А мені гопки хотілося!
Щоб знав старий Коломійченко, робітник залізничний, які в нього сини!
Щоб і на тім світі гордо кістки його лежали...
23 лютого, 52.
Кажуть, що переклад "Ревізора" — хороший.
Пишуть так!
Мені сором! Над перекладом Гоголя можна працювати цілий свій вік!
Тільки без словників!
Без отих рецензентів!
Як би можна було нашою, українською, мовою подати Миколу Васильовича!
Тільки б попрацювати!
Не можна так, як це було зо мною: "Дай! Дай! Давай! Давай!"
Спасибі Рильському, а то б ми "надавали"!
30 квітня, 52.
Завтра 1 Травня!
Веселий май! Народний май!
Яка честь належати народові!
Яка радість, коли згадає тебе теплим словом народ!
Для цього слід жити і слід працювати...
Їй-богу, не гонорар! Їй-богу, не гонорар! Їй-богу не гонорар!
Щоб народ усміхнувся!
І тільки!
Віддам усі гонорари — тільки скажіть мені, що треба для того, щоб народ (народ!) усміхнувся!
25 травня, 52.
Як багато погано, коли всього багато.
У мене, приміром, єсть "Побєда".
Я їду, і мені дуже гірко, коли путями-шляхами чимчикують подорожні.
Чому саме я їду? А вони йдуть?
Таж моя мати отак колись, згорблена, ходила... Для кого моя мати ходила? Для мене...
А я от їду барином — і страшенно задоволений... Радий...
Не думайте, що я ото "нігіль-мігіль"...
Але... єсть межа, грань...
І єсть іще час... Час!!!
Не можна, по-моєму, тикатися із своїми особистими котеджами-дачами туди, де ще корівників, свинарників, птахарень колгоспники не побудували.
Чого ти туди лізеш?
Хочеш, щоб усі говорили: оце дача Вишні, он яка, он бачиш!'
Єсть — грань! Межа!
Оцієї межі не можна переступати!
І все!
Ніколи не треба забувати, що ти від народу і що твоя робота — для народу! А не для дачі!
26 травня, 52.
Побудували будинок для письменників!
Хороший будинок, в поганому (для письменників!) районі — на розі Червоноармійської і б. Шевченка.
Розподіл квартир. Ажіотаж! Крики! Скандал! Кому? що значить — "кому"?
Чому крики? Чому ґвалт?
Ну чому?
Невже не ясно: тому, кому треба, тому, хто своєю роботою заслужив, тому, хто для роботи заслуговує, потребує кращих квартирних умов!
Іменно — потребує!
А що робиться?!
Скільки галасу, шуму, гармидеру?!
А скільки в тому галасі справжнього бажання допомогти розвиткові літератури?!
Чи можемо ми уявити такий, приміром, випадок: от Спілка письменників бачить, що талановитому, скромному, тихому письменникові потрібна квартира...
Чи зможе Спілка (колектив!) прийти до того письменника та й сказати йому (знавши, що він своїм характером не проситиме):
— Товаришу! От вам квартира! Вам для вашої роботи вона потрібна! Живіть і працюйте!
Такого, на жаль, не помічаємо. А що бачимо?
— Діти! Жінки! От я! От я!
Крики, шум!
Та хіба хтось проти дітей? Проти жінок? Проти бабушок?
Всіх я їх, дітей, бабушок і т. д., люблю, але це, проте, не література!
І не тикайся в літературу з своїми двома, трьома чи чотирма жінками, а тикайся романами, поемами баладами...
...Скільки ще в нас, серед нас, людців, що для них важить найбільше не те, що він для літератури зробив, а те, що він член Спілки РП.
Виявляється, що це — член СП — не так просто.
Член Спілки — він уже узаконений громадянин він має право ніде не працювати, він — писатель. Все! Що він робить, де він працює, ніхто цим не цікавиться... Він — писатель. Він або його кревні можуть торгувати на базарі кроликами чи ґудзиками, — але він писатель.
11 червня, 52.
Не завжди все те записується, про що думається!
Сьогодні йшов вулицею і думав: "Чи може, приміром, засміятися людина, коли я хочу, щоб вона засміялася?" ;
Кіоск... Книжковий...
Прошу свої книжки.... Одне слово про автора. Яке? Та, може, це й не слово, а жест, рух, міміка?
Сміється, уявіть собі! Стара жінка — сміється!
Ларьок... Підійшов, спитав цигарок, "Казбеку"...
Кілька питань (Яких? Хіба я пам'ятаю?) — людина сміється! Та як!
Який же, спасибі йому, у нас веселий народ!..
27 червня, 52.
Треба лаятись, а лаятись не хочеться!
От і давайте: пройшов дощ, повезли Павлушку (онука) в Чигирин!
А я люблю Павлушку, онука.
І як собі хочете — люблю його, отого маленького, біленького, що щебече:
— Зім, діду, зім! Зім! Зім!
Мабуть, нам треба бути — як наші онуки, як Павлушка!
Якби ми були такими чистими, світлими, радісними, як Павлушка, — яка б у нас була література!
Хай живе література!
Хай живе слово!
А слово в Павлушки таке:
— Девело!
Не дерево, а "девело"...
Скаже й засміється, та як засміється, розлягається й сміється:
— Девело!
А "девело" росте, квітне, розлягається, цвіте...
Бо Павлушка мій під отим "девелом" підскакує...
Хай живе Павлушка!
Хай живе "девело"!
28 червня, 52.
Помер Стражеско. Ціла епоха відійшла у вічність!
І яка епоха! Краса медицини! Розумної, гуманної, чесної медицини! Медицини, що любила народ!
Образцов... Стражеско!
А я мав щастя і Образцова бачити... Говорити з ним...
І досі в моїх очах стоїть благородна, велична постать професора Образцова, учителя Стражеска... Учителя, батька...
Наслідник Образцова....
Честь, славу і гордість України, гордість Києва пронесли вони, славні мужі наші — Образцов і Стражеско!
Хай вічно живе пам'ять про славних, про мудрих, про великих...
Про Стражеска й Образцова!..
28 червня, 52. Умер Стражеско!
От людина, яка своєю особою прикрашала Київ.
Скільки благородства, скільки розуму, скільки серця було в цієї людини!
Скільки ця людина знала!
Скільки ця людина навчила!
Хай же ніколи не заросте стежка до його могили!
Скільки ж наш народ дав видатних людей! Я згадую тут тільки медицину:
В. П. Воробйов!
В. П. Образцов!
М. Д. Стражеско!
Я. І. Пивовонський!
Гіршман (Харків)!
Шатилов (Харків)!
Я згадую їх з почуттям найсердечнішої подяки.
І гордості!
І щастя, що я жив із ними, бачив їх, великих, мудрих!..
Я ніколи не забуду величної постаті В. П. Образцова!
"Величественный" старик (я іншого слова не підберу!), високий, з ясними (як зірки!) очима...
Одна сама тільки усмішка чого варта була в нього!
Я — невеличкий тоді хлопчак (пацан) (1915 р.), — я розгубився перед його статурою, перед його фігурою (ой, нехороше слово!).
І досі на моїй лисині тремтить тепло його великої руки (він погладив мене по голові!)...
І тепле, ласкаве слово:
— Колега!
Я — фельдшером був!
І от пішли, одійшли...
Але як красиво прожили ці люди!
Хай благословенне буде ім'я їхнє!
28 червня, 52.
Не люблю я писати мемуарів.
По-моєму, мемуари — некролог...
Але треба, по-моєму, все-таки записати деякі факти.
І
Повернувся з-за кордону М. К. Садовський. У Харків. Якраз був у Харкові П. К. Саксаганський.
Франківці (і я з ними) зустрічали Садовського. Зустрічав і Панас Карпович.
Пам'ятаю:
Виходить із вагона Садовський, весь у сльозах, сльози течуть по лицю, капають з усів...
Обнімає його Саксаганський (а вони були в сварці все життя).
Я прислухаюсь.
Що скаже великий брат своєму великому братові?
Що він сказав?
Панас щиро обняв Миколу, притис до своїх грудей і сказав:
— Миколо! Держи хвоста бубликом!
І все!
ІІ
Л. В. Собінов був у Харкові на гастролях. Співав Ленського по-українському.
Я зайшов до нього за куліси привітати його... Він мені сказав:
— Мне по-украински гораздо легче петь, чем по-русски! И по-итальянски труднее!
Це було, мабуть, в 1915 — 1916 році... Він уже був старенький, але співав — як бог! Подарував він мені тоді ноти арії Ленського з написом і (здається, не запевняю!) написав присвяту по-українському.
Все пропало! Все війна клята знищила!
III
Був колись (1926 р.) на гастролях у Харкові грузинський театр Коте Марджанішвілі.
Чудесний театр.
І був у тому театрі замічательний артист Чхеїдзе.
Харків'яни дуже полюбили театр, а ми, письменники, буквально не вилазили з нього.
Щодня, після вистави, вечеряли з артистами в "Красній"...
Не пам'ятаю, в якій п'єсі Чхеїдзе по ходу п'єси говорить шепотом...
Але цей шепіт буквально розлягався в залі громом.
Вечерявши, я запитав Марджанішвілі:
— Як ви так могли зробити, що шепіт — грім?
Поруч сидить Чхеїдзе... Красавець мужчина і лагідний, скромний, тихий...
Що сказав Марджанішвілі?
(Продовження на наступній сторінці)