Дорошенко прочалапала по підлозі й погасила світло. Перш ніж лягти в постіль, подивилась у вікно.
— Він не спить. Треба було все ж таки примусити його випити кефір. Зрання нічого не їв.
— Ніхто його не примусить, — мляво заперечила Ліля. — Це такий впертий чоловік... Нічого з ним не станеться. На добраніч.
Дорошенко знову гулькнула в постіль, радіючи теплу, що збереглося в складках ковдри. Вона довго не слала, лежачи з широко розплющеними очима; відчувала, як зігрівають обличчя маленькі струмочки сліз...
X
...Ігор не спав. Минала третя година ночі. Махов голосно й сито хропів, і Ігор подумав, що на привалі оцей хропак було б чутно у всіх наметах, — вони брали на висходження тримісні перкалеві намети, сріблясті стінки яких пропускали воду та звуки, — і всі, напевно, обурювалися б, і Махова навіть могли б намалювати в табірній стіннівці або ж на прощання дотепники із самодіяльності вдесятьох "відтворили" б його хропак, і відгомін од цього хропака ще довго блукав би по нічних горах, по тих горах, які вгадувалися в чорній тьмі цілком виразно, так що можна було уявити їхні обриси (небо над табором здавалося зовсім невеличким майданчиком з нерівними краями, а на тому майданчику люмінесцентно виблискували зірки).
"Ось хто спокійний, — з повагою подумав Ігор, прислухаючись до того, як хропе Махов. — Ось у кого треба вчитися мужності. Ось що значить побувати на війні. Він спить. Чому ж я не можу заснути? Буває летаргічний сон. Я захворів на летаргічне безсоння. Чого я боюсь? Боюсь проґавити початок?"
Перебрав у пам'яті прикмети хвороби Джосера: хвороба починається поволі, підвищується температура, легка недуга, болі в голові, дуже часто починаються розлади ковтання, водобоязнь. Все це нагадує сказ. Потім наступає черга паралічів... Потім...
Ігор спробував проковтнути слину, але в роті було сухо. Відчув, як усе тіло пітніє. Спробував ще раз ковтнути — і не зумів. У горлі пересохло. Ігор злякано скинув із себе ковдру, підвівся. На столі намацав пляшку, в якій лишилось трохи кефіру. Швидко підніс пляшку до рота. Кефір не виливався. Довелося кілька разів струснути пляшку. Кисла прохолодна рідина потекла в горло. Ігор зробив кілька жадібних ковтків і поставив пляшку на стіл. Заспокоєний і майже щасливий, ліг у постіль. Махов безтурботно хропів. "Оце справжня людина, — подумав Ігор. —Махов виявився сильною людиною. Махов молодець.
Мені подобається його сила, і впевненість у правоті, і протест, бо людина завжди повинна протестувати проти... не має значення — проти чого, — думав Ігор, — але людина не повинна бути покірлива, і Баландін сьогодні нарешті це відчув. Махов назвав речі своїми іменами, тільки й того. Він позбавлений усіх цих сантиментів, за якими деякі ховають власну кволість і дряблість. Але дуже він був нерухомий. Нагуляє собі гіпертонію. Зовні спокійний, нерухомий, а всередині — пекло. Дарма, що зовні спокійний, — подумав Ігор. — У всякому разі він може проковтнути слину, коли йому заманеться. Не маю жодного сумніву. Справжній хлопець".
Ігор підвівся, встромив ноги в холодні черевики і вийшов у передпокій. Тут було темно, стояв вогкий холод: в правому кутку, на стіні, мерехтіли якісь незрозумілі цятки. Ігор придивився ближче: світилися літера "Т" і цифри на телефонному диску. "Справжній підводний човен", — подумав він. Зняв із защіпки трубку (блимнув червоний сигнальний ліхтарик) і набрав номер Б 4-75-60.
Довго ніхто не підходив; Ігор уявив, як Гриць Сотников дивиться нетямкуватими очима на телефон, як чухає волосаті груди, як злазить із ліжка і човгає по кімнаті.
— Ти знову дзвониш, падлюко? — почув Ігор жіночий голос. — Ти мені даси коли-небудь спокій? Запам'ятай: між нами всьому край!.. Скінчено! І якщо ти ще раз подзвониш, я покличу міліцію. Зрозумів?
І гримнула трубка.
Ігор вийшов з передпокою і, обмацуючи рукою стіну, наблизився до прохідної кімнати. Проминувши холодильний прилавок, опинився в маленькому коридорчику, який вів у заразку і куди виходили двері кабінету Баландіна, душової кімнати і вбиральні. Ігор зайшов до вбиральні. Невиразне відчуття тривоги, що зародилося ще в передпокої, коли він прислухався до оскаженілого голосу незнайомої жінки, зміцніло: він зрозумів, що йшов так повільно й боязко по коридору, неохоче обмацуючи стіни, зовсім не тому, що не знав дороги. Ні, він боявся спіткнутись. Це було знайоме, майже містичне відчуття; іноді воно вселялося в його істоту, коли він повинен був спуститися в підвал, — в такі хвилини Ігор, невпевнено ступаючи вперед, боявся одного: спіткнутися об чиєсь тіло. Ігор судорожно поляскав долонею по стіні, шукаючи вимикач. Але не встиг намацати. Протяжний людський стогін примусив його вибігти із вбиральні. Стогін повторився. Це був хрипкий, не дуже голосний, але повний смертного жаху та болю стогін. "Баландін!" — подумав Ігор, торгаючи щосили замкнені двері кабінету. Вони не піддавались. Ігор пригадав, що в замку повинен бути ключ, у потемках провів рукою по дверях і ледве не скрикнув од болю: напоровся на гостру скляну скалку, яка стирчала в дверній рамі. Нарешті знайшов ключ. Повернув його справа наліво, але відчув, що двері замкнулись (забув, що замок приладнаний не так як треба), тоді він гарячково крутнув ключ за годинниковою стрілкою, і двері відчинилися: Ігор вбіг до кабінету (темрява тут була особлива — гнітюча) і спіткнувся об щось м'яке. Анітрохи не здивувався, бо був готовий до цього; темряву знову порушив короткий, безнадійний стогін. "Невже агонія?" — подумав, жахаючись, Ігор; він натиснув кнопку настільної лампи.
Баландін закляк на підлозі в проході поміж диваном та книжковою шафою. Ноги його лежали на дивані — напівзігнуті, обм'яклі ноги з великими жовтими ступнями та міцними кістлявими пальцями. Баландін був у піжамних штанях та синій майці — він лежав горілиць, із зосередженим обличчям, з розплющеними очима і допитливо дивився на Ігоря — дивився не кліпаючи, і його пласке обличчя з приплюснутим носом та густими бровами скидалося на погордливий, спокійний, безтурботний лик древлянського бога.
— Миколо Петровичу! — прошепотів Ігор, стаючи на коліна і беручи важку правицю Баландіна в свої руки, щоб намацати пульс. Серце Баландіна працювало повільно й ритмічно. — Що з вами, Миколо Петровичу? Ви мене чуєте?
Баландін лежав мовчки, не ворушився, дивився просто перед собою. Ігор спробував трохи підняти Баландіна. Той застогнав, притулив долоні до грудей, потім схопився обома руками за виріз майки і рвонув так, що майка затріщала. Тіло у Баландіна було спітніле, безвольне; Ігор силкувався підняти його і не міг.
— Облиште, — простогнав Баландін. — Серце... не чіпайте...
— Я зараз, — мовив Ігор. — Сергія покличу.
— Не треба, — промимрив Баландін, задихаючись. — Тут добре... Прохолода... Нікого не треба... Його не треба... Нізащо...
Ігор обхопив обома руками Баландіна ззаду, напружився, підняв (ноги із стуком упали на підлогу) й повалив на диван; потім підняв ноги, опустив їх на диванну подушку. Баландін хрипко дихав і лівою рукою хапався за горло, ніби його зсудомила спазма.
— Миколо Петровичу! Чуєте мене? Що вам дати? Нітрогліцерин є у вас?
— Болить, — ворухнувся Баландін. — Ой як болить.
Ігор метнувся до столу — там лежало кілька книг, автореферат дисертації Асі Зельдич із дарчим написом, запальничка-пістолет і велика фотографія — усміхнені люди на тлі МДУ.
— В шухляді, — тихо сказав Баландін.
Ігор знайшов сталевий патрон, витяг звідти шприц і, відламавши пиптик ампули, набрав у шприц платифіліну. Відтягнув на плечі Баландіна тугу складку шкіри і, кваплячись, встромив голку, впорскуючи платифілін. Баландін заплющив очі і байдуже випростався на дивані; дихання спокійне, пульс 54, м'який, ритмічний, слабкого наповнення; Ігор підняв з підлоги ковдру, вкрив Баландіна. Випадково глянувши на свою долоню, побачив, що вона забризкана якоюсь темною фарбою. Кров, зрозумів він.
— Ідіть, — мовив через деякий час Баландін. — Мені покращало.
— Нікуди я не піду, — буркнув Ігор.
— Ідіть. Я сам.
— Не розмовляйте, — сказав Ігор.
— Треба було валідол прийняти.
— Так. Треба було прийняти.
— Нема ані краплини.
— А пантопон є?
— Теж нема.
— Погано, — сказав Ігор. — А якщо знов?
— Не витримаю... Сили нема.
— Витримаєте, — сказав Ігор, вмощуючись у кріслі. Баландін закляк у дрімливому мовчанні. Ігор розсівся в кріслі, не зводячи погляду з Баландіна. Ковдра, якою той був укритий, повільно й розмірено піднімалась.
"Наша професія несумісна з уявленням про силу, — подумав Ігор. — Адже ми по суті й сьогодні приречені на поразку — якщо не завжди, то надто часто. Ми безпорадно розводили руками, коли вмирали люди в Стефанівці. А потім на розтині з професійною байдужістю дивилися, як прозектор відпилював черепну кришку і виймав мозок. Стаючи лікарями, ми заздалегідь уже програмуємо свою слабкість: людина ніколи не буде безсмертна. Тому ми завжди стоятимемо перед лицем людських страждань, перед неминучістю поразки. А я хочу перемагати! — подумав Ігор, зіщулившись од холоду. Баландін куняв на дивані. Ігор помацав його руку. — Добре, — задоволено подумав він. — Платифілін подіяв".
(Продовження на наступній сторінці)