— Пускай не сделает! Убью! І поцілував Чхеїдзе...
IV
Це, мабуть, 1908 — 1909 рік.
Театр Соловцова...
Була така актриса Янова...
Ми були хлопчаками, завжди голодними, але театр ми любили до безтями (чи є таке слово?).
І от, пам'ятаю, бенефіс Янової...
Все було спродано, все було загнано, щоб купити букета квітів для Янової...
Купили.
І мені (який же я був з того гордий!) доручили того букета піднести...
Ніколи не забуду...
Отой "привратник" провів мене до убиральні:
— Здесь вас какой-то мальчик спрашивает!
— Войдите!
І я не ввійшов, а буквально впав в убиральню і ткнув того букета...
В убиральні було багацько "панів", пам'ятаю, дуже гостро пахло...
Вона, оте саме божество, навіть не обернулася до мене...
А хлопці ж чекають:
— Ну як?
Я не знаю, що я сказав на оте "Ну як?", — мені було так боляче, так мене пекло, що на найкращі мої (наші) почуття — навіть не обернулися!
V
От тепер гастролюють у Києві заньківчани. Хороший театр.
А я, грішний, не хвастаюсь, — я колись на зорі його роботи, ще з Корольчуком, за столом у "Краснім ресторані" в Харкові, бідкалися, що зробити, як зробити, щоб театр не вмер, не загинув...
Я не знаю, що саме, але щось було зроблено (чи я зробив, чи хтось ізробив), що театр залишився, виріс і прославив нашу культуру.
І зробив це Б. В. Романицький.
І В. С. Яременко!
І тільки роботою, і тільки трудом, і тільки чесністю!
Скільки ж треба було сили, снаги, любові до театру (а значить, і до народу!), щоб винести це все на своїх плечах, на своїй голові!
А голова (скажемо це щиро) — клалася!
По-настоящому — клалася!
І от дивлюся я на них, на Романицького, на Яременка, — такі ж чисті, такі ж свіжі, такі ж мудрі, як і колись були, за нашої молодості!
І згадую чесний, прямий, трудний і чудесний шлях театру ім. М. К. Заньковецької!
От уже не заплямували імені Марії Костянтинівни.
От уже достойні достойної!
І як радісно тепер, сивою головою киваючи, згадати про прекрасний шлях театру, про його великий труд, і основне (я це підкреслюю!) — про його чесність!
Слава Вам, мої друзі! Слава Вам, мої поплічники!
І який я щасливий, який я гордий, що мав щастя бути з Вами, бачити Вас, працювати з Вами!
Спасибі Вам за роботу, за щастя, за радість!
1 липня, 52.
Мене вважали, а може; й досі хтось уважає, за націоналіста.
Чому?
Не розумію!
Ну, чому я повинен не любити руський народ?
Чому?
Царя не любив, царату не любив, — ненавидів, — це правда!
Але... народу?!
Я мало в своєму житті зробив для народу. Це правда!
Але зрозумійте одне: тридцять два роки пішло в мене на те, щоб бути грамотною людиною.
Коли ж було робити?
Я не виправдуюсь, — я говорю те, що було.
Чому б (ще раз говорю) я не любив руського народу?
Хіба не давав мені насолоди геній Пушкіна, Гоголя, Л. М. Толстого?
Хіба я не розумію, що без допомоги руського народу я був би батраком у польського або німецького пана?
А може б, де-небудь конав на турецькім (я забув, як вони звуться) човні? Каторжнім?
2 серпня, 52.
Помер Михайло Харлампович Пилипенко, заслужений артист УРСР...
Це — офіціально.
Для нас, для моєї родини, — це Миша Пилипенко замічательний артист, чесний, скромний, хороший, лагідний Пилипенко, що приніс себе в театр, свою до театру любов, душу й серце.
Селянин, — в кращому розумінні цього слова, — він прийшов у наше мистецтво сам, як стій, як він є...
І яскравий йому бог дав талант! Отакий, як народ, — як сонце, як вітер, як тіні від верб, як шарудіння очерету від вітру...
І з сонця, і з вітру, і з очерету завжди витикалося усміхнене обличчя Михайла Пилипенка...
І завжди ми сміялися, і завжди ми радувалися...
І, може, іноді стискувалося наше серце, що талант Пилипенків, яскравий і самобутній, ніби іноді застигав тупцювався на місці...
Але не він в цьому винний.
Скромний, лагідний, сумирний і тихий, він робив те, що від нього вимагалося.
А вимоги були половинчасті, а використати його, як на те він мав усі дані, не спромоглися...
А якого було у Миші Пилипенка сміху — здорового, веселого, забористого і задеричастого...
Вічна йому пам'ять.
Мене особисто опечалила смерть Миші (а він для мене — Миша!) через те, що своїм талантом він дуже був споріднений з моїми роботами, з моїми спробами звеселити людину...
Він багацько читав те, що я понаписував...
Спасибі йому за це!
М. X. Пилипенко — багата була натура, творча була натура, невсипуща й невгомонна!
Приклади?
Якось прийшов він до мене, подивився і сказав-"Добре!"
За кілька день, бачу, перед моїм балконом посаджено три дерева: два каштани й явір...
М. X. Пилипенко, виявляється, рано-вранці прийшов, сам викопав три ями і сам посадив три дерева. Причім він сам, на своїх плечах приніс ті дерева й посадив...
І досі ті дерева ростуть.
Щоправда, міськрада випрохала в мене один каштан (чудесний каштан!) і пересадила його кудись (для ансамблю), а натомість посадила мені "дорослу" липу..
І тепер перед моїм балконом ростуть три дерева, що їх посадив Михайло Харлампович Пилипенко.
Вони ростимуть довго! Але пам'ять про М. X. Пилипенка, про замічательного артиста, про к р е п к у людину, чесну людину, переросте ці дерева...
Пам'ять йому буде вічна!
Що ще хочеться сказати?
М. X. Пилипенко за все своє життя не випив, мабуть, і отакунької чарки горілки, не викурив жодної цигарки, — і ви дивіться: інфаркт! Серце! І людини нема! Фізично він був як дуб! Та він же сам, своїми руками повикопував ями біля театру ім. Франка, посадив дерева, — сам, самотужки, тягав воду, поливав ті дерева і т. ін.
Здавалося, що здоров'ю цього здоров'яка кінця не буде.
І от вам: інфаркт — і людини нема.
Хай же буде йому земля така легка, така весела, як він був сам!
24 серпня, 52.
Я прочитав у "Вітчизні" статтю "Радянський патріотизм".
Ой, неправильно. Обвинувачувати Ол. Прокоф'єва в непатріотизмі?
Цього ладозького бідняка, комбєда, мужика, безконечно залюбленого в Росію, в Батьківщину...
Я не знаю — треба або нічого не розуміти, або... краще не говорити...
А Маяковський?
Я не знаю, чи буде в мене час, щоб написати про В. В. Маяковського так, як я його знаю.
Здохну, може, — і не напишу!
Повинен поки що сказати, що Маяковський був в е л и к и й чоловік, з отакенним серцем.
Благородства надзвичайного.
Мені пощастило знати Маяковського так, як, може, ніхто його не знав.
Грудень, 1954.
Якби я мав такий талант, щоб описати, щоб змалювати всю чарівність, всю її лукаву посмішку, всю її, — а де слів ізнайти?! — щоб познайомити Вас з її тільки непомітними рухами, її хитрими оченятами, її закопиленими губенятами.
Ось вона біжить до мене:
— Дзід! Дзєд! (Це значить: "Діду! Діду!")
Їй півтора року...
У діда на столику лежать цукерки...
Скільки хитрощів у Мар'янки (її звуть Мар'янка), щоб отой цукерок до неї потрапив.
Вона (їй півтора року) — хитрує. Вона діда гладить, вона до діда посміхається, вона діда забавляє, щоб дід не помітив, як вона простягає рученятко і бере цукерка.
А ви бачили, як у дитини засвічуються огні-оченята? І які в неї робляться щічки? І як губенята розтягаються в лукаву посмішку?
Яким треба бути письменником, щоб змалювати це все!
З чим порівняєш посмішку дитини?
Я дивлюсь, дивлюсь на оте мале, що стоїть передо мною, і не знаю, як передати моїм читачам все те хороше, що дитячі очі випромінюють.
І я знаю, що коли б мені пощастило висловити всю ту любов, усю ту безконечну мою приязнь (та що приязнь! Не знайду слова!) до народу, — який би я був щасливий!
От тепер — старий я! — дивлюсь я на дітей — і вірю, що буде їм краще!
17 грудня, 54.
Сиджу й слухаю радіо.
Говорять бригадири, ланкові.
Говорять вони про те, скільки вони вносять удобрень, угноєнь, як вони закривають вологу, як вони б'ються за врожай!
Який народ! Який народ!
А я сиджу й плачу! їй-богу, плачу! Якби ми, письменники, вносили стільки "удобрень" у свою ниву, якби ми так добросовісно працювали! Який би був урожай.
18 грудня, 54.
От я перекладаю оповідання Юрія Яновського... Перекладаю з російської мови на українську. Ми знаємо Юрія Яновського як прекрасного знавця української мови. Чому він написав свої оповідання по-російськи? Що це? Підлабузництво? Нічого подібного! Якби я, Остап Вишня, міг написати мої думки по-англійськи, по-французьки, по якому хочете, — невже це принизить мене як українського письменника?
А як би мені хотілося зрозуміти слово товариша з Нігерії, зрозуміти й поцілувати уста, що це слово вимовили...
(Продовження на наступній сторінці)