За обідом у Модеста з Діною знов вийшла драма. Діна кинулась в істерику, а з Славком трапився сильний припадок серця. Бідний хлопчинка посинів увесь і з таким жахом дивився своїми тихими очима. Весь дім був як намагнічений, Олеся безшумно й з гордовито закиненою назад золотистою головою бігала по всьому помешканню, стараючись всякому помогти, заспокоїти, полегчити. А він, Юрій, слухав і дивився на все з насмішкуватою посмішечкою, яку надягав на себе в такому стані. Але йому навіть насміхатись не хотілось, тільки скучно та байдуже було. Часом гострим сверлом в груди в'їдалась тоска, але тоска безпричинна, тоска огиди й байдужжя до всього. По обіді він взяв ванну, і тільки тоді зробилося трохи легче. Але зараз же потягнуло до Ріни, потягнуло з такою силою, що знов стало тоскно, — він розумів, що тут уже не до женщин, не до її тіла тягнуло. Навпаки, при спогаді про фізичні ласки по тілі проходив протест, змучені нерви невідомо якими шляхами протестували всіма силами. Але в цьому й було найгірше, — коли б тільки ласки хотілося, все було б добре! В потягу ж цьому нестриманному, хоробливому до Ріни чулось оте незрозуміле, неістнуюче, владне, чого Юрій не міг розкласти на складні елементи. Він почував тільки, що мусить піти до Ріни. Коли він піде, коли поговорить з нею, коли нарешті в чомусь переконається, тоді він все уяснить і буде кінець ваганням.
По дорозі він зайшов у ювелірний магазін і взяв давно замовлену брошку. Коли він клав у кишеню чепурне, ніжне-зеленявого кольору пуделко, він в'яло, але задоволено посміхнувся. Брошка була дуже гарна і якраз в такому густі, який любила Ріна. З нею він почував себе більш упевненим і забороненним від чогось.
Але, зачувши тільки кроки Ріни перед дверима передпокою, він крізь стінку почував, як від неї лється уже на його непокійна болюча сладість, як в йому ворушиться і ніжність, і злість, і уперте бажання зімнять якусь перепону, і ще щось, в що він сам не вірив, за що бувало йому соромно, і ще, що йому все ж таки хотілось, треба було знайти у Ріни.
"Ах, все це дурниці, — з тоскою і злостю думав він, злостячись на Ріну, на себе і на все навкруги. — Нічого нема, а просто хоче вийти заміж і більш нічого. Через це історії і вигадки її всі".
У себе в кімнаті Ріна зараз же повернула Юрія лицем до світла й подивилась допитливим, лукаво-ніжним поглядом. Неначе в чомусь переконавшись, вона хитнула головою й, узявши його щоки між свої долоні, притягнула до себе, зробилась серйозною й помалу стала цілувати в губи.
Юрій почув солодкий холод по всьому тілі і заплющив очі. Як усе ж таки се почування виникало кожного разу несподівано, з новою силою, з новими нюансами!
Тепер йому було і сумно чогось, і боляче, і одночасно обидно на Ріну, хотілось зробити їй щось таке, від чого вона почула б себе пониженою. І майже несвідомо він цілував її так, як вона не любила, себто не любила через те, що дуже любила. Вона вся здрігнулась від того поцілунку і спочатку відхилилася, але зараз же, забувши це і пам'ятаючи тільки почуття від поцілунку, бажаючи повторення його, пригорнулась до Юрія і прошопотіла:
— Не треба так, чуєш ти?
Юрій знов поцілував з злим і солодким хвилюванням, радіючи з її безвольности, з її затуманенних очей і уст, які відразу зробились якимись спухлими.
Випадково він торкнувся чогось твердого й шелестячого за її поясом. Ріна зараз же визволилась з його обіймів і провела рукою по лиці, немов би приходячи до пам'яти. Юрій здивувався, — що ж це там таке могло бути, що навіть від цього її одхиляє.
— Що це у тебе за поясом? — спитав він, глибоко вдихаючи повітря і сідаючи на ліжко Ріни. Кров кинулась йому до голови і, здається, зараз повинен був початися "мотор". В висках і ухах уже часто, хоч ще слабо, чохало. Ріна помацала рукою листа і підійшла до столу, не відповідаючи. Наливши в шклянку води, вона випила й тоді повернулась до Юрія.
— Нічого особливого... — сказала спокійно своїм лінькуватим голосом і в той же час з докором подивилась в очі Микульському. Він у відповідь їй, зрозумівши її, посміхнувся з викликом і свідомостю своєї влади лад нею. Ріна одвернулась, подивилась у дзеркало, поправила блюзку й краватку і звичайним веселим голосом заговорила:
— Ну, що ж ти не з'являвся? Де був? Чи, як звичайно, не можна знати? Все та сама страшна тайна? А мені хотілось тебе бачити... Ну, оповідай же що-небудь! Не можна ж так. Потім я тобі теж дещо розскажу і покажу.
— Про те, що в тебе за поясом? — спитав Юрій. Він уже був певний, що це признання в коханню від Панаєва або Крученого.
— Так, і про це, і про дещо инче... Ну, швидче. А то зараз збірка, — зійдуться, і не встигнемо побалакать. Май на увазі, сьогодня буде баталія на збірці!
Вона загадково посміхнулась. Потім взяла з столу вишивання, прогнала Юрія з ліжка і, посадивши його на стілець, сама сіла проти його.
— Ну, я слухаю! — промовила вона.
Юрій бачив, що Ріна чекає від його чогось особливого, і не розумів, через що вона могла так чекати.
Але підозріння про Панаєва викликало з пам'яти те, що він часто хотів розказати їй, та не одважувався. Тепер саме був для цього зручний момент.
— Що ж мені розказувати? — помалу проговорив він. — Нічого такого зі мною не трапилось...
— Ну, невже так-таки за ці три дні нічого не трапилось? — лукаво й насмішкувато посміхнулась Ріна, з-під лоба зиркаючи на його.
Юрій все більш та більш переконувався, що вона його на чомусь підозріває, на чомусь такому, що він хоче сховать. Дивно.
Він раптом посміхнувся і злегка зблід. "Все одно!" — подумав він і недбалим, пригадуючим тоном сказав:
— Ах, от хіба одна розмова? Цікава...
— Так? З ким же це? — не підводячи голови, спитала Ріна, не перестаючи тикати голкою в канву.
— З Панаєвим... Досить цікаве.
— З Панаєвим? — чогось здивувалась Ріна. — А втім, розказуй, це повинно буть цікаво. І знову шила далі. "Значить, лист не від Панаєва", — подумалось Юрію.
— Так, досить цікава розмова, — почав він по павзі. — На нашу тему... Він, знаєш, висловив одну думку, оріґінальну. Він сказав, що ніколи б не женився на дівчині, яка не була б... невинна... Хоч би навіть по його власній вині...
Ріна помалу підвела голову і гостро подивилась на Юрія, — її, видно, більше вразив тон його голосу, ніж слова. Юрій ніби не помітив її руху. Ріна знов похилилась і сказала:
— Це цікаво. Далі?
— Так, але ще цікавіщі мотиви такої... теорії, чи що. Він каже, що не через те, що надає цій невинности багато значіння, а тому, що... Чекай, як він говорив? Так! Перш усього, коли дівчина без мужа губить невинність, то це значить, що вона натура не горда. Це раз.
— Не горда? — перепитала Ріна, швидко махаючи голкою.
— Так. Вона згожується на зневагу. Бо як не як, а в такім коханню завжди є трошки зневаги до такої дівчини. Так дума Панаєв.
— Ну, звичайно, не ти! — кинула Ріна.
Юрій на хвилину зупинився, він не розібрав, чи вона згодилась, чи з насмішкою сказала.
— Так. Далі ця дівчина не має, значить, багато цінностів. Бо як би вона їх мала, то її взяв би той за жінку. Третє, така дівчина, стаючи жінкою другого мужчини, коли він прощає їй гріх, почуває завжди вдячність. А це вже нерівність. Крім того, вдячність ця такого сорта, що моментально переходить в ненависть, як її образить.
Юрій говорив помалу, прижмуривши очі, не дивлячись на Ріну й похльоскуючи рукавичкою себе по коліні. І ставав усе серйозніще, неначе висловлював свої думки або хотів показати, що поділяє їх.
— Нарешті, така дівчина, гублячи невинність не з мужом, не має ніякої серйозної уяви про шлюб. Голос тіла для неї все. На такій би Панаєв не женився. Це — досить оріґінальне обосновання. Як ти думаєш?
Ріна при останніх словах про "голос тіла" лишила роботу і стала дивитись на Юрія. Спочатку вона густо почервоніла, в очах промиготіло здивовання, але вона неначе струхнула зараз же все це з себе і лукаво посміхнулась. Заткнувши голку, вона одкладала вишивання і підійшла до Юрія. Він підняв до неї голову. На його згори, прикриті довгими віями, ніжно сміючись, дивились її очі. Губи старались здержати сміх.
— Ану підніми більше до мене голову, — сказала вона. Юрій, удаючи здивованного, підняв лице. Ріна якийсь час дивилась йому в очі, аж нагнувшись так, що ланцюжок од годинника ліг на його руку. Далі засміялась, погладила його по щоці і, сівши на поручень фотеля, обняла Юрія за шию:
— Юрасику-телесику, голубчику, ну нащо ти такий страшно хитрий? Любий мій, не треба буть таким замислуватим, я ледве-ледве розгадала. І завжди ти так. Замісць того, щоб сказать щось прямо, ти вживаєш якісь сімволи, метафори. І я так і думала, що ти й сьогодня щось принесеш в цьому роді.
Юрія зхвилювала тепла близькість Ріни. Але таке відношення до його слів роздратувало його. Він обережно визволився з її обіймів.
— Я не розумію, що ти хитрого знайшла в словах Панаєва, — сказав він.
Ріна стала на коліна перед ним і поклала йому руки на плечі.
— Юрасику!.. — комічно-благаюче сказала вона. — Я знаю, що це не ти хитрий, а Панаєв, а тільки все ж таки і ти трошки. Ну, скажи, любий, тільки правду скажи, хто перший таку розмову завів. Ти, правда? Тільки май гордість не збрехати!
(Продовження на наступній сторінці)