— Лілю, як там реакція? — спитала, зазирнувши до кімнати, Дорошенко.
— Можна витягати.
Дорошенко швидко підійшла до ванни, витягла сріблястий штатив, з якого стікали струмочки теплої води. У всіх пробірках тремтіла прозора червона водичка. Дорошенко, грюкнувши, поклала штатив на стіл.
— Не журіться, Євдокіє Іванівно, — сказала Ліля. — Давайте ще раз зробимо. Ванна погано температуру тримає.
— Зроби ер-зе-ка на холоді, — порадив Махов. — Вона чутливіша.
— А-а, порадник, — насупилася Дорошенко. — Чому не прийшов допомогти?
— Дусю, ти зрозумій просту річ, — м'яко сказав Махов. — Я не хочу ні з ким лаятися. Тим більше з тобою. Заради чого? Але я не братиму участі в цій роботі Адже це дуже просто. Не братиму. Тут йдеться про принцип. Працювати на аварійній камері — злочин. Невже це не зрозуміло? Ми не маємо практично ніякого морального права на цю роботу. Ось і все. Якщо тобі треба — давай, я поставлю реакцію. Будь ласка. Але з камерою я працювати не стану.
... У вересні 1947 року, прийшовши до анатомки, на першу лекцію професора Спірова, вона сіла поруч із круглоголовим хлопцем у шевйотовій гімнастерці і цивільних штанях, заправлених у хромові, з високими пляшкоподібними халявами чоботи. На гімнастерці зліва виднілась коротенька орденська планка. Хлопець, лукаво підморгуючи, перекривляв лектора, копіюючи його трохи чудернацьку манеру похитувати головою в такт словам. Хлопця звали Сергієм. Він учився у паралельній — шостій — групі. Курс у них був дружний, переважно фронтовики: веселі, простяцькі парубки — дорослий, здебільшого голодний, але безшабашний народ. Куди їх тільки не посилали в ті роки — в заплаву Ірпеня, на лісорозробки, на кагати, на жнива. Живучи де-небудь у лісі, в наметах, обліплених мошвою, вони взнавали один про одного багато такого, про що раніш і не догадувались. Був на їхньому курсі Сашко Тушко — спритний, хитроокий селюк з вислявим задом та з винуватою усмішкою на рум'яному обличчі; батько — голова колгоспу — висилав Сашкові багатющі посилки: сало, цибулю, картоплю, борошно житнє та пшеничне, гречку, домашню ковбасу. Тушко жер усе це сам. Хлопці із сорок сьомої кімнати в гуртожитку знемагали, чуючи вночі, як Сашко потай їсть сало, загризаючи солоним огірком. Всі свої скарби Тушко ховав у величезному, збитому з фанери, чемодані, на якому завсігди висів важкий замок. Сергій Махов на ту пору виховував у собі силу волі. Він захопився гіпнозом: в його тумбочці лежало кілька старовинних, пошарпаних книжок із заяложеними фотографіями волооких гіпнотизерів та літніх екзальтованих пань —славнозвісних медіумів. Де б не бував Махов — у кінотеатрі, в трамваї чи на лекції — всюди тренував погляд: дивився людям прямо в очі, не моргаючи, важко, до нестями. Його погляду не витримували. Потім Сергій провів серію вдалих експериментів, усипивши знайомих хлопців. Це принесло йому популярність на курсі. Але справжньої слави він зажив, провівши сеанс гіпнозу над Тушком. Це було в день, коли Тушко одержав посилку. Махов з Тушком замкнулися в кімнаті, лунали звідти якісь короткі речення — неголосні, але владні, потім у коридор вийшов, приречено всміхаючись, Сашко Тушко. Він тримав у руках відкриту посилку. Сашко сонливо плентав по гуртожитку, стукаючи в двері кімнат, і роздавав онімілим од здивування студентам їжу. Махов, порипуючи чобітьми, ходив за ним, осміхаючись задоволено, як дресирувальник. Пізніше, щоправда, коли Тушко отямився, виник скандал, який ледве вдалося уладнати. Після цього випадку, який став предметом обговорення в комітеті комсомолу, Махов якось охолов до гіпнотизерства. Закінчив інститут, поїхав у Німеччину — працювати полковим лікарем, і Дорошенко нічого більше не чула про його гіпнотичні експерименти.
— Змінився ти дуже, — сказала Дорошенко. — Чи постарів, чи що. Не впізнаю.
— Зате ти молодієш. А чим людина молодша, тим наївніша.
— Що з сироватками робити? — втрутилась Ліля,
— Ви, Лілю, дуже погано працюєте, —сказала Дорошенко рипучим голосом. — Треба було стежити за реакцією, а не базікати з цим... порадником. Час тільки змарнували, Так працювати не можна. За такі речі по руках треба... А ти чого тут стирчиш? — накинулась на Махова. — Йди геть. Не заважай працювати. Без тебе обійдемося. Пиши краще дисертацію.
Махов ображено гримнув дверима. Дорошенко почала розглядати на світлі пробірки з кров'ю, міркуючи, скільки в них залишилося сироватки — бурштинової рідини, яка спливла над затужавілою масою червонокрівців. У неї знову боліли соски, і вона знову думала про вологі, спраглі уста Івасика, про його рученята, коли він, заспаний, впирається ними в груди, чмокаючи і тихенько стогнучи від задоволення. А вночі Івасик простягав руку через сітку, стискуючи в кулаці мамин палець, і лише тоді засинав, заспокоєно сопучи.
Ліля взяла штатив і вилила геть червону водичку з пробірок у раковину. Дорошенко все ще переглядала пробірки. Ліля почула важкі кроки. Озирнулась. До кімнати ввалився Баландін.
— Євдокіє Іванівно! — голосно сказав він. — Лілю! Я вам таку новину приніс...
Він підійшов до Дорошенко, забрав пробірку й поклав знов у банку з-під консервів.
— Тільки що дзвонив Білан, — сказав він. — Чуєте?
— Чую, — тихо відповіла Дорошенко.
— Сталася надзвичайна історія. Та ви слухаєте чи ні? Нізащо не повірите!
— Що там ще скоїлось? — злякалась Дорошенко. Ліля стояла біля раковини, тримаючи в руках мокрі пробірки, які збиралася помити, і боялася торкнутись крана, щоб плюскіт води не заглушив слів Баландіна. Але Баландін на цей раз говорив дуже голосно — так, що навіть лункий струмінь води не зміг би заглушити його слів.
XIII
Перших двох дзвінків Велта не почула. Вона чистила пилососом зимові пальта і не чула нічого, крім виття мотора. Нарешті Велті здалося, що дзвонять. Вона вимкнула пилосос і вийшла в передпокій. Відчинила двері, не питаючи.
Перед нею стояла літня жінка в промоклому зеленкуватому плащі з оксамитовим комірцем. Голова пов'язана сірою шерстяною хусткою. У незнайомки було жваве обличчя з обм'яклими рисами. Губи вона сумно стулила.
Чорними очима безцеремонно і, здавалося, сердито розглядала господиню.
— А ви молода, — нарешті вимовила незнайомка.
— Що вам треба?
— Мені потрібні ви, — сказала незнайома жінка, ступаючи крок уперед і входячи до квартири. Велта розгублено відступила. — Я не помилилась, — додала жінка. — Мені потрібні саме ви. Я дружина Миколи Петровича Баландіна.
— Заходьте, — сказала неприкаяно Велта, пораючись біля замка: ніяк не могла його зачинити. — Роздягайтесь.
— Я забула сказати — колишня. Пробачте, — мовила жінка.
— Нічого. Прошу, заходьте.
— Я ненадовго, — сказала жінка. — У мене до вас справа. Раз уже так вийшло, давайте познайомимося: Валентина Миколаївна.
— Велта.
— Не наше ім'я.
— Я в Латвії народилась.
— Знаю, — сказала жінка.
Вона обдивлялася навколо. Старі, темні, випадкові меблі. Він завжди був байдужий до комфорту. Стелаж, збитий з простих дощок; полиці вщерть заставлені книжками. Він завжди ганявся за книжками. В кутку стояв запилений футляр з-під скрипки. Невже він кинув музику? Так, так, йому ніколи. Дитяче ліжко з білою сіткою, як на футбольних воротах. У нього дитина. Великий незугарний письмовий стіл з розкиданими паперами, протоколами дослідів, монографіями. Ніщо не змінилось. Біля чорнильного приладу — темно-блакитний макет якоїсь установки. Це щось нове. І поруч—гнучкий зелений спомин про минуле, відсвіти сонця на кримських скелях, її молодість, коли вона, прудконога, тікала од нього, а він наздоганяв. Гнучкий зелений стовбур уже сягнув стелі — її швидкоплинна молодість, її самотність, що вимірювалась сантиметрами росту цього деревця: насіння кипариса, кинуте в сиру землю вазона, вистромило ледве помітну стрілочку тоді, коли Миколу забрали. Відсвіти сонця та біле, рожевіюче на видноколі море — більше вона не була на морі, але дзвінке диво тих днів, але відблиски сонця на передвечірніх скелях і хвилі із заокругленими дельфінячими спинами переслідували її по ночах у замкненій самотній кімнаті. Коли вона дізналася, що він повернувся, то виміряла лінійкою гнучке зелене деревце: п'ятдесят дев'ять сантиметрів. Так довго тривала її самотність. Під час їхньої останньої зустрічі вона віддала кипарис Баландіну.
— Я вас слухаю, — сказала Велта.
— Ви тільки не хвилюйтесь. У мене дуже погана звістка.
— Микола! — скрикнула Велта. — Що з ним?
— Він заразився небезпечною хворобою. Зараз у них карантин. Нікого не пускають.
— Коли?
— Вчора. У мене приятелька в інституті працює. Аварія.
— Він учора дзвонив, — сказала Велта, важко сідаючи на стілець. Гостя стояла біля дверей. — Він дзвонив. Тут якесь непорозуміння. Він мене запевнив, що їде до Житомира. На семінар. Він часто їздить. Це, мабуть, помилка.
— На жаль, це правда. Я, власне, так і думала, що Микола Петрович постарається приховати од вас... Треба щось робити.
— Хвороба Джосера?
— Може. Я не знаю... Приятелька казала, що щось вірусне. Я в цьому не тямлю.
— Певно, Джосера, — сказала Велта. — Він останнім часом з нею працював.
(Продовження на наступній сторінці)