«Думи мої, думи мої...» Остап Вишня

Читати онлайн уривки з щоденника Остапа Вишні «Думи мої, думи мої...»

A- A+ A A1 A2 A3

Клянусь торжественно!

Ніколи, ніяк, нічого проти народу, а значить, і проти Радянської влади, не зробив злочинного.

Помилявся! Так! Але приходив до народу свого із усіма своїми помилками. Такий, як я єсть. Отакий!

Усім своїм єством хотілося бути корисним народові. Не поневірятися, не лакействувать перед народом, а служити йому, народові, чудесному нашому народові, милуватися з нього і радуватися з того, що я маю честь, велику, чудесну, незрівнянну і неповторну честь належати до свого народу.

Ніколи я не зрадив інтересів свого народу! Ніколи!

Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити?

Одне можу сказати: ходив по своїй землі, дихав своїм повітрям так, щоб нікому не заважати, щоб нікому не псувати його дихання!

І все!

 

5 листопада, 51.

Треба перекласти "Ревізора" Гоголя українською мовою. І все. Ніколи я не відчував себе таким безсилим, таким нікчемним, як перед "подвигом" — перекласти "Ревізора". Тільки з М. Т. Рильським як редактором я можу ризикнути взятися за цю роботу. Бог єсть? Чи нема? Поможи мені, господи, зробити цю роботу! Так зробити, щоб народ наш відчув, полюбив цю безсмертну комедію, яка така близька, така рідна, така для мене пахуча, як троянда в моєму творчому садку, як калина на моєму огороді, як очі в мого онука, Павлушки, голубі та чисті.

А як же це зробити?

"Адекватно!" — чую я голоси, будь вони трижди прокляті!

Ніхто так не благородить людини, як її труд!

І дружба народів!

Що єсть благороднішого на світі, як дружба народів?

Ну, чому, справді, я був би сичав на казаха, на грузина, на турка?

Ну, чого?

А чому я не можу його обняти, приголубити, поцілувати?

Ну, чому?

 

28 листопада, 51.

Пора сказати, що вірність своєму народові не залежить од прізвища! Можна любити один одного незалежно від прізвищ і походжень.

Що для цього треба?

Чесність! Тільки!

Та я б одірвав собі голову, коли б вона могла подумати про те, що Леонідзе не брат мені, що Тамара Ханум не сестра мені!

Яка радість у мене на душі, коли я читаю Руставелі, коли я знаю, що кожний "дзе", кожний "швілі" (а я це знаю, я вірю в це!) обніме мене при зустрічі й приголубить!

І я його!

 

29 листопада, 51.

Був цього літа (осені) на Донбасі. В Кадіївці. Ой, які хороші люди! Чудесні! А як їх написати? Не так, як N, а по-справжньому? Не знаю! Ще раз: не знаю! Було б непогано написати щось "вишневе" про Донбас. Хай би посміялися! Тільки не думайте, що я, Вишня, гадаю, що Донбас без мене не вміє сміятися! Ха-ха! І вміє сміятися, і знає, як сміятися, — ще краще від нас із вами.

А от — у літературі? Як? Анекдотиками? Не вийде! Вони, донбасівці, такі мудрі, такі чудесні, що нас із вами розсмішать... Ох і кріпкий орішок! Може, я й не розкушу, та знайдуться люди, що після мене так засміються, так загогочуть, що тільки квакнеш. Скільки єсть там людей, скільки єсть там явищ — чудесних, неповторних...

А як?! Поки що я не втнув...

А можна... Ой як можна...

А головне — треба!

Щоб розлігся шахтарський сміх, радісний, веселий. а головне — творчість!

Він буде! Вірю!

 

З грудня, 51.

Покидаючи Вас усіх, мої дорогі, кланяюся Вам земно за те, що бачив Вас, за те, що жив із Вами.

Хай буде Вам добре!

Ви бачитимете народ наш у всій його величі, в розквіті його таланту!

Дозвольте ж і мені бути присутнім на його торжестві!

Остап Вишня

 

З грудня, 51.

От ходжу я по Києву і дивлюся на наш чудесний город.

Біжать хлопчаки, біжать дівчатка: чорняві, русяві, біленькі. Вони колись будуватимуть наше майбутнє. І який перед ними шир! Які простори! Перед ними все!

Бігає перед моїми очима маленький Павлушка, щасливий, веселий, і не знає, що для того, щоб він отак бігав, — жив на світі Ленін.

Він собі підстрибує: скік-скік! Він собі підтопує: топ-топ! А Трумен для нього, для мого Павлушки, атомну бомбу готує! Що це робиться?!

Ви тільки подумайте! Я одного хочу, щоб він, отой маленький, біленький Павлушка, виріс великий і задавив Трумена! Щоб усі Павлушки повиростали і задавили Трумена! І все!

 

З грудня, 51.

Слава Гоголю, Ніколаю Васильовичу!

Працюю над "Ревізором"...

Як це трудно! Тру-у-у-дно!

Я ж буду злочинцем, коли зроблю з Гоголя Вишню! А хіба я зможу підпаскудитися, щоб із Вишні зробити Гоголя?!

От і борюкаємося!

А хочеться, щоб Гоголь зазвучав нашою мовою так, як він має право звучати...

Одна українська поетеса в розмові зо мною (ми говорили про переклад Гоголевих творів) здивовано запитала:

— А зачєм?

Те, що українська поетеса сказала мені:

"А зачєм?" — я не здивувався. Іменно — "зачєм"? Бо вона, на жаль, і досі не розуміє, що є на світі народна, рідна народові, мова.

...Так от Гоголь! Ніколай Васильович! Як його зробити так, щоб по всіх селах любили його?

Як? Навчіть!

Ота поетична індичка може сказати: "Зачєм?"

Що їй болить?

Їй заплатять за два ямбо-брахії по 10 крб. за рядок, — і вона задоволена. Вона пшеницю від верби не відрізняє: і те шумить, і те шумить, — надрукують!

От вона й говоригь: "Зачєм?"

А я з М. В. Гоголем мучусь!

Визнаю: радісна мука, приємна мука, та проте — мука!

 

5 грудня, 51.

"Умирающий капитализм, — пишет он, — в борьбе за сохранение своего существования угрожает всем человеческим ценностям, и нам необходимо защитить их. Защита философии и прогресса философии есть защита философии социализма, то есть диалектического материализма, точно так же, как зашита человеческой культуры есть защита социалистической культуры..."

Це — виписка з "Правды".

Хіба слово "комунізм" чи "соціалізм", саме оце слово, страшне Черчіллеві чи Труменові? Воно страшне їм через те, що воно відбере у них маєтки та банки!

 

23 грудня, 51.

Були на полюванні.

І не вбили, не застрілили нічого.

Для мене це — типове явище.

Коли я приходжу (як завжди) додому "попом", без нічого, — всі спокійні. Всі: жона, донька, зять, і навіть онучок, Павлушка, зовсім байдуже заявляє:

— Ді (дід)! Зайць (заєць) ма, (нема!)!

Зайця, як завжди, нема.

І от одного разу я приношу з а я ц я. Факт!

Ціла трагедія...

Як? Дід убив зайця? Не може бути!

І пішло!

Дружина з кимось говорить по телефону:

— А ви знаєте, — у нас заєць!

— Ну?

— Факт! Павло Михайлович приніс. (Приніс!). І от я мучусь уже тиждень: хто вбив того зайця? Чую крик:

— Та ні! Та не може він убити зайця! Я двадцять літ із ним живу, і ніколи такого не було, щоб він убив зайця! Що робить! Кажуть, що гомеопати помагають.

— А що з ним?

— Та нічого! Ніби зовсім нормальний, а каже, що зайця вбив. Температура нормальна!.. Собачка в нас, спанієль, сьогодні на мене гавкнула, — думаю колоться!

— А хіба у вас собачка є?

— Єсть! Чистокровна, з родоводом. Вчора індичку з'їла.

— А як же Павло Михайлович?

— Нормальний, — тільки зайця приніс! А так усе нічого!

— Ні, цього не можна так пропускати: хай подивиться Маньковський.

— Хіба це серйозно?

— А не смикав лівою бровою?

— Ні!

— А ви придивіться! В одного мого знайомого після охоти почало ліву брову смикати! Боже мій! Як пішло! Я навіть отої чорнобурки не купила! Ну, зовсім! Що робити? Що сказати!

 

26 грудня, 51.

Два дні був на з'їзді мисливців і рибалок.

А яких же прекрасних людей я там бачив!

Нічого їм не треба, ніяких "отоварювань", а вони отакі...

І старі, і молоді... а як вони боліють за наше охотницьке господарство!

Як у цьому відчувається — народ, хазяїн усього!

І як почувається, коли йому, народові, — дано все... Як він обережно, скрупульозно чесно до всього ставиться!

Лисичка... Зайчик...

Ота лисичка, отой зайчик навіть не уявляє (та й уявити собі не може), яке ласкаве око стежить за ним..., Радянське, хазяйське око!

Побувавши на з'їзді охотників, відчуваю (ще раз!), який же наш народ хороший!

 

26 грудня, 51.

От у мене під руками онук, Павлушка, тільки-но починає говорити. Я йому:

— Це твій тато! А він:

— Папа!

І все-таки він кричить:

— Тато! Тато! І знову ви:

— Національна обмеженість!

Нічого подібного! Хай каже:

— Тато!

Бо мій тато г... їв коров'яче, щоб з голоду не здохнути!

Хай каже:

— Тато!

Бо мій тато ручку барині, бодай би вона сказилася, цілував!

Хай живе мій онук і хай він ніколи не бачить барині!

Хай!

Мені шістдесят три роки, а в мене й досі поза шкірою мороз од барині.

І досі сплющуєшся, ніби тебе бариня по голові трахне.

(Продовження на наступній сторінці)