Вона не докінчила, упала головою в подушку і затрусилась риданням.
— Ну, от, бачите! — неголосно сказав Клим, з докором дивлячись на Ріну й почуваючи себе ще більш винним.
Ріна трохи зніяковіла. Підійшовши до сестри, вона почала гладити її по голові й напівжартом, але сердечно й ніжно примовляти:
— Ну, от... Ну, от, тільки цього ще не було... Я ж не для образи... Як думаю, так і кажу... Ну, годі. Поплакала трохи, тепер полай мене і годі... Ну?
Тота підвела трохи голову від подушки й крізь сльози проговорила:
— Не тільки ніякого співчуття нема, а ще й сміються, ще й...
— Да хто ж, Тото, сміється? Я не сміюсь, а як сестрі кажу те, що серйозно і для себе, і для всіх признаю. Що ж я сказала? Завойовуй, заслуговуй, твори любов. Що ж тут такого?
— Чим? — вмить підвелась Тота й поривчасто сіла на ліжку. — Чим завойовувати? Цим лицем, на якому ні краплини крови не зосталось, яку він випив з мене? Так? Цим тілом, на яке мені самій сором в купелі дивитись? Чим, я тебе питаю?
— Та хоч би тим, що в тебе ось в цю хвилину є в лиці, в голосі, в цім самім тілі...
— А-а, душою! — саркастично протягла Тота. — Душою, розуміється...
Але видно було, що похвала Ріни була їй все ж таки приємна і приємно було почувати себе хоч трохи дужою. Але, подивившись на Клима, який сидів похнюпившись, вона гірко посміхнулась і сказала:
— Так, душою його візьмеш. Як же... Йому душа потрібна? Знаю я його душі...
Тота, лежучи ще на ліжку з пов'язаною рушником головою, знала, що не поїде. Але їй було тяжко від сього знання, від цілковитої залежности од Клима. Але тепер їй немов давалась якась законна підстава лишитись. Вона лишалась не з слабости, а з певною метою.
— Добре... — сказала вона своїм звичайним суховатим голосом. — Я зостаюсь... Але з цього часу... А втім, я не хочу про це говорить. Ідіть звідси й пришліть сюди Ганну.
Клим хапливо зліз з столу й хотів підійти до Тоти, щоб якось оформити замирення, але Ріна зробила йому знак не чіпати її, і обоє вийшли з спальні.
І як тільки Клим вийшов, так зразу почув, що все знов вернулось на старе місце, що ціла низка клопотів, турбот, думок одсунулось від його. Він почув себе самим собою.
У вітальні не було нікого. Клим взяв за руку Ріну і, міцно стиснувши, тихо заговорив:
— Ви, Ріно, не ангел, я цього не скажу, ангели — нудні, ви — незрівняна. Ви — просто чудо із семи всесвітніх чудес. Запевняю вас. Можна поцілувать ручку? По— братськи, Ріно, цілком по-братськи... Даю слово, нема вже нічого. Чистий серцем до того, що скоро Бога уздрю... Я почуваю. Не бійтесь. Можна?
— Дайте спокій, Климчику. Пустіть руку. А то уздрите щось инче. Як ввійде Тота... Ідіть краще до Стельмашенка. Ах, я ж і забула! Він просив прислать вас. Ідіть, ідіть!
Клим, як тільки Ріна згадала Тоту, моментально пустив руку.
— Я, в такому разі, признаю рацію, признаю.
Він спішив приняти цей аргумент, який ніби казав, що Ріна позволила б, коли б не боялась, що ввійде Тота. Ріна зрозуміла його поспішність.
— Ви, Климчику, знаєте, просто неможливий добродій! Ваша м'ягкість, довірчивість иноді доводять мене до зворушення. Ви страшно вірите самому собі, вам здається, що в вас усі закохані. А иноді, Климчику, їй богу, цього не буває. Ви помиляєтесь. Ну, ідіть же до Стельмашенка. Клим зітхнув і покачав головою.
— Ви мене все не розумієте... Ну навіщо такі крайні вирази й підозріння. От ви все ж таки гадаєте, що я закоханий у вас. Те-те-те, а самі що казали? Ні, вибачайте, тут уже не одкрутитесь. Ач яка! А тут, Ріно, їй богу не те. Найсерйозніще. Зовсім-зовсім не те. Тут инче. А що, не скажу. Зацікавтесь... Ну, чого ви якась сьогодня така... особлива? Га? Юрасика чекаєте? Не прийде, не прийде... Слухайте, Ріно, простіть, зарані простіть, а тільки я вам тепер уже цілком серйозно скажу: покиньте ви цього паничика. Ну навіщо він вам? Даю слово, абсолютно об'єктивно говорю. Даю слово, Ріно... Між инчим, ви помічаєте, що я дуже часто говорю ваше ім'я? Га? Помічаєте?.. Ну, не буду... А про Юрасика буду і буду... Покиньте його, Ріно. Або хай жениться. Доки ж ця канітель буде? Га?
Ріна з чудною посмішкою виняла зза пояса листа і показала його Климові.
— Що це? Пропозіція руки і серця? Так? Правда? — захвилювався Клим.
Ріна так же чудно й мовчки похитала головою, потім коротко сказала:
— Від братця Анатолія.
Клим здивувався. В очах забігала думка, як хвіст лягавої собаки, що шукає в траві кинутий хазяїном камінь.
— Не розумію, божественна моя, не розумію.
Ріна виняла листа і дала прочитать.
Там було написано, що Анатолій страшно вибачається за турботи, але справа така серйозна й важна, що він насмілюється попрохати у Ріни хвилин десять з її дорогоцінного часу на коротеньку розмову.
— Що ж це значить? — скрикнув Клим, страшно зацікавлений.
— Не знаю... — загадково посміхаючись, сказала Ріна й сховала листа.
— Це інтересно. Це дуже інтересно! Це, Ріно, знаєте, дуже інтересно! — переконано й серйозно підтвердив Клим. — Тут чимсь пахне... Я не знаю, що думать, але... Ви йому одповіли?
— Я призначила йому завтра у мене... Яка зараз година? Я боюсь, що мій годинник відстає...
— Пів на восьму.
— Чудесно! Зараз буде зібрання... Ви сердиті, що я призначила у мене? Га? Правда?
— Все, що ви робите, — прекрасно, — ухильчиво сказав Клим, але непомітно озирнувся, немов провіряючи, чи не підгляда хто з вікон. Почувся дзвінок.
— Ну, це нарешті він! — вирвалось у Ріни, і вона побігла в передпокій.
Дійсно, це був Юрій, якого вона ждала. Він був одягнений, як завжди, так, немов прийшов з урочистим візітом. Навіть рукавички не скинув з лівої руки.
— А-а!! — шумно зустрів його Клим. — От де він, нарешті. З'явився! Що це ви, братіку, так мучите нас. Га? А який шикарний вигляд. Просто міністр, слово чести, міністр фінансів. Ну, ходімте сюди, до мене, там у нас гість. Цікавий. Прошу.
Але гість в цей мент як раз сам вийшов з кабінету, він уже хотів іти додому.
— Куди? Що? Як? — закричав на його Клим весело, але, як здалось Вадимові, немов злісно. — Не пущу! Тепер, братіку, якраз не пущу. Мусиш зостаться. От позвольте вас познайомити... Стельмашенко. Микульський. Юрій Микульський, міністр фінансів, теоретік соціалізма і... псіхолог.
Для чого Клим додав "псіхолог", він сам би не одповів, як би його спитали.
Але його ніхто не спитав. Стельмашенко і Микульський подали один одному руки, і Юрій з тонкою посмішкою сказав:
— При тій умові я міністр фінансів, коли головою кабінета буде шановний Клим... А про вас я вже чув... Дуже приємно познайомитись, я ваш прихильник...
Вадим мовчки уклонився. Потім звернувся до Клима і сказав:
— А я все-таки піду. Мені треба. До побачення.
Він попрощався, одягся і вийшов. Клим жартівливо лаявся, але не держав.
— Ну, Юрію, я маю до вас справу. Поки нікого нема, ходім до мене, — сказала Ріна й, не ждучи одповіді, пішла вперед.
— Ідіть, ідіть! — весело закричав Клим. — А я за роботу, за роботу!
Але коли Юрій вийшов за Ріною, Клим пішов у кабінет і випив підряд три чарки 707. Потім ліг на канапу, заклав руки за голову і сумно став дивитись у стелю.
5.
Приймаючи вчора на ніч морфій, Юрій сподівався, що спатиме принаймні без снів. Але навіть морфій не міг припинити гарячкової роботи мозку, який і в сні одбивав у фантастичних мінливих образах пережите в той день. Снився й Анатолій, який стояв біля якоїсь скриньки, замикав її й одмикав. І Юрій через щось знав, що та скринька — той самий цукроварний завод, з приводу якого вчора були ті дебати і який мусів урятувати "бідних поміщиків Микульських". Потім той самий Анатолій був чогось голий, тільки в одних ботфортах, по яких хльоскав себе прутиком і тримався рівно, як салдат. Далі Анатолій без всякого переходу перевернувся на Водосвятського, причому вже не стояв, а сидів, піднявши коліна до підборіддя і висолопивши довгого червоного язика. На язиці ж було великими слов'янськими літерами написано: "Відродження!" І Модест був, і Олеся, яка все про щось благала Юрія, і мати, яка немов збулася своєї хвороби й ходила вільно. Потім знов Анатолій, знов якісь змагання, сварки, в яких в перекрученому вигляді центральне місце займала та сама тема, що й учора: Юркова частина спадщини по батькові повинна була піти на рятування сімьї Микульських, на цукроварний завод, а не на партію, не на Ріну, як того боялись і Модест, і Анатолій, і навіть Олеся з мамою. І цікаве з Ріною. Він ніколи не думав, не мав підозріння, що вона має якісь наміри примусити його дати свої гроші на партію. А тим часом у сні було щось, що виразно це показувало.
Вранці він почував себе цілком отруєним. В ногах і руках була важка відома слабість, а голова здавалась намоклою й набухлою, як купа мокрих ганчірок. Цілий день під грудьми було почування млосности, тоски, огиди до всього. Думки рухались кволо й безживно, як напівроздавлені черваки.
(Продовження на наступній сторінці)