Він тяг відро, по вінця повне барвистих льодяників. Хлопчик побіг далі, і Ліля чула, як ритмічно постукує дужка відра; стукіт оддалявся дуже швидко. Ліля з мамою подалися нагору. Під ногами у них похрустували льодяники. Коли вони вийшли на бульвар Шевченка, мама зупинилась, щоб хоч трошки перепочити. Повз них пройшов дідуган у пошарпаному демісезонному пальті з оксамитовим чорним комірцем. Дідуган не поспішав, він уважно подивився на Лілю кролячими очима. Його борідка була схожа на ватку, приліплену наспіх, — наче старий, квапливо виходячи на вулицю, вже в передпокої, не маючи під рукою люстра, абияк приліпив до підборіддя віхтик вати. Пальто він застебнув на всі ґудзики; на лацкані погойдувався, наче вагадло годинника, невеличкий срібний хрест. Дідуган ніс букетик білих жоржин.
— Господи, нарешті, — шепотів дідуган.
Він ішов, випнувши груди, а голову тримав нерухомо, ніби забув про існування шиї, він ішов, покірливо й благочестиво дивлячись уперед, а букетик квітів ніс, як несуть із церкви свічку в страсний четвер, на білому тижні, коли хочуть, щоб вона не згасла по дорозі додому.
— Господи, — сказала мама. — Ідуть, ідуть.
Од Єврейського базару, вгору по бульвару Шевченка, повільно йшли люди з автоматами в руках. Вони йшли, обережно озираючись; у всіх були однакові сіро-зелені голови. "Гаряче їм", — подумала Ліля. Ці люди були пофарбовані в ящірковий колір. Збоку, по хіднику, несміливо дибали хлопчики — їх було четверо; хлопчики напружено дивились на незнайомих солдатів. Один з автоматників повабив хлопчиків пальцем. Вони злякано притулилися до мертвотно-блідої стіни двоповерхового прасоподібного будинку, що виходив на вулицю Комінтерну та на бульвар Шевченка. Будинок побілили перед Першотравневими святами (Ліля добре знала його: тут мешкала бабуня — мати її тата). Котрийсь із хлопчиків, розхрабрувавшись, підійшов до автоматника. Солдат, жестикулюючи, наказав узяти плаский зелений ящик.
Дідуган у демісезонному пальті зупинився і почав щось виголошувати, трясучи букетом квітів, але його ніхто не слухав. Солдати йшли байдуже повз нього, повільно наближаючись до Лілі. Каски з білими орлами збоку, ремінці на підборіддях, круглі, схожі на термоси, зелені фляги, важкі ранці, розхристані френчі, неголосний регіт. Мама притулилася до огорожі Ботанічного саду. Лілі закортіло пити — вона пригадала, що вище, біля червоної стіни університету, є кіоск, де завжди буває холодна сельтерська вода. Мама вчепилася обома руками в Лілині плечі, притиснула її до себе. Хлопчик, що тягнув ящик з патронами, проходячи повз них, злякано подивився на маму.
— Біжи додому, синку, — тихо проказала мама, але він пішов далі, навіть не озирнувшись. Дідуган стояв на розі і все ще потрясав букетом; солдати наче й не помічали його—вони стомлено чвалали вгору, притискаючи держаки автоматів до животів. Високий пухлогубий солдат, посміхаючись, відокремився од своїх товаришів і наблизився до огорожі. Він зупинився недалеко від Лілі. Закинув автомат за спину і розчепірив ноги. Ліля побачила, як по хіднику побігла жовта цівка. Їй хотілося заревти.
— Не смій дивитися! — сказала мама. — Чуєш? Заплющ очі.
Вони не помітили, як до них підійшов дідуган. Він тримав жоржини так, як чередник нагайку: важкі суцвіття висіли на мотузках стеблин, погойдуючись і торкаючись хідника.
— Мадам, пан Красовський підло брехав. Я запевняю вас, мадам. Це не вони. Знову Росію обдурили. А я думав, що пан Красовський — порядний офіцер. Адже кадетський корпус разом закінчували... Повірте мені, мадам.
— Ідіть собі, — сказала мама.
— Наш корпус недалеко від станції. Я знаю напам'ять гудки всіх поїздів. Кур'єрський з Петербурга...
— Облиште, — сказала мама.
— Не вірте пану Красовському, прошу вас, мадам, — не вгамовувався старий. Віхтик вати на підборідді ображено здригався. — Хіба ви не бачите? На них фальшиві погони. Погони повинні бути ширші. Окрім того, в стройових частинах канти червоні. Тепер ви зрозуміли? Фаль-ши-ві.
— Ідіть собі, — сказала мама. — Я вас не чіпаю...
— Мадам, я хочу, щоб ви були моїм секундантом, — пробурмотів дідуган, ідучи геть. Квіти він кинув на хідник.
..."Двадцять з гаком років минуло, — подумала Ліля Різник. — Двадцять років, і ще десять років, і ще десять, роки, роки, але це залишиться в мені, як невиліковна хвороба; воно залишиться в мені і помре зі мною. Я не передам цього в спадщину. Такі речі, на щастя, не спадкуються".
Ліля обережно видобула з ексикатора жовто-сірий шматочок мозку і поклала його у блендор. Потім долила у блендор трохи води та встромила вилку в штепсель. Блендор, схожий на колотівку для молочних коктейлів, заспівав обридним, верескливим голосом.
Ніжні клітини людського мозку забушували у блендорі. Ліля підійшла до крана, пустила воду. Підставила руки, з полегшенням відчула крізь прозору гуму рукавичок приємний холодок. Все ж таки легше. Вона вимкнула блендор.
— Євдокіє Іванівно! — покликала Ліля. — Готово!
— Добре, — відгукнулася Дорошенко. — Сховайте в холодильник.
Ліля обережно перелила сіру рідину у скляночку. "Все-таки добре, що я нікого з них не бачила, — подумала вона. — Так легше працювати. Читаєш напис на скляночці: "І. Левченко". І все. "І. Левченко, 26 років, с. Стефанівка". Дата смерті. Добре, що я не бачила цього І. Левченка. Добре, тому що тепер у мене в шприці його мозок. І, може, саме в цьому шматочку було сконцентроване його кохання — п'ятдесят грамів кохання, подрібненого і перетвореного на суспензію. Кожного разу, коли я опускаю мозок у блендор, я думаю про це. Лілю, ви знаєте — тут плавають цілі світи; Лозицький має рацію: у мене в шприці плавають слова, що належать цій людині, тільки їй — тисячі слів, її ніжність, її сміх; її думки про майбутнє; її таємниці; її спогади про війну — якщо тільки вони збереглися.
Пішов третій десяток, — подумала Ліля, наближаючись до чогось забороненого. — Зупинись", — сказала вона. Але було вже пізно. Це почуття вже охопило її: як перше жовте листя у червні — непомітні симптоми осені; його ще дуже мало, люди не помічають його або не хочуть помічати. Осінь починається поволі, невблаганно, з маленьких таємних прикмет: хоча вже жовтіють, вистигають хліба і в садах натруджено гудуть ситі бджоли, але всі переконують себе, що літо тільки починається, тільки починається, що літня відпустка ще попереду, що все попереду; неповороткі автополивальниці ворушать водяними вусами; мокрий, розпечений хідник пашить парою; в'яле листя липне до ґрат водостоку. Їх ще дуже мало — листків, цих перших провісників осені. У вересні воно буде скрізь — нікуди від нього не сховаєшся. Воно шелестітиме під ногами; ти розтопчеш його, і запах палого листя збурить тебе. Завжди, коли ти починаєш думати про осінь і листолет, ти мимохіть згадуєш батька. Іноді тобі хочеться заплакати, але ти чимало прожила на світі, щоб розуміти, що такі хвороби не вигоїти слізьми. Сльози тільки заважають. Як заважали тоді мамі.
— Яшо, що ж це буде? Господи, що буде? — схлипувала мама.
Батько терпляче зав'язував поворозки на дорожній торбі.
— А я хіба знаю? — спитав він. — Чому ти мене питаєш? Все буде гаразд. Шнайдер казав, що вони організують артілі.
— Обережно, Яшо! Не розбий банку.
— Навіщо все це? — сказав тато. — Навіщо мені ці полуниці? Як тільки доберемося до місця, я напишу. Шнайдер казав, що нас повезуть на Західну Україну.
— Господи, — заридала мати.
Батько зав'язував довго, ретельно дорожню торбу. Нарешті він поляскав долонею по гладких зелених боках торби і поставив її на обідній стіл.
— Не плач, Вірочко, не плач. І навіть не думай мене проводжати. Шнайдер каже — все може бути... Краще ви з Лілею вдома посидьте.
— Татку, — сказала Ліля. — Західна Україна — це далеко?
— Дві пари шкарпеток. Господи, мабуть, мало. Теплу білизну я тобі дала нову, польську. Пам'ятаєш, я її весною на товкучці купила. Де носовички? Ти не забув?
— Там дуже гарно, — сказав тато. — Шнайдер був у тридцять дев'ятому на Західній Україні. Вам, мабуть, дозволять приїхати.
— Навіщо це ти надів цю дерев'янку? — спитала мама. — Чому не протез?
— Так краще, — сказав тато. — Протез важкий. Ти не хвилюйся, Віро. Я напишу. Ось побачиш, одразу ж напишу. Ви мені в посилці вишлете. Поки що я обійдусь. Бачиш, Вірочко, я не зовсім іду. Залишаю вам свою ногу.
Він винувато усміхнувся, надів кашкет: старий, колись дуже модний, літній білий кашкет з чорним козирком.
— Яшо, постарайся знайти маму.
— Не знаю, — сказав тато. — Вона, мабуть, піде по Брест-Литовському шосе, потім по Керосинній. Як я її знайду? Ти бачила, що на вулицях коїться?
— Постарайся, — схлипнула мама.
Він підійшов до стола, присів, незграбно виставив дерев'янку і всунув руки у лямки своєї торби.
— Так, так. Смішна ти людина. Ніби я не хочу її знайти. В крайньому разі я спитаю у них. Шнайдер каже, що у німців ідеальний порядок.
— Яшо! — зойкнула мама. — Лілю! Що ж це таке? Тато зняв торбу, поставив її на ослінчик, розв'язав поворозки. Витяг із торби банку з варенням.
(Продовження на наступній сторінці)