«Могила Святослава» Микола Устиянович

Читати онлайн вірш Миколи Устияновича «Могила Святослава»

A- A+ A A1 A2 A3

Над річкою над Опором
Долина зацвіла,
Біля річки на долині
Самотня могила.

Над могилов Бескид гордий
Недвижимо чає
І, мов дитя, раменами
Курган обнимає.

А одвічні ліси, бори
Вершки нахиляють
І могилу, мов стареньку
Матір, осіняють.

Тихо, глухо доокола,
Як в дворищах суму,
Рек бись, що там душі снують
Таїнственну думу.

Лиш хвилями слезков кане
Грустная ялиця,
Мов то плаче, вічно плаче
Над гробом вдовиця.

І часами вітрець дуне
Від востока, юга,
І могилу обцілує,
Мов друг вірний друга.

Чиї ж кості в тім ізгнанні
Судьба повалила?
Серед глуші, серед суму
Чия ж то могила?

Ішли старці з верховини,
Ялину ламали,
На могилу на самотню
Галузя метали.

Чом ви, старці сідоглаві,
Чом, милії друзя,
На сей курган завалений
Мечете галузя?

Давно тому, давно дуже,
На зелені свята,
Убив в бою на тім полі
В погоні брат брата.

Ой брат брата Святослава,
Руськоє орлятко,
Ледве що лиш замкнув очі
Ярослав, їх татко.

Ой брат брата рідненького
З каленого ружя,
Тому ж ми ту на могилу
Мечемо галузя:

Щоби звірі не порили
Княжеського гробу,
Щоби діти пам'ятали
Каїнськую злобу.