«Рій і трутень» Микола Устиянович

Читати онлайн вірш Миколи Устияновича «Рій і трутень»

A- A+ A A1 A2 A3

Раз ся пчоли вироїли,
Но бідні без матки;
Однак вірно позносили
Добиток і статки,

Що дістали в віні
По своїй родині,
Вся зо всім
В новий дім.

Й зачали робити:
То хатку ліпити,
То збирати мід,
То пилок на плід,

І щиро, і вірно,
Як пчолам примірно.
Но сумно без матки!
Хоть були достатки,

Не мож було ладу
Завести в громаду,
Газдівство розвести
І черву нанести.

Тож ся пчілки пожурили,
Трохи крила опустили,
І сям, і там по сусідам
Стали посилати, Цариці питати.

Сусіди, біди ругаються тому,
І ще покрийому
З їх гіркого лиха
Радуються стиха.

Сумує рій,
Хоть молодий,
Бо праця є,
А сил не стає.

Аж раз трутень-повага
Висадився в ясний день
На перегру сив'яга
І занюхав свіжий пень.

І ну ж в очко до роя:
"Помагай біг вам, друзя!
Як живете, біднята?
Чи в достатках! вам хата?"

А пчоли
Поволі —
Зум-зум-зум!
Дум-дум-дум!

Спереду і ззаду
Зачали нараду,
Трутня на столицю
Ведуть, як царицю,

І дай же надвір
Гостя величаву
Голосити славу
На цілий мир.

Сусіди зачули,
Здумілись, забули,
І ну ж собі до діри
Та й зад догори:

"Хи-хи-хи! ха-ха-ха!
А пек, пек, цураха,
Кумцю, кумцю, подивіть,
В якій славі дармоїд!.."

Недармо в полі
й пустий вітер віє,
І мою байку
хтось порозуміє.