— Дивись, щоб не вилізло часом тобі! — відрубав йому зразу Тиміш. — Бо тобі може вилізти так, що потім баньок своїх не позбираєш!
— Що ти сказав? — спалахнув Свічечка.
— Те, що чув, — відповів Тиміш.
Такого Свічечка не чекав! Та ще від кого — від звичайного наливайківського чатового! Від здивування й люті князів сотник аж упрів, молоді його вуса втяглися в ніс.
— Ти з ким розмовляєш? Ти з ким, берладнику, зачіпаєшся? !
Тиміш, тримаючи в одній руці шаблю, другою з-поза мотузяного пояса витяг пістоля й наставив його Свічечці межи очі.
— Ще одне таке слово, й буде тобі амінь! А роби ліпше те, що кажу: ставай зі своєю шляхтою он там за ліщиною і не галасуй.
Князь Василь збив щиглем з бороди коника й, слухаючи чатового, подививсь на Дем'яна: "Поляки ми... шляхта... он ми хто вже для них!" — говорили його обвітрені очі і з князевої бороди коник перелетів на Дем'янову ризу. Дем'ян дав йому щигля ще, і стрибунець з Дем'янового плеча, з гарячої ризи, не знаючи, де подітись й на чому в кінці літа погрітися, сів чатовому на дуло пістоля, що стирчало якраз перед носом Свічечки.
— Ми шляхта? Ми... ми — поляки? — зі Свічечки пішло полум'я.
— Коли не поляки, то, може, скажете, хто ви? — вів свого Тиміш. — Може, ви запорожці? Як запорожці — то прошу! Ідіть. Я вам не лише дорогу до табору покажу, а й проведу вас в самий намет Наливайка. А поки що я супроводжу лише його світлість князя, панотця Дем'яна і цього молоденького попика.
Свічечка підлетів до Острозького:
— Ясновельможний!
— Лишайтеся тут й будьте за нас спокійні, — погасив Свічечку князь. — Ідемо ж до своїх! — І він торкнув острогами свою сіру опасисту кобилу.
Тиміш вискочив на коня і чорною, сплетеною з волосіні кінських хвостів нагайкою показав високим гостям у той бік, куди вони мали їхати, — за горби, за вітряну далечінь до табору Наливайка. Відразу ж, як вони рутлили, збоку від Тимоша зірвався й побіг поміж молочаєм, як синій пломінчик, привабливий степовий вихорець.
Попустивши повіддя, Дем'ян пішов очима по схилах, по випечених кручах, ярах, рівноті й широчіні, по цьому скаженому, хижому Степові, що впокоєно й тихо то горбився, то лежав, то жебонів потічками... Скільки тут пройшло, прожило, прогарцювало людей! І всі вони його прагли, за нього рубалися, гризлись за кожну його бадилину, вибалок і долинку, хоч, окрім непримітних кущів шипшини, глоду та будяків, нічого більшого та пишнішого в Степу й не було. Що ж за сила і таємниця ховались у нім, коли так до нього тягло племена і народи? Що — воля, розкутість, далечина?..
...Спочатку до нас прийшли кімерійці. Вони притуплювали на Степ із-за Волги та Дону. Кімерійські царі на запряжених оленями шкіряних візках, орудуючи бронзовими сокирами, поставили свої шатра саме отут, на Дністрі, на оцих дальніх та ближніх горбах, де їхав тепер Дем'ян, де після них, кімерійців, коли їх не стало, через тисячу двісті років, оперезавшись возами, став табором Наливайко... А прийшли до нас у Степ кімерійці за десять століть перед Різдвом Христовим. Забилось їм серце від не знаної ще краси та новизни, і вони сокирами порозганяли нас на північ від Степу — в ліси. Тікали ми, хто куди бачив. Ми — це наші роди та племена, що жили тут від тієї пори, коли люди тільки-но повилазили із печер: ліпили ми з глини горщики і макітри, сіяли та жали пшеницю й насипали над своїми небіжчиками схожі на небо ковилові могили... І жили б коло нас у Степу кімерійці, бавили діток, молоділи, старіли та помирали, називали б своїми іменами пасовиська й річки, як назвали вони протоку з Азовського в Чорне море Кімерійським Боспором. Та не встигли в Степу кімерійці й натішитись, як треба було вже згортати шатра, гасити тиглі, споряджатися й запрягати оленів — з Ірану, з-поза Кавказьких гір на запалених конях насунувсь на них невідомий і грізний народ. То були скіфи. Не гаючи часу, вони позабирали у кімерійців жінок. Чоловіків загнали в Кімерійський Боспор й перетопили. Прожили кімерійці в нашім Степу лише триста років, і їх не стало.
Нас, розігнаних по лісах, тямковиті, кебетливі скіфи почали винаджувати з хащ до себе. За наше зерно і мед вони заходилися нас навчати, як до ладу воювати і як скакати на конях. Одного літнього дня надвечір, за сімсот літ перед Різдвом Христовим, до морських берегів нашого південного Степу причалили гості. На веселих, гінких корабликах, повних вина й оздоб, мармурових богів і богинь, вони з'явилися до наших і скіфських вогнищ.
— Драстуйте! — промовили гості.
— Доброго здоров'я! — відповіли скіфи і ми. — А хто ви?
— Ми греки. Купці з Мілет і Атен. Чи дозволите переночувати?
— А чому ж? — сказали грекам скіфи і ми. — Ночуйте. Хіба нема де?
Греки, скіфи і ми, вихиливши по чарці грецького напиваннячка й заколовши у вуха нашим жінкам на золотих павутинках зелені сережки, привезені корабликами, ми всі обнялися і, притоптуючи, під гупотіння бубнів, пішли в танок.
Одне слово, ночували у нас греки п'ятсот з гаком років: в Ольвії, що в гирлі Дніпра, в кримському Херсонесі, Феодосії і Пантикапеї. Торгували вони і на Дону в Танаїсі, і в Тирі на пониззі Дністра, куди плив у цей час догори животом Наливайків Сват, застрелений євнухом.
А що ж завойовники наші, скіфи? Все було б, може, й нічого, якби з-під сірої хмари на виднокрузі не почулось скрипіння гарб: чорними, маслиновими очима на Степ, на скіфів і нас, з іранських країв, звідки прийшли і скіфи, глянули могутні сармати. За тьмою воїнів, тьмами жінок і дітей трусили на кривих лапах шакали. З голодним гавканням накинулись вони на наших лисиць, пороздирали їх і розпотрошили, а сармати накинулися на скіфів. Скіфи стали до бою, та сармати поглинули їх, як жменю піску поглинає хвиля... А ми? Ми знову позабігали в пущі і там віддихувались. А скіфи, як кімерійці, пролюбилися в нашім Степу триста трохи неповних років, і під сарматами не стало і їх.
Сарматам-воїнам, сарматам-царям, сарматкам і сарматеняткам подобалися пампушки з часником. Через те як сармати прийшли, то нам вони і сказали: "Або ж ви щоосені даватимете нам зерна і муки стільки, скільки нам треба, або ж ми вирубаємо вас до ноги, і не врятують вас ніякі ліси". Стали ми годувати і їх. Годували п'ятсот з лишком років, коли й на сарматів через двісті років як по Різдву Христовім набіг і впав ще не бачений смерч: женучи перед себе полчища кіз, корів та овець, з Кавказьких вершин зійшли на долину чорноброві алани. Або роксолани, як ми їх завжди називали. Хто-хто, а роксолани битися вміли, бо не встигли сармати й оговтатись, як не стало і їх...
Услід за кімерійцями й скіфами пішли на дно Степу й сармати.
Роксоланам, на відміну од сарматів, смакували пампушки не з часником, а з коров'ячим молоком. Через те як роксолани прийшли, то нам вони і сказали: "Або ж ви щоосені даватимете нам зерна і муки стільки, скільки нам треба, або ж ми винищимо вас до ноги, і не врятуєтесь ви ніякими вже лісами..." — "Так тому бути, — подумали ми. — Бо ж куди нам подітись?" І ми вийшли сіяти, а роксолани пасти своїх корів... Та не встигли алани-роксолани й дійницю під корову поставити, коли з півночі, з берегів Одри і Вісли з'явилося й ударило германське плем'я холодних готів. І, вирубаних мечами, не стало аланів. Як і кімерійці, скіфи та сармати, пішли на дно Степу й вони... А готський король Германаріх, лишивши дітей і жінок на Дністрі, Дунаї та Карпатах, рушив на Рим. Вічна Римська імперія захилиталась. Імператор Децій поліг від руки Германаріха. Рим не знав, що робити. Уперше за всі часи в його обличчя так сильно дихнула смерть. Та Рим відкупився від Германаріха: дав йому Дакію, і король повернувся на Дністер. Та не встигли ще готи, прийшовши з римських відвідин, накосити і полину на ніч від бліх, коли Степом, як протягом, втягнуло з Азії, — з Уралу й Алтаю, — приземкуватих гунів. Гуни допались до готів, що з тих полетіло дрантя...
І провалилися готи, як і кімерійці, скіфи, сармати й алани, на дно дрімливого Степу.
Цар гунів Аттіла, як скрутив в'язи готам, побачивши нас, сказав: "Ми любимо пампушки і з часником, і з коров'ячим молоком, та найбільше з кобилячим кумисом. То або ж ви щоосені даватимете нам зерна і муки скільки нам треба, або ж ми видушимо вас до душі, і ніякі ліси вас не врятують..." Так нам сказав Аттіла і того ж 450 року по Різдві Христовім пішов за Карпати, і там у долині, де тепер є Угорщина і звідки учора повернувсь Наливайко, Аттіла осів. Там, у тихому й теплому придунайському затишку, він вже був і пригрівся, коли раптом у спину його вузькоокій імперії з навершшя Волги затьохкали стрілами орди болгар й аварів. І знову, в котрий уже раз, Степ задуднів від копит. Болгари, вирізаючи гунів, впали на Нижній Дунай, заарканили римську провінцію Мезію і там поставили шатра. Авари придушили вгорі по Дунаю Аттілу і там поставили шатра свої.
Так не стало і гунів. Услід за кімерійцями, скіфами, сарматами, аланами й готами пішли на дно Степу і гуни...
(Продовження на наступній сторінці)