— Не знаю.
Велта підвелася з стільця, підійшла до письмового столу, взялася гарячково накручувати телефонний диск.
— Зайнято, — з відчаєм сказала вона. — Там завжди зайнято. Легше додзвонитися до господа бога, ніж до інституту.
Валентина Миколаївна обняла її за плечі.
— Не треба дзвонити. Давайте поїдемо в інститут.
— Чому він мені нічого не сказав?
Валентина Миколаївна почала легенько підштовхувати Велту в спину:
— Одягайтесь. Не будемо гаяти час. Треба йти в інститут. Треба всіх на ноги підняти. Одягайтесь. Пізно буде.
Велта раптом змерзла, їй стало зимно, наче вона стояла на крижаному вітрі; швидко одягалась, не знаходячи рукавів пальта. Валентина Миколаївна допомогла їй, Велта наділа була білий капелюшок-котелок, потім, передумавши, жбурнула капелюшок на стіл і пов'язала голову темною хусткою.
— Ходімо, — сказала вона.
— Я, здається, наслідила, — сказала Валентина Миколаївна.
— Нічого. Завтра приберу. Ходімо.
Велта замкнула двері, вони стрімголов побігли вниз.
— А де ваша маленька? — обережно запитала Валентина Миколаївна, коли вони опинились на вулиці.
— В садку.
— Невже віддали?
— Я працюю, — сказала Велта.
— Працюєте?
— В Жовтневій лікарні. Медсестрою.
"І через дві години повинна бути на чергуванні, — подумала Велта. — Сьогодні буде важка ніч".
— Якщо хочете, — запропонувала Валентина Миколаївна, — я зможу всі ці дні допомагати вам. Вам, мабуть, ні на кого дитину залишити?
— Нікого нема.
— Я догляну. Я, вважайте, не працюю.
— Зовсім?
— Даю уроки музики.
"Так, так, — подумала Велта. — Вона піаністка. Він мені казав. Вони познайомилися в філармонії. Це вона йому переписувала ноти".
Пішли по Червоноармійській вулиці. Перехожих було небагато. Люди тулилися до будинків. По запітнілих вітринах, поїдених дощовими струмочками, ковзали їхні тіні. Пройшли повз магазин тканин, у вітрині якого стояли карлики-манекени. Велта не помітила, коли Валентина Миколаївна почала говорити.
— ...Лихо, та й годі, з цими пакунками... Прийдеш на пошту. Черга неймовірна. По п'ятнадцять, двадцять чоловік. А кожен пакунок треба зважити, перев'язати шпагатом. Стоїш, стоїш, ніг не відчуваєш. Я завжди ставила пакунок так, щоб адреси не було видно. Бо ж знаєте — різні люди дивляться. Та й на пошті теж... Було два приймальники. Один — дуже мила людина. Інтелігентний, сивий. Такий, знаєте, тип учителя. Гімназію закінчив. Він завжди казав: "Якби ви знали, скільки через мої руки цих пакунків пройшло. Все на поштову скриньку. Думаєте, ви одна?" Норма — десять кілограмів. Буває, не вгадаєш. Покладеш десять з половиною або навіть одинадцять. То цей Кирило Матвійович візьме — нічого не скаже. Похитає головою і візьме. А другий — цербер скажений. Як побачить куди — одразу й на дибки. Щоб усе за нормою. Ані грама більше. Погано було, як захворів Кирило Матвійович. Кілька місяців хворів... У мене норма була для Миколи: два кілограми сала, кілограм ковбаси...
"Знаю, — подумала Велта. — Я знаю, що ти клала у пакунки — через вірних фельдшерів Микола передавав мені харчі: два кілограми сала, кілограм ковбаси копченої, московської, два кілограми цукру-рафінаду, двадцять пачок сигарет "Прима", кілограм печива, півтора кілограма гречки. Іноді плитка шоколаду". — Пробачте, — сказала Велта, зупиняючись біля кіоска. — Хвилиночку. Сигарети "Джебел" є? Дайте чотири пачки. Дрібних у мене нема.
Валентина Миколаївна взяла пачку сигарет, покрутила в руках, повернула Велті.
— Як змінюються смаки. До війни він палив "Казбек". На війні — махру. Після війни — "Катюшу". В пакунках я посилала "Приму". Тепер ось це...
На площі біля стадіону гримів зведений оркестр військового округу. Тьмяно вилискували запітнілі труби. За помахом диригента хлопчики з військового музичного училища почали щосили вибивати з барабанів урочисте рокотіння. Шереги музикантів у сірих шинелях застигли, прислухаючись до цього древнього, наче крок маршируючих армій, ритму.
І знову Велта не дочула, про що розповідає Валентина Миколаївна.
— ...найкращі. Ось за це йому спасибі. Все ж таки це були найкращі роки. Подивилися б, яким він був до війни: високий, широкоплечий, підтягнутий. Напрочуд гарний. Оженилися ми в тридцять сьомому. Найщасливіший час. Я тоді працювала в Саратовській філармонії. Бувало, прийде він з інституту на репетицію, сяде в заді, слухає. Потім скаже: "Валюшо, Шопен не такий. Він у тебе надто конкретний. А ти уяви, — каже, — що таких, як він, все дивує на землі: хмари, шляхи, карети, жінки... Все йому вперше..." Микола вже тоді з мікробами морочився. Був у Саратові такий інститут. Так і називався: "Мікроб". Мешкали ми тоді у його батьків. Батько — відомий дуже професор. Професор судової медицини. Петро Никодимович Баландін. Огрядний чоловік, бородатий. Показний чоловік. Всі його боялися. А він добрий був, мов дитя. Як тільки він міг займатися цією справою — не розумію. Одне й те ж: там замордували, там отруїли, там пожежа. Міліція його знала, честь навіть віддавали. А він знай собі — стріляє. Досліди ставив. Постріл зблизька, здалека. Книжку писав. "Експертиза вогнестрільних уражень". Він до мене ставився чудово. Все казав: "Валюшо, бережіть пальці". Взимку без рукавичок не випускав. Коли я давала концерти, вони всією родиною приходили. Сідали в другому ряду. Сестри Миколині з чоловіками, старі. Я зараз усе це пригадую, ніби сон. Грала я тоді Ліста, Шопена, Рахманінова. Влітку — на Волгу. У батьків дача була. Повінь, Волга розіллється навесні — кінця-краю не видно... А які вечори... Самовар шумить, тоненько посвистує. Люблю запах вуглинок. Рояль на дачі стояв. Петро Никодимович, бувало, просить: "Заграйте, Валюшо". А я відмовляюсь. Дайте, кажу, відпочити. Він тоді сідає за рояль і починає собачий вальс награвати. Хитрий дід. Знає, що не витерплю цього. Кращі мої роки... Подумаю зараз про це — повірити не можу. Але я на Миколу не ображаюся. Гірко, що там казати, але і моя провина є... Дітей у нас не було, а він так хотів мати дитину... Ніколи ми про дітей не говорили, але хіба я не розумію? Як побачить дитину, навіть на вулиці або в гостях, — насупиться, краще не підходь. Спитаю: в чому справа? Ніколи правди не скаже. "Просто, — каже, — настрій поганий. В інституті неприємності". Але ж я все розумію. Старий мене найкращим гінекологам показував — ніщо не допомогло. Куди я тільки не їздила, на які курорти...
Розверзті труби оркестру вивергнули мідне багатоголосся маршу. Все выше, и выше, и выше стремим мы полет наших птиц. Звуки дрижали у вогкому резонаторі міста. Гупали барабани — їхньому безпристрасному, важкому, наче удари молота, ритмові підкорялася мелодія: и в каждом пропеллере дышит спокойствие наших границ.
— Тільки сама винувата, тільки сама, — тягнула далі Валентина Миколаївна. — Якби не я — нічого з ним не сталося б. Закортіло мені повернутись до Києва. Я, бачите, корінна киянка. Марила Києвом. Не милий вже мені Саратов, на Волгу не можу дивитися. Дніпро пригадую. Чую — Київ звільнили. Хрещатик, передають, зруйнований. Лавру зірвано. Боже мій, думаю. Серце кров'ю обливається. Все Київ та Київ. Хоча б одним оком глянути. Як він там? Тільки-но демобілізувався Микола, а я на нього як насіла: їдьмо у Київ. Їдьмо — і ніяких розмов. Він і згодився. Бере в інституті переведення, дістає в Москві призначення — і поїхали. Батьків Миколиних уже не було в живих. Приїхали в Київ восьмого березня. Запам'ятала я цей день. Заплакала на вокзалі. Дали нам квартиру. Миколі місто сподобалось. Хіба ж я знала, що така біда на нас чекає...
Згасали звуки оркестру. Неподалік уже голубіли хирляві дзвіниці костьолу. Тролейбуси, що йшли в напрямку Володимирського базару, були вщерть переповнені. Задні колеса скреготали, насичуючи повітря смородом горілої гуми. "Не піду в лікарню, — вирішила Велта. — Я не залишу з нею Маринку. Нізащо не залишу".
— ...а тепер — школа Бейєра. Був час — викладала в музичній школі. Покинула. Не можу. Втомлюють мене діти. Галас, біганина. Давати уроки спокійніше. Куток у мене наймають дівчата. З університету. Гарні дівчата. По ночах не шастають. Порядні. А вчора приятелька прибігла. "В інституті, — каже, — переполох. П'ять чоловік — усі як один заразилися. І твій Микола Петрович, — каже, — теж там". Ніч не спала — все думала. Що робити? Треба якихось заходів вживати. Поки не пізно. Вирішила до вас забігти. Так я і знала, що він вам не скаже нічого. Він завжди так. Поранений був — навіть не написав. Після війни довідалась... Півдня думала. Боялася вас. Цієї зустрічі...
— Спасибі, що зайшли, — сказала Велта.
Біля тиру — дощаного довгого ящика з-під американського трактора "Катерпіллер", — де в'юнилася вгору дорога в інститут, стояв лазуровий моторолер. Біля паркана, постукуючи кулаком по дошках, походжав хлопець у чорній шкіряній куртці.
(Продовження на наступній сторінці)