А на самому Степові не було вже вільного місця, де б не ступило копито чужого коня чи ратиця корови... Після болгар й аварів трохи ніби затихло, і ми, слов'яни, знову стали видибувати з Десни і Дніпра, з Прип'яті і Горині. Ховаючись по ярах і за могилами, просунули носа до одного й до другого моря — Чорного та Азовського, понюхали далеч — наче ніде нікого... "Все! — сказали ми своїм дітям. — Тепер вже нарешті ми заспокоїмось і візьмемося до діла: запряжемо для оранки в нашім Степу волів, зладнаємо лодії, будемо на морях торгувати та бачити, як живуть люди на схід від нас і на південь, де Персія та Аравія, де розкішна та благочестива стоїть Візантія...
А Степ без продиху гнав і гнав з себе трави, сховавши в собі кімерійців, скіфів, сарматів, аланів, готів, гунів, болгар і аварів... А ще ж тупцювалися після них і хозари, і печеніги, і половці — і всі вони, всі потонули на дні ненаситного, в квітах і пахощах Степу...
— Ну й ну... — зітхнув разом з князевою кобилою Дем'ян.
— Ви щось сказали? — спитав його князь Острозький.
— То я, княже, про себе...
— Ви помітили, панотче, яких собі хлопців вже виняньчив Наливайко? А як оцей чатовий говорить про запорожців? Ви чули?
— Чув, — і Дем'ян знову збив щиглем коника — лише цього разу вже іншого. Цей інший коник прилетів і всівся на грудях Дем'яна, але не на ризі, а на хресті — на хресті йому, видно, було тепліше.
Князь Острозький, гріючи в бороді губи, сказав:
— Віддам Наливайкові ввесь оцей степ — від Дністра і до Бугу. Всі оці свої землі віддам я йому, і нехай він на них обертається. Коней? На. Сукна, чобіт, олова і гармат — на. Печеного і вареного на перших порах — прошу. На тобі і печене, на тобі і варене. Захочуть посполиті до себе під боки сім'ї — беріть і жінок, і дітей, і церкви, і школи. Схочуть наділів — беріть землі, скільки влізе, оріть і сійте! Без ніяких контрибуцій! Лише тут хай сидять, нікуди не скачуть, ні до кого не бігають служити й допомагати... Хай тут Наливайко живе, не гнівить Корону і, головне, не пускає зі степу на мене татар...
— А хто, княже, оборонить самого Наливайка? Його й нашу віру? Ви? Я? Чи Наливайко шаблею сам? Чи запорожці? Та й ми з вами знаєм, як скінчилося для Косинського та запорожців, коли вони тільки намірилися піти на шляхту і єзуїтів! Тільки намірилися!
— Запоріжжя ще молоде! Йому всього лише яких-небудь п'ятдесят років. І то ще нема. Воно іще заговорить! —дихнув у бороду князь.
— А католики і єзуїти не заговорять? Мовчатимуть? Он вони вже мовчать — де не ступлять, там кров, і вогонь, і костьоли! Чи, княже, не так?
Петро Конашевич, граючи ніздрями від полинового чаду, їхав за князем і Дем'яном збоку. Тепер він підсунувся до них ближче, аби почути, що відповість Дем'янові Василь-Костянтин Острозький.
Та князь Василь Дем'янові не відповів. Він лише глибше закутавсь у вовчу шубу. Його морозило. Його морозило вже давно. Він мерз усю оцю весну та літо і не знав від чого. Князь Василь був іще ловкий, добре, не побагато їв і непогано спав, до третього Спаса купався в Горині, пірнав, тягав з-під берега раків, писав листи до короля і в Рим до папи без окулярів, своїми руками не один рік приймав від лошиці лошат, бив з гаківниці не гірше від молодого, а от — мерз. Ще від весни, починаючи з Великодня, він у шубі снідав і обідав, гріла вона його уночі замість жінки, та промерзав і в ній. Лошиця не любила самого духу цієї вовчої шуби і, хоч яка вже лагідна та смирна, ніяк не могла звикнути до її вовчого духу і завжди, як і тепер, ідучи під князем, кривила та відвертала від неї храпи. Та мала терпіти, як мусив терпіти й князь у своїм тілі мороз.
— Не розумію одного: чом Северин не зустрічає сам? — спитав князя Дем'ян.
— Бо — гетьман, — спокійно сказав Острозький і поклав свою одну руку на другу: одна й друга були холодні. Але одна холодна була не дуже, а друга — дуже. Як лід.
— Це вже ніяк не годиться, — не вгавав Дем'ян. — Хоча б зробив це заради війська. Бо військо все бачить: от їдуть до
нього в гості князь і рідний брат — їх зустрічає гетьман... Так нема і не видно не тільки гетьмана, а й нікого! Не вислав! Неповага до нас і неподобство. А міг би виставити і почет, і литаври!
— А може, він після бою спить і не може прокинутись? — подав з-за Дем'янової спини голос Петро Конашевич. — І все військо покотом з ним, бо ж бились учора на два базари — і на орду, і на поляків!
— Гей, пане чатовий! До табору ще далеко? — гукнув Дем'ян.
— Та ось він, ось, поза тими трьома горбами, — не оглядаючись на гостей, відповів чатовий Тиміш, і Дем'ян вловив у його словах якусь ніби непевність.
По тому, як наближалися до табору, Дем'ян помітив, що Тиміш раз у раз простягав позад себе руку, намацував у тороках пузатеньку таракуцу, витягав з її шийки на ремінці дерев'яного чопика й прикладався до таракуци вусами. Дем'янові й самому захотілось води, бо чим ближче вони під'їжджали до Северина, тим сильніше, — невідомо чому! — Дем'янові шерхнуло в горлі.
— Я поїхав назад, — сказав Тиміш і, не глянувши на гостей, не попрощавшись, перекрутився конем і галопом, ховаючи своє темне обличчя в сорочку, подався назад, на чати...
Хто за чоловіком може ходить? За чоловіком може ходити жінка, дитина, діти, цуценя, кошеня, лошенятко. Ходить за чоловіком доля. Та, на відміну од усіх, долю, коли вона за людиною ходить, — її не видно. А тут і не те й не те. Тут вв'язавсь за людиною вихорець!.. Ще як тільки Тиміш відскакав від князя, Дем'яна і Конашевича, відразу ж неподалік, з-під прозорого кущика заячого холодку, піднявся та побіг-побіг за ним навздогін синій і невисокий, живий, веселенький степовий вихорець. Через ярки і горбочки, закручуючи пір'їни та бадилини, вихорець тримався від Тимоша не близько і не далеко, а саме так, як завжди: щоб його було видно, що він тут, що він є, що він вихорить поруч із господарем, і щоби той не журився...
Цей вигинистий вихорець бігав за Тимошем ось уже рік, відтоді, коли Тиміш в Острозі зарубав шаблею шляхтича, через якого втопилася знеславлена ним і його гультяями
1*1*.
Тимошева наречена Оксана. Вона втопилася в Горині. Почорнілий Тиміш оббігав конем Острог і знайшов-таки шляхтича на базарі в корчмі. Одним замахом Тиміш розвалив йо|го відразу ж надвоє, на дві половини. Не вкладаючи шаблю в піхви, чорний, Тиміш проїхав примовклим базаром, виїхав за Острог, на містку зупинивсь, подививсь на те місце, де Оксана пішла під воду, й подався до Наливайка. Проминувши місток, Тиміш оглянувся на Горинь іще один раз, і коли оглянувся, то тут він його і помітив: вихорець з'явивсь і піднявся з наринської води, якраз з того місця, де, як бачили люди, кинулася в воду Оксана. Синій, як синій вогник, вихорець похитався на синій ніжці посеред синьої Горині, мов роздивлявся, де він і що, а потім побіг-погойдався до Тимоша. Водою до берега, верболозами і торфами, по теплому вже піску, завихрюючи над собою перших весняних бабок, вихорець ув'язався за Тимошем, і ось уже рік, як від нього не відставав. Не розлучався він з Тимошем і в походах. Ходив збоку при нім у Молдавії і в Трансільванії, курів по Угорщині, а потім і додому через Карпати. Десь він щезав, і його не ставало видно лише тоді, коли Тиміш рубався в боях. Коли ж після бою, мокрий, важкий, обліплений пилом, Тиміш разом з козаками падав на землю відпочивати, вихорець непомітно для всіх з'являвсь біля лиця Тимоша й починав його обвихрувати-обдувати. А коли хто з козаків і помічав вихорця, то думав, що це від вогнища синій димок або ж степова синя мальва...
Тепер вихорець біг поруч із Тимошем на його, Тимошеві, чати — господар сховається на бугрі в ковилі, а недалеко й вихорець приляже в порожнім жайворонковім гнізді або ж у прохолодній заячій ямці.
— Дивний хлопець, — сказав Дем'ян. — Поскакав і навіть не попрощався — лише вихорець за ним!..
— Бо ж ніколи йому, панотче, — заступився за чатового Петро Конашевич. — Такий у нього клопіт — за всім і всіми пильнувати.
Коні піднялися на горб, і тут, на горбі, Дем'янові, князеві й Конашевичу відкрився внизу круглий, як колесо, обперезаний возами й мажарами наливайківський табір. Над возами й мажарами незворушним білим туманом стояв будяковий пух. Протканий голчастим чорним насінням, клейкий будяковий пух поналипав на обіддя коліс, на дишла, на покинуту кінську упряж, на бойові козацькі лопати, що стирчали держаками з молочаю. Нишпорячи над возами, гибаючи хвостом, літала обліплена пухом сорока. І ніде ні душі. Дем'ян сполотнів.
— Де ж вони, де? Де ж та вчорашня Северинова перемога, коли з його табору диха могилою?! Де він сам? Де його військо?
Дем'ян і Конашевич сплигнули з коней і відтягли одного з возів убік. Віз зарипів, сорока злякалася, пролетіла над князем, що в своїй вовчій шубі вже забілів у пуху і, як сорока, став схожий на волохана.
Вони заїхали за вози, у табір, і зупинилися знову, бо Петро Конашевич натягнув повід і прошепотів:
— Гляньте, там он хтось наче є!
У запущеній глибині табору, куди показував Конашевич, за очеретяними, видно, що поспіхом зладнаними куренями, над трьома сірими повстяними наметами і білою повстяною, похідною, із золотим хрестом церквою на Дем'яна, князя і Конашевича дивилися чиїсь губаті, з виряченими очима зелені гадючі голови.
(Продовження на наступній сторінці)