитися, і крикнути "слава!", а хоч би сказать "добрий вечір!..". "Ти бачиш? Ти тільки дивись — ні коней, ні козаків! Усі зрадили! — сказав він собі й побрів до возів. — Який порожній і байдужий світ! Тут ходиш уночі, не спиш, думаєш про всіх, а до тебе хоч би тобі пхи! — нічого! Ні уваги, ні співчуття. Я вже не кажу про любов!.. Таке коротке життя і так марнується!.." Біля возів і між возами пахло пересохлими кінськими котками, батогами, віжками та сумним будяковим пухом.
Проминувши вози, віслючок вийшов на кручу, тоскно подивився на місячний срібний Дністер, на той берег, де гомоніло військо і щось кричав, — віслючок впізнав його з голосу, — той, що з мідним хрестом і в ризі...
Проминувши кущі шипшин, а за ними кручу та Дністер, він знову повернувся в табір, пройшовся перед горбатими, ще раз заглянув їм в очі і не побачив у них цього разу ні зір, ні місяця, ні себе у короні — верблюди очі заплющили. Тоді він ще підійшов до лави, висьорбав ще піалку і, не скидаючи на ніч з голови корони, ліг під лавою і заснув.
Наливайко збудився — темно. Стягнув з голови кожух — темно так само.
"Де я?" — подумав він. Простягнув руку, лапнув — князь. Під шубою посвистував носом князь. Простягнув руку другу, лап-лап — нікого. В головах лежало сідло і над ним на акацієвому вішаку біліла в пітьмі сорочка. Наливайко мацнув ногою — біля пологу холодилися чоботи... Він знову відкинувсь на спину й приплющив очі. У наметі було темно і тихо, як у запіччі. "Ще трохи полежу, — подумав. — Котра зараз пора? Жаль, що півня в степу нема..."
З боку Дністра до нього долинув гомін. Наливайко при-підняв голову із сідла й прислухався: гомін не гомін, плюскотіння не плюскотіння, та щось на те схоже. І на гомін, і на плюскотіння, а більше на грізний гуд.
Наливайко сів. Гудище наближалось. Ще з повними сну очима Наливайко навпомацки зняв з вішака сорочку. Холодна з ночі сорочка обтекла тепле насонене тіло, прилягла до спини, до живота і почала гріти... Ще посидів трохи в сорочці. Тоді, ловлячи вухом Дністер, він налапав штани і чоботи і підтягнув їх до себе. Відкинув набік кожух, устав і, заточуючись, устромив у холошу ногу. Та другу холошу, хоч скільки і як водив у пітьмі ногою, знайти не міг. Холоші не було. Ніби хто уночі відірвав. "Може, її зжував віслюк, — подумав Наливайко. — Бо той жує все, що побачить..." Холоша знайшлася. Вона теліпалася з іншого боку тієї, в яку Наливайко вже ногу встромив... Нарешті він засунув ноги в обидві... Тепер лишалися чоботи. Наливайко став намацувати чоботи по передках, де лівий, а де правий, аби не взути їх не на ту ногу і щоб не вийшло так, як із штанами... Нарешті він упхав ноги і в чоботи. Повстяні вустілки були мокрі. "Надворі, певне, туман, через те й чоботи повні туману" — сказав він собі, підперезався, витягнув з-під сідла шаблю, відкинув полог, нагнувся і вийшов з намету.
Табір і степ застилав туман. При землі туман був густіший, ніби хто з молочаїв душив молоко і розливав по табору. Не видно було ні конов'язі, ні куренів, ні возів, ні китайських кантар і шарабанів. Не спала й мокро літала, позіхаючи, вчорашня сорока. Та й сороку в тумані ніхто б не помітив, якби не її чорний хвіст і чорні на крилах латки...
Біля намету під лавою, згорнувшись калачиком і сховавши під живіт голову, спав срібний від моросіння віслючок... Сонце ще не зійшло, та зорі на небі вицвіли.
Наливайко вагався: йти на кручу чи ні? Глянути на Дністер чи стуманіти з табору в степ, аби нікого не те що не бачити і не чути, а піти і пропасти геть — така гнітюча, мулька образа з'явилася в нього на своїх козаків, що не хотілося нічого. І вранці, на ранок ця образа була сильнішою, аніж учора...
Та Наливайко на кручу пішов.
За ним, вже як за власним гетьманом-царем-імператором, від шарабанів і гарб, від куща до куща, в бойових шкіряних шапках, з піками у руках, пригинаючись, перебігали китайці — нове Наливайкове військо: разом з У Пу і євнухом двадцять одна душа. Попереду війська біг У Пу. І хоча, перечіпляючи сам себе пікою, старий зо два рази вже падав, та дріботів попереду. Коли Наливайко ненароком повертав голову в їхній бік, У Пу давав пікою знак, і воїни присідали: всі вони для гетьмана-царя-імператора мусили бути невидимими, аби своєю присутністю не морочити йому голови.
Капчики старого У Пу вгрузли в землю: чорна в росі голова Наливайка була без корони! Спочатку У Пу подумав, що його старі очі щось говорять йому не те, дивляться і недобачають, та коли він перепитав євнуха, чи це воно так, то виявилося, що так: у сонячному тумані чорна, в срібній росі голова гетьмана-царя-імператора йшла без корони! Після вчорашнього коронування, як думав У Пу, він би мусив носити її принаймні ще з тиждень, аби військо і всі звикали, аби усі бачили, хто над ними є хто!.. Де ж її гетьман-цар-імператор подів? Корону завжди потрібно на когось лишати, бо негайно вкрадуть. Де ж він її й на кого лишив, коли в таборі, окрім нього та хворого князя, не ночував ніхто!
Саме цієї миті Наливайко повернув голову, де миготіли китайці. У Пу подав знак — воїни позалягали. Наливайко ніби нікого і не помітив, лише усміхнувся, змахнув з голови, з чуба росу і, не зупиняючись, пішов, як і йшов, на кручу...
Китайським своїм козакам У Пу наказав, щоб так за гетьманом-царем-імператором вони назирці й бігли, а сам повернув назад, до Наливайкового намету.
(Продовження на наступній сторінці)