У Пу підійшов до Наливайкового намету. Покрадьки він відхилив повстяний полог, закинув його на дах, скинув з ніг капчики, поклонився і зайшов усередину. Сонце світило старому в спину, і він почав ніби плавитися. Від ніяковіння і страху, вже стоячи у наметі, У Пу позадкував із нього надвір, бо як вриватися в дім, коли в ньому нема господаря? Та корона зупинила У Пу. Вона не дала йому вийти з намету, і він заходився її шукати. Обережно, тремтячими пальцями він перебрав обидва Наливайкові кожухи: той, на якому Наливайко лежав, і той, яким укривався. Пересунув сідло. Відкрив віко скрині. "Зразу було підійти, — подумав. У Пу, — бо де, як не в скрині, короні бути?.." І знову тремтливими пальцями він почав піднімати, що в скрині було: запасні Наливайкові двоє штанів, чотири мережані білі сорочки, білий кунтуш, синій жупан і сива смушева шапка. І це було все. Більше нічого в скрині, бачив У Пу, не лежало. Пахло ще з неї м'ятою. А от короною і не пахло... Розплавленими очима він ще раз обстежив намет і спинив погляд на шубі і на кошмі, під якими спав натомлений князь. У Пу зважився: він потихеньку підняв край кошми, а затим шуби. Так воно і було: під кошмою і шубою бородатіла сонна князева голова — голова, але без корони...
У Пу вибрів з намету. Три його волосини на підборідді від розпачу аж скрутилися. Він подивився на табір і над возами на сороку, на верблюже, горбате небо, на свої мокрі капчики, коли помітив під лавою віслюка. Віслюк хропів під лавою — у короні, і з неї, з її золотих прорізів, поміж алмазами і топазами звисали його сумні сірі вуха. У Пу схопив з-під намету приховане ще Оливкою акацієве дишло, зірвав з вислогубого імператорську капітулу й заходився хрестить його дишлом. Віслючок продер очі, полупав ними і ніяк не міг доторопати, за що його хрестять дишлом, та ще й зранку, та ще й так тяжко. Він відкрив писка й хотів заалалакати, та У Пу, обтираючи корону і шапкою, і рукавом халата, вже ляпотів капчиками на кручу до Наливайка.
Наливайко дивився на Дністер і нічого не бачив: Дністром тік туман. Він був білий, як білий віск, і, як віск, непрозорий. Та Наливайко чув: через річку на цей берег до нього пливе, повертається його військо...
Наливайкові здушило в грудях, і він став ковтати сльози. І чи сльози були завеликі, чи замале було для них горло, бо Северин розстебнув на грудях сорочку й узявся терти долонею серце: серце лупило, як з-під каменя джерело...
Гибаючи хвостом, із табору на Дністер пролетіла сорока. Захлинаючись сухим скрекотінням, вона щосили оголошувала всім довкружнім сорокам і сорокопудам, що це військо, яке пливе і біля якого вона харчується, — військо її, що вона лиш одна його чекала та виглядала, щоб до нього, крім неї, ніхто не мав діла, і що над військом мусить літати лише вона.
З низу, з чорного під кручею важкого туману, все ближче і нетерплячіше схоркували невидимі коні, схлюпувала, вдаряючись у їхні боки, комизиста течія та відсирілими голосами перекидалися козаки: "Де ж берег? Де ж той у чорта берег?.."
До Наливайка придихав шубою князь. Він став біля Наливайка плече в плече, перекинувся на слух і зашепотів:
— Вже... вже передні на березі...
— Одягаються... — сказав йому Наливайко.
У березі забряжчала зброя, зафоркали коні, і Наливайко вже почув ясно, як його козаки пересварюються:
— Якби тобі!
— А якби тобі?
— Мій кінь нікому й ніколи на ногу не наступить!
— Так мені ж наступив!
— То він не роздивився!
— Не роздивився! А якби не роздивився мій і наступив тобі!
З низу, від берега, на кручу стали підніматися, — Наливайко вже розпізнав їх в обличчя, — його брат Дем'ян з мідним погнутим хрестом у руці, Конашевич з лопатою, полковники Шостак і Шаула, — Шаулу несли довбиші на литаврах, — Жбур, Оливка і Шийка, Шийчин кум Степан Медолиз і ще з десятеро сотників і козаків. Витіпані млою, туманом і водою, з обсмаленими біля верболозових вогнищ вусами і бровами, з понуреними на сорочки повинними головами, сотники і козаки мовчки збилися перед Наливайком і передихували туманом. Так би вони мулялися не знати скільки, якби Степан Медолиз, бачачи, що всім поцілило, прикриваючи ліктем проти туманного сонця очі, не проказав:
— Гетьмане, прости і пробач. Пробач від усього війська... Що Медолиз говорив би ще — невідомо, бо із туману,
з землі раптом вискочили китайські воїни й стали за спиною і з боків Наливайка. Поруч із ним з'явилися і завмерли У Пу і євнух. Побачивши китайців з піками, сотники і козаки вихопили шаблі свої, та не те що не знали, як далі бути, а й як це усе розуміти, їхнього гетьмана оточили чужинці, й не ясно, чи вони взяли його у полон, чи, навпаки, охороняють?
У Пу глянув на євнуха. Євнух кивнув щоками.
Старий китаєць сказав:
— Ви підлі та нікчемні раби, а не військо — вільне військо і вільні люди! Ви покинули свого гетьмана. Вашої підступності і зради я, син Піднебесної, не розумію і не прощаю. То ви клялися гетьманові у вірності й любові, то, думаючи про себе, залишили його з віслючком. Так от щоб ви знали: Наливайко тепер не ваш, а наш. Пан Северин Наливайко віднині гетьман-цар-імператор Китаю, і ми його забираємо із собою в Бейлін!
У Пу, не даючи ні собі і нікому продиху, ступив крок і з шапки, яку він запхав під підборіддя, під сумні свої три волосини, дістав корону й просто-таки насадив її на голову Наливайка. Тієї ж миті двоє дебелих китайців вивели із туману ногатого молодого верблюда. Під легким золотим балдахіном ногатий виступив, як Месія. Виступив і став. Знічев'я він посмикав роздвоєною верхньою губою, теліпнув оксамитовими патлахами на грудях, обвів присутніх немилосердним поглядом і заходився відригувати та перетирати зубами те, що тиждень до цього їв...
Четверо китайських воїнів перехрестили при землі піки, четверо підхопили Наливайка під чоботи і під руки, підняли й опустили на перехрестя. Наливайко підтягнув збиту на брови корону й не встиг її підрівняти, як здоровані хекнули, і він вилетів із туману прямо під балдахін, у подушечки на верблюда.
Ногатий Месія завернув на горби око, щоби тепер знати, хто на ньому сидить. Затим він завис шиєю над сотниками і козаками ще упевненіше та зверхніше: тепер на задерті козацькі борлаки з балдахіна біліли вичовгані об молочай, камінці та глину підошви Наливайкових чобіт.
— Гетьмане, не покидай... — притримуючи на потилиці смушеву шапку-чабаночку, закричав Медолиз. І як тільки він крикнув так Наливайкові — Месія плюнув Медолизу в обличчя. Білий масний гарячий млинець заліпив Степанові вуса, щоки і чуба. Засліплений, Степан Медолиз видобув пістоля й гагахнув. Куля продірявила верблюдові вухо й упала зверху на балдахін. У відповідь на постріл Месія не ворухнув навіть губою. Він лише закотив око на дірку у вусі й крізь неї подивився на того, хто на ньому возвис: той, слава Богові, сидів і мовчав, і верблюд заспокоївся. Дивлячись на дрібних під собою отих чорновусих прохачиків, Месія знов обернув голову до господаря й знічев'я пробремботів, ніби спитав: "То що, пане гетьмане-царю-імператоре, може, будем рушати?"
У Пу і євнух повернулися до козаків, князя, Дем'яна і Конашевича спинами, звели на гетьмана-царя-імператора очі й чекали його наказу. Наливайко махнув рукою. Китайські воїни загородили Месію від козаків, а двоє, що привели і тримали верблюда за голубі шовкові гнуздечки, розвернули його губами до степу й усім гуртом, з піднятими над кісками піками зажовтіли халатами до кантар, шарабанів і гарб — до свого окремого від козаків стану...
І загойдався на китайських подушечках під легким золотим балдахіном козацький гетьман! Попливли та стали дрібнішати його полковники і козаки, а з ними й високі гості! Стали дрібнішати і щезати під кручею унизу відтуманілий Дністер і все його в березі військо. Поплив під Наливайком і табір: вози й курені, намети і церква... А перед полковниками, сотниками, козаками та гостями на тому місці, де щойно горбатів Месія й жовтіли китайці, повилазили з ямок земляні малесенькі жабки-ропушки й заплигали, злизуючи туман, на молочаєве листя.
— Чого стоїмо? Чого дивимося? — прийшов до тями розгублений Жбур й тричі свиснув перед собою шаблями. Сотники та козаки переглянулися і вже було кинулися за китайцями, як перед ними, блискаючи хрестом, вихопився Дем'ян.
— Іроди, ви куди?!
— На капусту! Пошаткуємо їх на капусту! — І Жбур показав шаблею на подаленілих китайців. — Нас онде скільки!
Дем'ян Наливайко ступив до Жбура впритул:
— Чим, сотнику, похваляєтесь? їхня жменька варта не те що ваших тисяч, а й усіх ваших гармат і шабель, узятих гамузом! .. — Дем'ян відвернувся від Жбура й подивився на китайський стан. — Господи, благослови і помилуй дух і душу отих людей! Оціни їхню вельможність! А моїх земляків, що знають лише силу і гнів, коли душиться віра їхніх батьків, коли на землю, що народила їх вільними, насунулось рабство, а вони осліплені лише своєю гординею, — і їх, Боже, прости, і їх, Боже, помилуй...
Очолене в небі сорокою, Наливайкове військо в'їжджало й заходило в табір. Перед собою військо гнало тих півтори тисячі розсідланих коней, які просив Наливайко для Запорізької Січі... Сірими стовпчиками на задніх лапках зустрічали біля куренів наливайківців схвильовані ховрашки. По тому, як, брязкаючи шаблями об остроги, козаки наближалися до куренів, ховрашки, оглядаючись, зачали давати дропу. Тікали вони й один одному говорили:
— Нема ні від кого спасу: то кібчики, то лисиці, а тепер оці! І всі на нашу голову!..
(Продовження на наступній сторінці)