—... А от, наприклад, братуха твій, Осип. Почекай, він ще й тобі задасть за твої історійки та вірші! Тут преподобний до того, що просто лямпи гаснуть при йому. А що особливо з його боку хоч би й у такій преподобности? Що? Для його протест проти утисків, несправедливости капіталізма так само, як мені протест проти засуджуючого присуду над моїм клієнтом. У його професія вимагає буть соціялістом, це його справа, буденна, звичайна, насущна. А для мене роскіш. Та ще й яка! Спробуй я щось таке виявить — в двадцять чотирі години зостанусь без половини клієнтів, та й самого без церемоній вишлють або засадять. Е, то колись було так, що, коли адвокат замічений на соціялізмі, так до його повне довірря й пошана. Реакціонери — й ті брали такого. А тепер? Ого! Тепер чим ти нахабніще, безсоромніше тягнеш руку цього самого реакціонера, тим до тебе більше довірря. Раніще-бо як було? Скажи комусь: "Реакціонер!" — і дістанеш по пиці: образа, хоч би той самий ображений в дійсности неперелазним реакціонером був. А тепер він з гордістю, з свідомістю власної гідности заявля, що він — "чоловік реакційних переконань", наче цю мерзоту можна переконанням назвати. Гордяться! Їй-Богу, гордяться чорносотенством! Що ти думаєш?! Отверто й нахабно, навіть не нахабно, а невинно, з чистим серцем проголошують себе людьми, готовими на всяке подле, мерзенне насильство за свої, як тепер говориться, "сословно-гражданські права". Ти подивись, як шириться тепер чорносотенство, консерватизм, а в суті просто дріб'язковий, подлий еґоїзм. Подивись! Ріна каже (та й не одна Ріна), що тут занепад моральности, в Росії. Яка там у чорта моральність! До чого вона тут! Просто "по-свій" стають, і більше нічого. Моральне чуття, мораль! Белькочуть нісенітницю! Иноді ще про розчарованність базікають. "Ах, розчарувався в ідеалах, ах, зневірився в людях!" Чортяка б вас узяла разом з вашими ідеалами! Бреше до останньої можливости. Бреше й сам не підозріває! Мораль, ідеали! Вадим нарешті перебив його.
— Чекай, братіку. Тут непорозуміння. Ми не зрозуміли. Чекай... Я цілком тебе розумію, але у мене справа. Наприклад, твоя ідея про сім'ю, про родинні інстинкти... Я цілком... Я нахожу її дуже важною. Але я не маю часу. В мене єсть справа. Слухай...
Вадим зробив паузу. Під час мови Клима йому прийшло на думку позичить у його рублів триста-двісті для батьків. Але потім рішив спочатку про діло поговорити, а тоді, судячи по тому, як Клим поставиться, можна й про гроші.
Клим-Клим зараз же заспокоївся й набрав вигляду серйозної ділової уваги. Він навіть узяв олівець, папер і став щось записувати, перепитуючи Вадима. Коли цей скінчив, Клим якийсь час сидів непорушне.
— Так, — проговорив він, — значить, ти хочеш судом вимагать у Никодима Стельмашенка відшкодовання за скалічення твого батька. Так. Гм... Никодим Стельмашенко досить відома фігура в чорносотенних сферах... Не знаю... Погано те, що давно було...
Клим-Клим мав дуже, навіть занадто заклопотанний, як здалось Вадимові, вигляд. Він уставав, ходив, потирав двома пальцями ніс, чухав підборіддя. З його слів Вадим бачив, що справа майже безнадійна. Перш усього, на ведіння її треба багато грошей. Звичайно, він, Клим-Клим, міг би давати поради дурно, коли б узявся... Але, крім того, треба свідків з робітників і инчих, потім свідоцтва лікарів, і до того точні й докладні. А лікарь, само собою, запроданий Никодимові і дасть посвідчення не таке, як треба. Можна опротестувать і добитись судового медичного огляду. Але і цей огляд противники можуть опротестувати. Все залежатиме від судових чиновників, на чийому боці будуть їх сімпатії. Звичайно, що не на боці робітника, а підприємця. Та ще Никодима Стельмашенка.
Крім всього, він, Клим-Клим, не міг би офіціально взятись за цю справу через те, що... що...
Тут Клим-Клим замнявся.
Річ в тім, що у його єсть декільки діл з Никодимом Стельмашенком, притому таких, що можуть серйозно одбитись на його долі, і тому у його просто нема змоги вступити в конфлікт з цим добродієм.
— Ти, братіку, вибачай... Тут такі діла, що... Ну, та що там! А я тобі ось що поражу. Ти наперед тихенько збери всі відомости, заручись свідками, може, й з лікарем якось. Не знаю, чи вдасться... Потім добудь грошей трошки... Та навіть не треба... А я тобі дам оборонця, свого товариша. Хм! Взагалі, я тобі щиро скажу: надій дуже мало. Дуже, братіку, мало...
І Клим-Клим навіть якось прохайливо поглядав на Вадима.
В цей час зачувся дзвінок. Клим занадто зацікавився ним і хутенько вибіг у сіни. Вадим ходив по хаті й посміхався, прислухуючись у той же час до гомону в предпокою. Балакав якийсь жіночий голос, грудний, розтягнутий, з нотками лінивої нетерпеливости й веселости. З ним переплітався воркотячий, дрібненький тенорок Піддубного. Очевидно, Клим-Клим помагав жінці роздягатися.
Нарешті в дверях, ідучи поперед Клима, з'явилась гарно збудована постать дівчини. Рухалась вона якось надавшись грудьми уперед і злегка, немов ліниво, перехиляючись з боку на бік. Вадимові зараз же кинулась в очі її посмішка, якась ніжно-хитра і дуже тонка. Тонка через те, що губи були узенькі і в куточках кінчались немов волосинками. Почувалось, що ця посмішка раз-у-раз на лиці у дівчини і не притворна, не роблена, а наче вивіска того, що в ній постійно єсть. І до того було щось ліниве, солодко-брехливе в ній. Так само, як і в очах, голубих і здивованих, як і в плечах, м'ягких, трохи занадто м'ягких! Взагалі, у неї була мішанина надзвичайно жіночої м'ягкости, округлости з якоюсь силою й самопевністю. Темно-русяве волосся було заплетено в одну косу, а коси лежали над лобом, як перевесло або вінок. Під підборіддям м'ягко й тепло починалось друге підборіддя, яке теж надавало лінивости й жіночости дівчині.
— Оце, Ріно, і єсть Вадим Стельмашенко, наш починаючий, але ґеніальний поет і зверхіндівідуаліст. Ваш ворог, а мій друг.
— Ну, коли ваш друг, значить, ясно, що наш ворог,— тепло й голосно проговорила Ріна і подала руку Вадимові таким рухом, немов одпихала його від себе.
— Драстуйте! — додала вона. В поводженню була якась лінива й привітна фамілярність. Але рука, на диво, була не м'ягка, як сподівалось, а тверда, міцна, велика.
Потім вона сіла на канапу, підняла руки, круглі й теж дуже жіночі, й не хапаючись поправила зачіску. Стало видно великі високі груди. Вона була в комірнику і в краватці, яка на грудях була приколота золотою шпилькою. Поправляючи зачіску, вона не переставала дивитись на Стельмашенка й посміхатись виткою ніжною посмішкою. Але, помітивши, що Вадим чогось засміявся, одкинула голову назад, злегка здивувалась:
— Ви чого?
— Так, нічого... — весело відповів Вадим. Він сподівався цілком инакшою побачить "ортодоксальну Ріну", такою, якою за його часів були колись ортодоксальні жінки. Це ж була просто панночка з нахилом до жіночих добрих телес. Любить, мабуть, спати до дванадцятої, їсти цукерки, ходить в капотах, можливо, має з парочку любовничків. Почувалось, що з неї може вийти добра господиня, м'ягка, тепла жона, трохи вередлива, лінива, але зручна.
— Але чого ви смієтесь? — без образи, але з цікавістю повторила Ріна, придивляючись до чудних очей гостя.
— Чого? — раптом зупиняючись проти неї, перепитав Вадим. — Ви — соціал— демократка? Партійна? Ортодоксальна? Ріна нахилила трошки голову до плеча й з комічним здивованням якось вгору й скоса подивилась на його.
— У-у, які ви наскоки робите!
— Ви вибачайте, що я такі наскоки роблю. Мені Клим-Клим сказав. Так що я... ніби маю право це знати й вам говорити. Коли я роблю безтактність, то... А зрештою, мені то байдуже. Я тільки хотів зробити маленьку і цікаву увагу. От ви — партійна людина. Ви цього не одкидаєте, значить, так є. Ви чули про мою історію в Сибіру, про бойкот?
— Чула, — лукаво жмурячись і все ж таки так само скоса й угору дивлячись, підтвердила Ріна.
— Ваша орґанізація була сповіщена про те, що я під бойкотом?
— Була.
— Як же ви подаєте мені руку, дозвольте вас спитатись? Га? Яка ж ви партійна, ортодоксальна, правовірна і т. д.? Позвольте, ви не думайте, що мені важно, як до мене ставиться хто б там не було. Мене цікавить ваше становище. Це ж непослідовно!
— Страшенно бойкий! — хитаючи на його головою й весело дивлячись на Клима, сказала Ріна. Потім подивилась на Вадима й з тою ж хитро-ніжною посмішкою сказала:
— Ви думаєте, що непослідовно?
— Розуміється!
— Ой? А може, помиляєтесь.
— Ну, прошу, скажіть.
— І скажу. По-моєму, цілком послідовно. Говорю ж я з Клим-Климом? Подаю йому руку?
— Навіть иноді й для поцілунку... — додав, глибоко зітхнувши, Клим.
— Хоч ви того зовсім не заслуговуєте... — з докором кинула в його бік Ріна. — Ну? А Клим-Клим такий же, як і ви. Ви ж не товариш. Який там бойкот? Просто ви — чужий. Коли б бути послідовною, то ні з одним непартійним не можна говорити. У всякого є своя історія за душою.
— Та й не одна! — вставив знов Клим, закурюючи. — Та й не тільки у бідних смердящих непартійних, але й у преподобних партійних.
— Навіть у преподобних партійних... — згодилась Ріна. — Ну? Як же ви?
Вадим стояв з застиглою посмішкою, немов думаючи над її словами.
— Ваша правда! — вмить ще веселіще сказав він. — Ваша правда! Так, я розумію. Так, цілком правильно.
(Продовження на наступній сторінці)