Юрій уже добре розумів, що з першого ж кроку став не на ту позіцію. Коли б не морфій, він зовсім инакше говорив би, найшов би инчу, природну, об'єктивну форму, взагалі тримався б не так сонно, кволо й туповато.
Але зразу ж уступити, піддатись не мав досить сили.
— Я не знаю... Поправді, я не пам'ятаю, хто з нас почав... Ну, здається, я.
Ріна похваляюче хитнула головою.
— Так. Здається, ти. А чи не пам'ятаєш ти часом, Юрасику, чи не мав ти далекусенько-далекусенько в грудях, у темнюсенькому куточку їх такого хитренького бажання розказати мені цю розмову, яку, здається, ти почав? Ні? Не пригадуєш?
Юрій стиснув плечима. Це лице, з тремтячим сміхом в очах, з губами, виткими як хміль, але так хвилюючими, не давало йому змоги володіти собою.
— Чудне питання, — засміявся він трохи роблено. — Звичайно, я не мав на увазі ховать від тебе. Тим паче, що знаю, як ти ставишся до цього всього. Просто розказав тобі як цікаву балачку...
— Ага. Ну, а ти згожувався з ним?
— Ти ж знаєш, як я думаю...
— Голубчику, ти думаєш так хитро, що я й досі не знаю, як саме... НІ, ні, вибачай, я й забула, що вже знаю... Ну, а чого ти сьогодня такий торжественно-кислий, га? Може, маєш намір запропонувати мені руку і серце? Бо справді, Юрку, що ж я робитиму, як ти покинеш мене? Хто мене візьме? Перш усього, я не горда, друге — я... Ой, забула, що друге! Ага! Не маю цінностів, крім тіла. Третє... третє — не розумію, що таке шлюб... Ну куди я здатна?! Коли ти порядний чоловік, Юрку, ти мусиш покрить свій гріх. Чуєш? Я розумію, що це — жертва, але що зробиш?...
Юрій старався піймать свій звичайний тон, насмішкувато-недбалий, дуже зручний, коли погано себе почуваєш, але ніяк не міг попасти в його, як часом буває в рукав пальта.
— Прошу дуже, — сказав він. — Моя рука і серце давно у ваших ніг...
— Правда? — прудко підвелася, немов здивована й зраділа, Ріна. — Урра! Тепер я їм задам. Значить, у мене єсть цінності?.. Але чекай, Юрасю, може, я вже можу тепер і не жениться так. Як ти гадаєш? Уже в мене єсть цінності, мене оцінили, гордість моя задоволена, може, можна й не женитись?
Юрій показно-роблено зітхнув.
— На жаль, здається, так і прийдеться нам зробити. Сьогодня я мав серйозну, урочисту розмову з матір'ю і майже дав їй слово ощасливити бідну Галю... Подумай собі, вона стільки літ жде, скільки зшиточків на вірші витратила. Вона попереписувала майже всіх поетів, які хоч слово сказали про нещасне кохання, а я раптом візьму й не женюсь на ній. Це занадто. Вона почне списувати тоді армянські анекдоти.
— Так! Ти мусиш на ній женитись, Юрію! — торжественно підняла руку Ріна. — Я уступаюсь. Слава богу, нарешті ми прийшли до кінця. Прекрасно. Тепер я тобі дещо покажу. Тепер можна. Чекай.
Вона поспішно виняла з-за корсажа листа Анатолія, розгорнула й подала Юркові.
Він прочитав і зразу зрозумів її занадту сьогодняшню веселість і незрозумілу піднятість. Сам лист його здивував і зтурбував. Зараз же піднялось роздратовання: вони вже й сюди лізуть, уже й на це вони накладають свою руку. Але цього вже він не дозволить!
— Ти що одповіла? — спитав він одривисто.
— Завтра о шестій призначила йому у мене побачення. Мені дуже сумно, що я мусітиму йому одмовити, але...
Ріна взяла листа і, лукаво-сумно хитаючи головою, кинула його на стіл.
— Але що робить? Я уступаю бідній Галі.
І, бачучи на лиці Юрія нерозуміння, невинно додала:
— Він, розуміється, за тебе буде прохать у мене руку для тебе. Він тобі не довіряє і думає, що я теж тобі не вірю. У вас, певно, нема чисто братських відносин. Він, мабуть, дума, що ти спосібний покинути бідну зведену з розуму дівчину...
Юрій встав і заходив по хаті. Роздратовання росло з хоробливою швидкістю, як завжди, коли він був в поганому стані. Чого вони лізуть? Що той дурень може розуміти тут, коли тут сам чорт ногу зломить. Він хоче говорить, хоче, певно, умовлять її не згожуватись на шлюб. Її умовлять, коли вона тільки цього й хоче, тільки й шукає якогось приводу, щоб полегче одпихнуть його від себе. В гарну сітуацію попаде той нахаба. Що вона його висміє і розлютить, то це факт. Вона йому покаже!
— Ні! Я сьогодня з братом побалакаю, — проговорив він уголос. — Це неможливо. Глупо і... неможливо.
— О, ні! — скрикнула Ріна. — З якої речі? Я так хотіла зазнайомитись з твоїми, так мріяла! Ні, ні, прошу не балакать. Коли хочеш, можеш прийти і ти. Сядеш в сусідній хаті й будеш чути.
Роздратованість і злість Юрія немов знайшли собі вихід від сих слів.
— Ну, до цього я ще не дійшов. Вибачайте! — кинув він.
— І не дійдеш, — зараз же засміялась Ріна, беручи в руки шитво. — Ніколи не дійдеш.
— Підлоти робити… дійсно, не дійду...
— Як з ким підлота, а з ким... нема підлоти. Все, Юрасику, на світі відносно. Про це ми вже балакали. Що підлота з Юрієм Микульським, то не підлота з Анатолієм. Так я думаю.
Юрій мовчав: в голосі Ріни задзвеніли вже погрозливі нотки. Треба б і далі мовчати, але Юрія ущіпливо кололи слова "і ніколи не дійдеш".
— Через що ж ти думаєш, що я ніколи не дійду? — криво посміхнувся він. — Що я — брат Анатолія? Що в мене теж буржуазна вдача? І я не здатний пронятись "вищою мораллю?"
Ріна мовчки старанно робила хрестики ниткою.
— Так, я таки до цього, здається, не дійду. Підслухувать під дверима чи по— буржуазному, чи по-пролєтарськи не зовсім... естетично...
— Як кого підслухувать. Анатолія Микульського можна, — сказала Ріна. — З Анатолієм Микульським все можна! — раптом прудко підняла вона голову і подивилась горящими очима на Юрія. Лице її враз змінилось. Таку раптову, різку зміну Юрій бачив тільки у Ріни. Здавалось, будь їй тут річка, в яку треба плигнуть, Ріна з цим лицем неодмінно, без хвилини вагання плигнула б.
Треба сказати чоловікові в лице найжорстокіщу правду — Ріна її випалить, без крихти жалю, з радістю, з сласностю!
М'ягка, кошача, лінива ніжність зникла, і замісць неї в зібраних над переніссям бровах — настобурченість якогось лютого безпардонного звіря, який кинеться сам на цілу юрбу людей і собак. Очі аж переливались жовтим, як у котів, світлом, губи посіріли.
— Можна! — з викликом хитнула вона головою.— З чоловіком, який свідомо, свідомо вимучує сотні людей голодною смертю, я буду якісь етіки-естетіки розводить?.. Яка мораль з ним у мене може бути, крім моралі ненависти, боротьби до смерти? Що за мармеладничання! Яка з ним етіка-мораль? Що суспільство зве його поміщиком, фабрикантом, що мораль цього суспільства дозволяє йому смоктать людей, то й я повинна признавати теж за ним це право і естетику йому показувать? Та як ти смієш сміятися з тої "вищої моралі", з того, що сам кільки днів тому немов допускав? Неестетично? З ким, я тебе питаю? Неморально? Яка, я тебе питаю, мораль? Що то за вселюдська, всеєдина мораль? Хіба може бути єдина мораль для Анатолія і для того мужика, якого він веде до дегенерації? Може? Брехня! Дві моралі, три, десять, стільки, скільки є обижених і обижающих! Так, так, посміхайся з цих слів, а від цього обижені не зникнуть! І з їх погляду все, що Анатолію шкодить, що ослаблює його силу, — добре й морально. І ніяких церемоній не повинно бути. Годі! Ти, я знаю, думаєш, що я говорю це для того, щоб тебе кудись тим "перетягнути". Мені сором за тебе, коли ти так думаєш. Але я хочу, не ховаю! — хочу, щоб ти зрозумів, що, будучи соціалістом, неможна бути братом і приятелем Анатоліїв! Я можу городовика мати особистим приятелем, простого жандарма, навіть грубого чорносотенця, який щиро, щиро сам вірить, що робить добре діло, але Анатолія Микульського, який ще хвалиться тим, що він паразіт, що його оберегають закони, що має право душить, смоктать, убивать і називає це "буть сильним", Анатолія Микульського я виключаю з кругу своєї моралі. З ним все дозволено, все!
Такий вибух був неспроста. Юрій це розумів. Не могла ж, справді, одна прінціпіальність викликати таку промову з цим дріжанням голосу і палом очей. Міг тут грати ролю лист Анатолія, могло бути ще щось, чого Юрій ще не знав. Чи не вплинуло на вибух то, шо він сказав про Галю?
Ріна схопила з столу листа, розвинула його і, трясучи ним, заговорила знов:
— Я не знаю, для чого він прислав мені цю записочку? Не знаю, чого він хоче? Мене тільки дивує навіть у Анатолія Микульського таке безмежне нахабство. Як він сміє думать, що у нас може вийти якесь порозуміння... А втім, дійсно, що тут нахабного? Коли з Юрієм Микульським єсть якесь порозуміння, то чому не може бути з Анатолієм?..
У Юрія тьохнуло серце: ось починається плигання в річку. Він сів і почав машинально одягать рукавички.
— Хіба Юрій не такий же, як Анатолій? Що він називав себе соціалістом? О, то така дурниця. Хіба так трудно назватись? Хіба, мовляв, у Західній Европі мало фабрикантів— соціалістів? Хіба мало у нас було соціалістів, які служили так само в охранці, як і в партіях? Мораль — одна, що з фабрикантом, що з робітником. Значить, діло тільки в назві. Цілком розумію Анатолія Аркадієвича, цілком розумію його насмішки над тобою, наді мною, над "турнюром соціалізма". О, я дуже рада, що він завтра прийде. Я з ним поговорю.
Ріна кинула листа на стіл, схопила шитво і почала шить. Якийсь мент вона мовчала, далі підняла голову і, не можучи, видно, зупинитись, почала знов:
(Продовження на наступній сторінці)