"Побачення, — подумала Велта. — Щасливі люди. У кожного свої справи. Нічого не вдієш. Такий вже жорстокий закон життя. Позавчора на мене з такою ж заздрістю дивилися родичі хворих. А я, надягнувши той недоладний котелок, вибігла з відділення, одразу забувши про людей, які лежали там, і гайнула в театр. Так, це, мабуть, його дівчина. Поспішає. Але куди вони поїдуть у таку погоду? А ввечері позавчора — хіба ми не були щасливі? Пресвята діво Маріє! Якби я знала, що це йому допоможе. Я б помолилася".
— Куди? — суворо спитав їх на прохідній дід-вартовий.
— До Тарана, — холодно відповіла Велта.
— До якого Таргана?
— Треба знати своїх співробітників, — одрізала Велта. — Не Таргана, а Тарана.
Вони попрямували до головного корпусу, портик якого був прикрашений меандром і фальшивими колонами корінфського ордену; на овальній алебастровій дошці, оточеній хитрим ліпленням (дошка висіла на фронтоні), видніли золоті цифри: 1896.
Дід-вартовий підозріло дивився їм услід.
XIV
Найповільнішою людиною в інституті був, безперечно, Сергій Сергійович Білан. Це була неабияка якість. Одначе Сергій Сергійович мав принаймні ще дві унікальні властивості, які відрізняли його від інших директорів науково-дослідних інститутів. По-перше, ніколи не підписувався під статтями, що виходили з стін його інституту, якщо не брав участі в дослідженнях; а займатися наукою йому, правду кажучи, було ніколи; тому на його рахунку було загалом одинадцять наукових праць, разом з кандидатською дисертацією. По-друге, до його кабінету всі входили без попередження — хто хотів і коли хотів. Інколи в його кабінет набивалося більше десятка відвідувачів. Сергій Сергійович Білан був висунутий на керівну роботу в 1937 році. По закінченні медичного інституту його відразу призначили завідувачем обласного відділу охорони здоров'я. В будинку облвиконкому було сумно і тихо. Скляні таблички, які висіли на дверях, були порожні. Завідувачі змінювалися з такою швидкістю, що не варто було вивішувати їхні прізвища. Кілька дивом уцілілих працівників облздороввідділу старалися не потрапляти на очі новому начальникові. В їхніх, кинутих крадькома, поглядах угадувалось співчуття: так здорові люди дивляться на того, хто хворий на рак. Але Білан ніби не помічав цих поглядів. Він спокійно призначив термін відкриття загальнообласної конференції медичних працівників.
Зал Палацу культури був переповнений. Доповідь про стан медичної допомоги населенню області виголосив головний лікар обласної лікарні Никифор Степанович Пушкін — гладкий, білобрисий, окаючий чоловік у чорній косоворотці та жовтих чоботях. Потім слово надали фельдшериці Кожиній — щуплій, миршавій жінці з екзальтованим обличчям та коротко підстриженим, прямим волоссям. "Стара діва", — подумав Білан, дивлячись, як вона пробирається до трибуни, оправляючи мишачого кольору жакетку, що стовбурчилася на ній.
— Товариші!!! — стьобнув Білана її дзвінкий голос. — Ворогів народу, кривавих псів, фашистських недолюдків, материх бандитів та зрадників викрито і знищено!
Вона змахнула сухенькою ручкою, і зал, затамувавши подих, стежив за рухом її долоні, наче в цьому польоті був прихований якийсь особливий, таємничий смисл.
— Але, товариші! — продовжувала Кожина. — Чи означає це, що всі ворожі елементи викрито до кінця? Ні, товариші! Не означає. Ці виродки надзвичайно хитрі, вони до цього часу сидять у всіх ланках нашої медичної організації. Вони, присягаючись на кожному кроці у вірності партії, у вірності Радянській владі, коять мерзенні злочини! До яких пір, товариші, ми будемо короткозорі! Треба уважніше придивитися до людей, що нас оточують. Ось, наприклад, завідувач нашого відділення лікар Шарковський...
Кожина взяла графин і склянку. Було чути, як булькає вода. В залі шелеснуло зітхання. Люди почали озиратися. Зарипіли крісла. Кожина одним ковтком випила воду.
— ...Я поки що не можу нічого конкретного сказати про шкідницьку діяльність лікаря Шарковського. Фактів у мене поки що нема. Але подивіться на його обличчя, товариші. На цьому обличчі застигла невдоволена гримаса. Чим же невдоволений лікар Шарковський? Чому він дозволяє собі по-зловорожому відгукуватися про недоліки у постачанні медикаментів для нашої лікарні? Хто дав йому таке право? Хто стоїть за спиною лікаря Шарковського? Чому у відділенні ще й досі не розгорнуто ударництво і стахановський рух серед санітарок? Я запитую особисто у вас, товаришу Білан.
Білан негайно взяв слово. Він побачив перед собою напружену в чеканні масу людей, які забули, що перед ними стоїть людина, яка не зробила в своєму житті жодної апендектомії, жодної пункції плевральної порожнини, яка не видалила жодного мигдалика, не написала жодного акта про санітарний стан їдальні.
— Я хочу зробити невелику заяву, — голосно сказав Білан, не знаючи, куди подіти руки — залишити їх на трибуні чи сховати за спину. — Це вас стосується, товаришко Кожина! — вигукнув він їй у спину (вона ще йшла через головний прохід). — Я хочу довести до відома всіх присутніх, що Кожина — проститутка. Злісна проститутка.
Зал заціпенів од несподіванки.
— Авжеж, — вперто сказав Білан. — І не дивіться на мене так, товаришко Кожина. Ви — проститутка. Фактів у мене, правда, ще нема. Але подивіться, товариші, на її очі. На її ходу. І ви переконаєтесь...
Люди коцюрбились од реготу. В цьому реготі було щось хворобливе, істеричне. Білан і собі не витримав — засміявся. Потім сказав:
— Ну, досить. Пожартували — і досить. А вам, товаришко Кожина, час уже знати, до чого призводять підшкірні ін'єкції хлористого кальцію. Сором не знати таких речей. Ще один некроз буде — і ми заберемо у вас диплом. Я ось що скажу, товариші: досить. Досить писати доноси. Працювати треба. Занедбали, розумієте, лікарні — не медичні заклади, а сараї. Годі! (Він навіть стукнув долонею по трибуні).
Після конференції до Білана підійшов маленький лисий чоловічок із сумними золотисто-карими очима і потис руку.
— Звідки ви довідалися про хлористий кальцій? — спитав.
— Доповіли.
— А про те, що Кожина... ну, як би це сказати... загальнодоступна особа... теж?
— Невже? — злякався Білан. — Я думав, вона стара діва. Ось так номер!
Він спантеличено цмокнув язиком.
— Дякую, — сказав Шарковський. Його золотисто-карі очі вкрилися блискучою плівкою. — Ніколи цього не забуду.
— А вигляд у вас і справді... Що таке?
— Дружина хворіє, — закліпав очима Шарковський.
— Чим можемо вам допомогти?
— Та нічим, — відповів. — Спасибі на доброму слові.
І пішов.
Наприкінці тридцять дев'ятого року Білана направили а Західну Україну — на посаду директора науково-дослідного інституту, де довгі роки був повновладним хазяїном професор Адам Брилль — вчений із світовим ім'ям, творець найновішої теорії імунітету. Інститут розміщений був у світло-сірому модерному бетонному будинку на одній з аристократичних вулиць міста, серед особняків, повитих плющем, обнесених міцними, елегантними металевими сітками. В інституті Білана зустріли упереджено. Вже в ті роки почала вироблятися звичка казати де треба і не треба своє "еге ж" — неокреслене мимрення, пустий звук, не більше. Білан ходив по лабораторіях. Поляки були коректні, мовчазні. Виявилось, що ніхто з них не знає ні російської, ні української мов. Адам Брилль в інституті не з'являвся, хоча й мешкав поблизу. Тоді Білан дістав російсько-польський словник і засів за написання промови. Він складав її цілий тиждень. Потім вивчив напам'ять. Консультантом з польської фонетики була його господиня — мініатюрна, чистенька жінка, пані Стася Диєчинська, яка палила сигарету за сигаретою. Вона з неприхованим жахом слухала спотворені слова, які вимовляв цей впертий лисіючий чоловік з обличчям, рябим од віспи. Розмахуючи запаленою сигаретою — на підлогу сипався синюватий попіл, — пані Стася навчала Білана премудрощам вимови всіх цих ПШЕ, ЕМ, ОМ, ЕЛЬ та ЕЛ, близького до В. Сяк-так упоравшись із цими труднощами, Білан натягнув випрасуваний чорний костюм (гарнітур, як мовила пані Стася), вузькі лаковані штиблети, куплені на барахолці. В такому вигляді він з'явився до Адама Брилля. Той сидів у своєму кабінеті — на ньому був єдвабний темно-вишневий халат; щуплий, чорноволосий (кожна волосинка була дбайливо зализана, а проділ ретельно виголений) чоловік з рухливим жаб'ячим ротом здивовано дивився на Білана.
Як тільки покоївка, що скидалась на черницю (сніжне, нерухоме, відчужене обличчя), вийшла, Білан виголосив свою першу в житті міжнародну промову.
— Пане Адам Брилль. Кілька днів тому я одержав із Києва лист од мого приятеля професора Нетребка. Він повідомляє, що нові факти, одержані ним нещодавно, повністю заперечують вашу теорію серологічної наївності ембріона.
Брилль відкопилив губи, але нічого не сказав.
— Я думаю, що ви, як науковий керівник нашого інституту, дасте відповідь і зможете викласти переконливі докази вашої правоти.
У Білана вже боліло горло від такої кількості незвичних слів.
— У цьому відношенні я гарантую повну підтримку з боку радянських органів влади. Що ж до мене, то можу вас запевнити, що я щасливий працювати під керівництвом такого видатного вченого, як пан Брилль. Професор Нетребко має велике бажання відвідати наш інститут, однак я не можу наважитись запросити його, не знаючи вашої думки...
(Продовження на наступній сторінці)