— Ну, от бачите! Слухайте, Климчику, ідіть ви туди... — повернулась Ріна до Клима, хитаючи головою на кімнати. — Що за дурниці, справді. Ідіть, а потім я прийду. Ну, хутко мені! Я тут посижу з вашим другом, а моїм ворогом. Ідіть, ідіть та будьте політиком. Чуєте?
Клим почухався, глибоко зітхнув, комічно повів плечима і вийшов.
— Ну, враже, а тепер скажіть, як ви себе почуваєте дома? Приємно після заслання? Ах, так! Я й забула. Слухайте, ви це серйозно проповідуєте цю теорію повної безчулости, чи як там у вас у віршах? Чи так, тільки поезія?
— А ви як гадаєте? — з цікавістю спитав Вадим. Його трошки здивувало, що знайшлась одна людина, котра звернула увагу на те що, він писав у тих своїх нещасних віршах.
Ріна помовчала, пильно вдивляючись у гостя.
— Я гадаю, що ви серйозно. Вигляд у вас підходящий. Це, по-вашому, найвищий аморалізм? Мораль, значить, у почуваннях? Як нічого не почуваєш і щось робиш, хоч би злочинне, то це не аморальне?
— А хіба ви можете робити щось злочинне без почування?
— Не зна-а-ю... — протягнула Ріна. — Ну, це колись другим разом. А ви знаєте, що ви своїми віршами і взагалі своїм поводженням дуже брата свого Осипа огорчаєте?
— Віршами Осипа?!
Цього Вадим уже ніяк не чекав.
— Яким способом віршами? Ви знаєте Осипа?
— Знаю. І знаю, що віршами огорчаєте. І дуже...
— Віршами? Хм!.. Це цікаво.
— Не сподівались? Чи думали, що Осип не може зрозуміти ваших мудрацій. Ви, значить, Ося не знаєте. У нас інтеліґентів мало так освічених. Жалько, що ви його так... Він дуже хороший...
Вадим з посмішкою дивився вбік.
— Цікаво... повторив він немов про себе.
— Але вас, здається, це мало зачіпає, що ви брата огорчаєте? Га?
Ріна все з більшою та більшою цікавістью придивлялась до цього чудного індівіда.
— Так, мало... — згодився Вадим. — Цікаво тільки... Але, зрештою, і це не важно. Клим-Клим прийде? Мені час іти.
Вадим почув знов слабість і тяжку порожнечу в животі. Їсти навіть не хотілось, тільки плечі й груди якось важко насідали на шлунок, і від того ставало тоскно й нудно.
Ріна нехапливо, ліниво підвелась і сказала:
— А от я піду подивлюсь і пришлю його вам. А ми з вами ще будемо балакать. Заходьте до нас з Осипом. Він у нас буває. Добре?
— Добре. Неодмінно прийду.
— Чого ви такий стали?
— Так... У мене зуб болить. Ще з дороги. Треба до лікаря піти.
— А де той зуб? Тут чи тут? — лукаво й ніжно посміхаючись, показала Ріна собі на щоку, а потім на груди. І, не чекаючи відповіді, немов знаючи справжнє, вона хитнула головою й, похитуючись то вліво, то вправо, вийшла із кімнати.
Вадим злегка почервонів, потім тріпнув головою й заходив із кутка в куток.
4.
У вітальні на кошах і валісках грали в "звощика" Остапко, Катруся і Ладя.
Катруся, нахиливши голову так, що підборіддя їй упіралося в груди, гарцювала, а Остапко з напруженим і зляканим виразом лиця тягнув їй назад і заспокоював: "Тпру-ту! Тпру-ту!". Ладя, найменьчий, застромивши пальця в рот і витягнувши ноженята, сидів на коші за пасажира і блаженно сміявся. Він був ще в такому віці, коли фантазія грає слабо і не віриться, що Катруся не сестричка, а великий басоватий кінь. Сміявся ж він тому, що взагалі любив всякий гамір.
Забачивши Ріну, дітлоха зразу перевернулась на дітей і побігла до дівчини, радісно кричучи:
— Тьотя Ріна! Тьотя Ріна!
Ріна підхопила Катрусю й високо підняла її над собою. Катруся вискнула від захвату і поспішила подивитись униз. Страх яка чудна хата в таких випадках. І тильки хотіла, може, в сотий раз спитати тьотю Ріну, чого хата згори така кумедна, як Остапко шарпнув тьотю за сукню й таємничим голосним шопотом сказав:
— Тьотя Ріна, а мама вже нікуди не їде.
Ріна швидко пустила Катрусю на підлогу й вражено спитала:
— Як не їде? Ти звідки знаєш? Хто сказав? Сама мама?
— Ба ні, тато сказав. Тільки ти не кажи мамі, а то вона тоді візьме та й поїде.
— І твій тато дурненький, і ти разом з ним. Зрозумів? — засміялась Ріна. — А коли ти будеш чепуху плести, то так і будеш зваться... чепухером.
Катруся, яка любила всякі нові і перекручені слова, спалахнула захватом і закричала:
— Чепухер, чепухер! Остапко чепухер!
"Р" вона вимовляла, як "г", і виходило "чепухег".
Остапко мент подумав і найшов, що слово удачне. Але зараз же мусів зробити, як завжди, якусь поправку:
— Не чепухер, а чепухон. Катруся чепухонка!
— Конка! Тонка! — закричала Катруся, нічого не маючи проти назви на себе, аби вона була цікава.
Ріна, не слухаючи їх, підійшла до Ладі, вийняла йому з рота палець, поцілувала й пішла далі. Підходячи до спальні, вона зупинилась і заклопотано помацала у себе за поясом. Лист був на місці. Ріна подивилась на годинник, що висів у неї на довгому з чорного металу ланцюжку, сховала його за пояс і, наморщивши брови, хвилину подумала, немов щось вираховуючи.
Потім постукала в спальню і ввійшла. Тут було, як після жидівського погрому. Климентій Григорович сидів на столі і роздратовано пацав ногами, а проти його на ліжку лежала Тота з зав'язаною рушником головою. При Ріні вона замовкла.
— Ну? — зараз же почала вона діловито, немов нічого не сталося, немов тільки її ждали, щоб взятись за діло. — Що ж ви тут? Тота, годі валятись на ліжку. Дивіться, що вона тут наробила. Вставай, треба прибрати все.
Тота не рухалась, дивлячись під ноги Клима безпричасними, червоними од сліз очима.
— Ах, ах, ах! — захитала Ріна головою. — Яка, подумаєш, траґедія. Вам скучно, мої панове, і ви собі раз на місяць домашній театр учиняєте. Але це дорого коштує. Тотка, не строй дурня, вставай, умийся і кінчай виставу. Ви занадто затягуєте. Ну?.. Нічого особливого не сталось. Подивись на Климчика свого: убитий і пригнічений, немов програв стотисячне діло.
(Климчик сидів зовсім не пригнічений. Але, зачувши сі слова, нахилив голову і зробився, як придавлений тяжким горем.)
Тота не ворушилась. Потім тихо сказала:
— Ти, Ріно, судиш так, як Меланка: панські примхи!
Ріна вислухала її.
— Ну, скінчила? Дуже добре. А тепер вставай.
— А встану перед тим, як їхати; у мене голова болить.
— Їхати? — здивувалась Ріна. — Куди їхати? От це мені подобається. Ей, Тотко, дай уже спокій з тою їздою. Сама ж з досвіду знаєш, що нікому й нічому тим не поможеш, аби клопіт. Та й чого ти хочеш від того бідного, нещасного Климчика? Щоб він тобі не зражував? Але ж ти сама щось зроби для того, а не тільки покладайся на право законної жони.
Ріна з посміхом підкреслила слово "право". Тота, не повертаючись до неї, косила на неї очима, з яких одне було придушене донизу рушником.
— Так, так, Тотонько! Зроби так, щоб він по добрій волі хотів тебе, щоб просто не мав бажання зражувать. От цей прінціп поклади-но в основу. Га? Не можеш так зробить? Ну, так хто ж винен? Значить, не маєш цінностей. Ти покладалась на закон і наплодила собі дітей? Ну, так і не кидай же тепер. Ну, годі, вставай!
Клим, здавалось, не зовсім був задоволений такою обороною його. Він повозився й проговорив:
— Ну, Ріно, ви, бачите, не з того погляду підходите до питання...
Ріна засміялась.
— Невже? А ви думали, що я з вашого буду підходить? Ач, який хитрий. Ні, я хочу таки розпропаґувати нашу жінку. Я хочу, щоб вона таки зрозуміла, що любов треба заслужувать. Не заслужить навіть, а заслужувать щодня, щохвилини. Не з городовим по такій-то статті уголовного закона, а своїми цінностями, які треба розвивать і умножать. А вона що робила? Нічогісінько. Та й навіщо: вийшла заміж самим законним способом, чого ж більше треба? В законі сказано: чоловік повинен любити свою жону, а жона — мужа. Ну, от і май собі тепер закон. Климчику, дайте мені спокій і не робіть мені благаючих знаків. Я це Тоті не вперше кажу — ви нічого не розумієте. Коли б я була вашою жінкою — ого!.. яким би ви у мене добрим були!
— От побачимо, як ти зробиш свого добрим, як вийдеш... — раптом несподівано промовила Тота, на яку, здавалось, слова Ріни вплинули дійсно не образливо, а підбадьорююче.
— Я?! — скрикнула Ріна занадто весело, так що Тота зараз же звернула на це увагу і подивилась на неї з незахованою цікавістю, сподіваючись почути щось нове про Юрія.
Але Ріна обмежилась тим, що похитала головою й посміхнулась. Потім звернулась до сестри і, немов тепер уже не сумніваючись, що та встане, сказала:
— Ну, от що, Тото. Я сьогодня піду з дому. Коли без мене Шубина принесе викройки, так ти їй, будь ласка, скажи, щоб...
— Я ж їду, Ріно... — винувато й тихо сказала Тота.
— Так ти їй скажи, щоб вона завтра прийшла до мене в пів на сьому. Добре? А тобі б я також радила щось вибрать собі. Голубе тобі до лиця, Тото. А потім, треба взяти себе в руки. Ну, даю тобі слово, що ти ні на крихту не прив'яжеш до себе Клима тим, що плакатимеш...
— Господи! — скрикнула Тота, сідаючи й зриваючи з себе рушник. — Та хіба я плачу для того, щоб прив'язать?!. У тебе не тільки ніякового серця нема, а... простого розуміння. Ти зрозумій, що мені просто боляче тяжко, от просто так, а не для чогось. Я з своїх сліз ніяких собі проґрам не вивожу. Плачу, бо...
(Продовження на наступній сторінці)