...Білан сидів у нетопленому кабінеті, під великим портретом Леніна, на столі було порожньо — лише самотиною стояли календар і мармуровий письмовий прилад, схожий на надмогильну плиту, та під склом розплатаний був старий проспект реферативного журналу "Медична географія". Перед Біланом лежав учорашній аркуш паперу, засіяний рясним плетивом фіолетових п'ятірок — різномасних, визивно неоднакових цифр. Він глянув у вікно. Через двір, до головного корпусу, йшли дві незнайомі жінки. Білан одвернувся від вікна і намалював ще одну п'ятірку — римський гострокутний злам лінії.
— Дружина Баландіна? — здивовано спитав він, подивившись на молоду, змерзлу, негарну безброву жінку. — Дуже приємно. А ви хто будете?
— Родичка його, — відповіла Валентина Миколаївна. Тільки тепер Білан пригадав, як у новорічний вечір 1946 року вони з Валентиною Миколаївною танцювали вальс "На сопках Маньчжурії": Баландін танцювати не вмів.
— Сідайте, — запропонував Білан.
— Що ж це ви, товаришу директор, робите? — накинулась на нього одразу Валентина Миколаївна. — Чому ви не сповістили родини? Що тут сталося?
"Вона розповідала тоді про Скрябіна, — подумав Білан. — Я не зрозумів — про якого Скрябіна. Думав, що про гельмінтолога. Весь вечір вона розповідала мені про Скрябіна. їли ми вінегрет та свинячу тушонку".
— Сталася невелика аварія, — сказав Білан. — Ніяких відстав для паніки нема. Щоб уникнути можливих непорозумінь, Микола Петрович оголосив карантин. Всього на три дні. Він вирішив вас не хвилювати. Ми хотіли сповістити, але він категорично заперечував...
— З хворобою Джосера? — спитала Велта.
— Так.
Велта поклала сторчма дві пачки сигарет, прикривши їх третьою; вийшов будиночок.
— Що ж тепер буде?
— Думаю, що все буде гаразд. Сподіваюсь... Еге ж. Ми їм щойно передали один дуже цікавий препарат...
— Антибіотик? — спитала Велта. Вона незграбно зачепила рукою будиночок із сигаретних пачок: він повалився, а пачки впали на підлогу. Білан вийшов з-за столу, опустився на одне коліно, підняв пачки.
— Пробачте, — сказала Велта. — Дякую.
"І що він у ній таке знайшов?" — подумала Валентина Миколаївна, розглядаючи Велтине безпорадне обличчя.
— Ні, — сказав Білан, знову сідаючи в крісло. — Це не антибіотик.
— Вакцина?
— Ні, і не вакцина. Є у нас така восьма проблема... керує нею такий собі Ординцев... дуже талановита особа. З примхами... але він одержав чудовий препарат. Як би це вам пояснити... Ви хто за фахом?
— Медсестра.
— А ви? — звернувся він до Валентини Миколаївни.
— Домашня господарка, — процідила вона.
— Це не антибіотик і не вакцина. Антибіотики, мабуть, вам відомо, не діють при вірусних захворюваннях. А вакцину ще не створено. Вони, власне, якраз і спробували створити вакцину. Але, якби навіть і вдалося створити вакцину, вона б їм теж не допомогла. Адже потрібен певний час, щоб вакцина почала діяти. Вакцину треба застосовувати перед зараженням, а не після...
— Я розумію, — сказала Велта.
— Так от. Препарат, який ми передали їм, принципово відрізняється і од антибіотиків, і од вакцини. Він завжди є в організмі... він перешкоджає розмноженню вірусів. Все буде гаразд. Я впевнений. Почувають вони себе чудово — підійдете до лабораторії, самі побачите... Так що ви... не треба хвилюватися... Поки що не треба. Ми зробили все, що в наших силах. Тут до мене, знаєте, цілі делегації ходять. Тільки-но комсомольці були. Пропонують кров або шкіру... Ледве умовив їх, що не треба...
— Як ця речовина називається? — спитала Велта.
— Це зовсім невідомий препарат. Інтерферон, — відповів Білан. Він домалював збоку нову п'ятірку, схожу на латинську літеру "S",
XV
В 1937 році у Великобританії сталася незвичайна подія, яка, зрештою, аніскільки не зацікавила широку публіку. Нічого дивного в цьому не було: залишалося ще вісім років до того дня, коли група фізиків дала людству зловісний урок, примусивши з тої пори уважніше ставитись до наукових повідомлень. Але в палаючому, багряному 1937 році читачів газет цікавили інші теми:
в Німеччину в тому році було відправлено 22 трупи німецьких пілотів, збитих в Іспанії. Кремація трупів з військовими почестями відбулася в Дельменхорсті та Бремерхафені;
світ був приголомшений переміщеннями в японській армії, внаслідок чого кумир молодого офіцерства, начальник штабу Квантунської армії Ітагакі був переведений в заштатне містечко Хіросіму;
радянські скрипалі Давид Ойстрах, Ліза Гілельс, Буся Гольдштейн, Марина Козолупова та Міша Фіхтенгольц полонили Європу в тому ж 1937 році богонатхненними звуками своїх скрипок;
за наказом Гітлера тоді ж було заарештовано 200 вищих керівників охоронних загонів СС у Мюнхені;
в США був побудований найбільший у світі бомбардувальник з чотирма моторами типу "Васп" — удосконалений варіант бомбардувальника типу У-17, більш відомого під назвою "літаюча фортеця".
Між тим Г. В. Фіндлей та Ф. О. Мак-Каллум (Англія) описали разюче явище, яке важко було пояснити, виходячи з різних теорій імунітету: мавпи, заражені вірусом лихоманки долини Рифту, стали несприйнятливі до зараження жовтою лихоманкою. Вчені, які відкрили це явище, ввели в щоденний ужиток новий термін: "вірусна інтерференція". Виявилось, що коли всередині клітини перебуває вже вірус, то вірус другого захворювання не може проникнути в таку клітину. Ця блокада й одержала назву "інтерференція". В 1943 році Вернер та Гертруда Генле, які працювали в дитячій лікарні в Філадельфії, ще дужче здивували вірусологічний світ, довівши, що навіть убиті віруси, потрапляючи в клітину, перешкоджають агресії інших, цілком життєздатних патогенних вірусів. Загадка залишалася нез'ясованою протягом двадцяти років. І лише в 1957 році Алік Айсакс та Жан Ліндеманн в Національному інституті медичних досліджень в Англії одержали таємничу речовину, яка рятувала клітини од зараження різними хвороботворними вірусами. Ця речовина — білок (молекулярна вага — 63 000) — була названа "інтерфероном".
Чистенькі американці із Філадельфії (то була епоха широких штанів, авіаносців, мішкуватих макінтошів, проспериті, перших нейлонових панчіх, радара, свінгової музики, кольорових фотографій воєнних дій на Тихому океані) не підозрювали, звичайно, що в голодному, приреченому місті (німецьким кінооператорам вдалося зняти чудову панораму древньої столиці Русі — руїни, руїни, руїни — обсмоктані пожежею кістки міста: літак з кінооператором летів низько-низько; згодом київський режисер знайшов цю плівку і озвучив її "Манфредом" Бетховена) живе людина, яка в 1943 році твердо вирішила присвятити своє життя вірусології, хоча в тому році люди воліли не думати про прийдешні часи, а присвячували своє життя боротьбі з ворогом, боротьбі з голодом, — щоправда, були й такі, хто присвячував життя гендлю золотом на чорному ринку або оббиранню порожніх квартир (ці якраз думали про майбутнє). І вже ніколи чистенькі американці з Філадельфії не змогли б припустити, що науці добре прислужиться святий Микола-чудотворець, позаяк тільки завдяки йому Жора Ординцев став вірусологом.
(Продовження на наступній сторінці)