Тут Білан остаточно заплутався в польських закінченнях і замовк, проклинаючи себе за те, що провалив справу міжнародної ваги.
Але Брилль підвівся із свого крісла, нечутно пройшов по килиму, наблизився до Білана і міцно потис йому руку.
— Дуже радий познайомитися, — сказав вій по-російськи з ледве чутним акцентом. — Я одержую щоденну інформацію про вашу діяльність в інституті. Ви поводитесь дуже дивно. Я не таким уявляв радянського політичного комісара.
— А яким? — усміхнувся Білан.
— До цього часу ви не прочитали в інституті жодної лекції про міжнародне становище. В інституті ще не було жодної... е-е... як ви їх називаєте — політичної бесіди.
— Політінформацїї, — сказав Білан.
— Власне. І ви, нарешті, читали мою монографію. Це безперечно. Крім того, деякі мої співробітники відчувають, що вони непогані кандидати на жертви для вашого славнозвісного НКВС. Однак ви дали їм спокій. Все це мене дуже бентежить. Якщо більшовики мають у достатній кількості таких людей, як ви, — вони підкорять Європу дуже скоро.
— Що я повинен відповісти професорові Нетребку? — спитав Білан.
— Завтра я буду в інституті. Ми обговоримо з вами всі проблеми.
— До побачення, — сказав Білан.
— Зачекайте.
У Брилля була ніжношкіра видовжена кисть з круглими жовтими мозолями на долонній подушечці. "Займається веслуванням, — подумав Білан. — Або столярує".
Брилль підійшов до важкої, ебенового кольору книжкової шафи і витяг звідти пляшку золотистого лікеру та дві чарочки.
— За директора інституту, — сказав він. — Прозіт!
— За наукового керівника інституту, — відповів Білан.
Випивши, Брилль попросив:
— Тепер розкажіть про лист Нетребка.
— Завтра, — сказав Білан. — Всі проблеми — завтра.
І знову Білан цілий рік мугикав своє "еге ж", придивлявся, барився, не вживав ніяких заходів проти антинімецьких настроїв серед співробітників, хоча приязнь до Німеччини видавалася в той час самоочевидною. Але, будучи за натурою своєю людиною загайною, в чому він часто з гіркотою зізнавався, залишаючись на самоті, Білан тільки помовчував, слухаючи, як ганять поляки, котрі вже остаточно перестали його боятися, велику Німецьку імперію, як співчувають вони Франції та Англії, з якою злістю відгукуються про найновіші карти, де їхня неіснуюча країна була пойменована як "зона державних інтересів Німеччини". За рік інститут випустив триста літрів вакцини проти висипного тифу — цінного препарату, виготовленого за методом професора Брилля. Білана нагородили медаллю "За трудову відзнаку"; Адама Брилля — путівкою в Москву, на Сільськогосподарську виставку. Біланові за цей рік більше не довелося користуватися польсько-російським словником: виявилося, що більшість співробітників розмовляє або по-російському (ті, хто закінчив російські гімназії в Царстві Польському), або по-українському (ті, хто ріс серед галицьких селян).
І все ж, згадуючи той далекий час, Білан кожного разу відчуває не підвладне жодним доказам розуму почуття: гіркота гаряче марево того літа, коли вибухи зненацька струснули землю; гіркота — ось люди, яких ти ніколи більше не побачиш; гіркота — вирва посеред вулиці Академічної та вибита вітрина ресторації "Жорж"; гіркота — трагічні обличчя янголів, що злетіли над бронзовим Міцкевичем; гіркота — білий метелик тріпотить на дні воронки. Білан виявився дуже поганим директором: з наказом про евакуацію він під'їхав на своїй емочці до особняка професора Брилля. Двері відчинила пихата блондинка в розхристаному пеньюарі. Білан старався не дивитися на рожеву теплу зморшку, що пролягла між її персами. Жінка не впустила його навіть до передпокою.
— Adam nie pojedzie, proszę pana, — похитала вона головою. — Nie, nie. Nie boimy się Niemców. My zostajemy się. Tak, tak. To nas nie obchodzi. Niemcy mordują tylko Zudów i Kommunistów. Nie boimy się.1
1 — Адам не поїде, прошу пана. Ні, ні. Ми не боїмося німців. Ми залишаємося. Так, так. Це нас не стосується. Німці вбивають тільки євреїв та комуністів. Не боїмось (пол.).
Вона гримнула дверима. Вона була в чорних панчохах та чорній, оздобленій білим мереживом сорочці.
Адам Брилль був розстріляний батальйоном "Нахті-галь" на другий день після приходу німців.
Під час війни Білана призначили директором інституту в Челябінську. Інститут виробляв висипнотифозну вакцину за методом Брилля. Завдяки вакцині у військах Сталінградського фронту був негайно припинений спалах висипного тифу. Білан отримав орден Трудового Червоного Прапора. В 1944 році він повернувся на Україну.
Але за ці роки характер Білана аж ніяк не змінився: він залишався все тим же повільним, загайним чоловіком, що не вміє виголошувати промови, не здатним до рішучих дій, чоловіком, який на всі гострі питання злободенності відповідав своїм невиразним "еге ж" або "поміркуємо". Дивна це була манера, тому що міркувати було ніколи. З несамовитою силою загриміли перші залпи, баталій в ім'я чистоти в науці. Зловмисним підступам менделістів-морганістів, що осідлали мушку-дрозофілку, з котрої, як відомо, молока не надоїш, прийшов кінець. Швидким та суворим був суд над послідовниками метафізичного вчення О. О. Богомольця. Зате співалась осанна найбільшому відкриттю, що гідно вінчало епоху, — дослідженню ветеринарного лікаря Бош'яна, який остаточно присоромив Пастера, Коха і всю світову прогнилу науку.
Білан і тут виявився слабкою людиною. В ті роки він припустився помилки. Не зумів показати свою непримиренну принциповість, застосувати в ім'я чистоти всю силу директорської влади. А було ж з ким боротися, ой було!
Були в інституті й закляті менделісти-морганісти, прихильники отого, містичного в 1948 році, безплотного Гена, нуклеїнові обриси якого з такою чіткістю вималювалися на екранах електронних мікроскопів у 1953 році. Були й учні колишнього українського президента Академії наук — покійного Олександра Олександровича Богомольця, які, "ничтоже сумняшеся", свято вірували в цілющу силу його сироватки АЦС, хоча 7 липня 1952 року був зорепад та осяяння і громові голоси з фізіологічного Олімпу вказали, що тільки центральна нервова система є осередком всіх захисних доблестей організму і що тільки собака з дірою в шлунку може гідно репрезентувати всю високість науки про людину. Щоправда, незважаючи на осяяння, японські та американські дослідники, що вивчали проблеми, які виникли в зв'язку із застосуванням ядерної зброї, запропонували використовувати сироватку Олександра Богомольця як дуже ефективний лікувальний засіб проти променевої хвороби; а хіба не було в інституті скептиків, які злісно нашіптували, що всі фокуси Бош'яна суть не що інше, як спритна підробка авантюриста (а втім, так воно згодом і виявилося).
І ось, замість того, щоб діяти, Білан помовчував, покашлював, мимрив щось непевне, все мудрував, мізкував, кректав, старався якомога рідше ходити у міністерство, щоб не потрапляти на очі Осадчому Івану Івановичу, — а там, дивись, і чергова кампанія закінчувалась. Ні, не було в ньому орлиної, сизокрилої сили, як у деяких громовержців, що високо злетіли в ті роки... Сергій Сергійович, небагатослівний та непримітний, по самі вуха занурювався у нудну прозу справ третьорядної ваги: то спорудження будинку для співробітників почав — цеглу добував; то вирішив організувати в інститутському віварії вирощування кролячого поголів'я, щоб не платити за вухатих дзвінкою монетою; або сіно для коней купував — сам бог тільки відає, яке це мудре діло.
Таким виявився насправді Білан Сергій Сергійович, 1904 року народження, комсомолець з 1920 року, син наймита, робітфаківець, студент Харківського медичного інституту, член партії з 1924 року, брав участь у боротьбі з куркульством, був головою першого на Харківщині колгоспу. І всі в інституті знають, що любить він їздити в наукові відрядження у Токмацький район Запорізької області, бо ні для кого не таємниця, що там у нього родичі: двоюрідні та троюрідні брати, небожі і навіть, кажуть, ще живе його дев'яносторічна тітонька — материна сестра.
Дивно поводився Білан і в справі Баландіна. В день арешту Баландіна був дзвінок, і чийсь сухий голос попросив Білана провести загальні збори з метою загального підвищення пильності співробітників інституту. Білан вийшов із кабінету, подався через двір, запорошений снігом, і, старанно вичистивши віником ноги, завітав у лабораторію. Там було порожньо — лікарі пішли в бібліотеку, а лаборанти, що ставили клізми вошам, сиділи в боксах. Білан зайшов у кабінет Баландіна і, відчинивши шухляду письмового столу, витяг звідти грубу папку, де Баландін зберігав готову дисертацію про порівняльну дію різних висипнотифозних вакцин — у тому числі і вакцини, виготовленої за методом Брилля. Повернувшись у головний корпус, Білан замкнув папку в директорському сейфі. Віддихавшись, по телефону наказав зібрати всіх співробітників у актовому залі.
А через дев'ять років, коли Баландін, схудлий (він немов зберіг недоторканою молодість, тому що всі його ровесники обрезкли та погладшали), сидів у кабінеті Білана, неохоче, скупо розповідаючи про свої поневіряння, Сергій Сергійович, промовивши своє "еге ж", встав і відчинив двері сейфа. Восени 1956 року Баландін захистив дисертацію.
(Продовження на наступній сторінці)