Баландін встав, підійшов до умивальника, одкрутив кран, підставив під струмінь руку. "Він знову схожий на шматок мила", — подумав Ігор.
— І мовчати я не буду, — сказав Махов. — Не думайте. На нашому горбі докторські заробляти... Лауреатами ставати...
— Що? — обернувся Баландін. Він витирав руки рушником. — Лауреатами?
— Не прикидайтеся. Тут усі дорослі. Я ще в Стефанівці все зрозумів. Гасає по хатах, хворих обсмоктує. Герой... Знаємо ці фокуси.
Махов говорив, не встаючи з дивана, він говорив усе повільніше й тихше, він втупив некліпні очі в Баландіна, він майже не ворушився; він заціпенів, хоча всередині у нього бухтіла пожадлива, темна, лиха сила, як у вівчарки, що йде по сліду і чує запах здобичі; відчував, як переможно напружуються м'язи — тіло стало тверде, вугласте, все в ньому кликало до помсти, йому здавалося навіть, що він став гнучкий, сухорлявий, легконогий, а ситість тіла зникла, наче її не було.
"Йому треба все ж таки поворушитися", — подумав Ігор.
— Про Дусю подумали? У неї немовля на руках. Подумали? Чи тільки про те, щоб звалити на неї провину? Про Лілю? Про Ігоря? Хоча б про кого-небудь подумали? Про людей подумали? В ім'я чого ми тут сидимо? В ім'я вашої докторської? Відповідайте!
— Облиш, — простогнала Дорошенко, махаючи руками так, ніби вона держала сулію з вершками, яку треба струшувати, щоб нарешті в сулії народилася бурштинова кулька масла. — Припини негайно! Сергію!
Баландін наблизився до вікна, відтрутив Дорошенко, одчинив фрамугу. Вкрадливе шамотіння дощу почулося в кімнаті.
— Не заважай, Дусю, — сказав Махов. — Ти що, боїшся його? Він тобі в обличчя плюнув. Не захищай. Дарма йому це не минеться. Так і знайте. Вбивця! А йому вірили... Думали — вчений. Ось він який вчений... Прикидається, бачите, жертвою культу... А дурні його жаліють. Вуха розвісили. Дзуськи! Хіба його жаліти треба? Боягуз. Ось хто він. Коли притиснули його трохи, він на колінах плазував... Я все знаю! Все! Мало йому тоді дали.
— Сергію!
Дорошенко стала навшпиньки, щоб зачинити фрамугу. Баландін закляк біля столу — він стояв струнко, фельдшерський халат із засуканими рукавами, погляд порожній та ясно-байдужий: в шухляді лежав сталевий патрон зі стерильним шприцем та дві ампули платифіліну. Так стояв він, прислухаючись до шамотіння дощу; зрідка скреготали пружини в дивані.
— Що ти робиш?
Дорошенко, яка нарешті зачинила фрамугу, подивилася на Махова:
— Не можна так розпускати нерви. Можеш його не любити, це твоє особисте діло. Але ти переступив усі межі. При чому тут його минуле? При чому тут його забаганка? Вакцина потрібна. Ти забув про спалах? Як тобі не соромно? Наклепи чиїсь повторюєш?
— Наклепи? — майже покірливо спитав Махов, підводячи голову. — Ні, Дусю, це не наклепи. Я повністю відповідаю за свої слова. Його посадили свого часу правильно. Було за що. І шкода, що випустили. Нехай він не прикидається ягнятком. Багацько зараз розвелося таких... артистів. Жертв невинних... Ні, Дусю. Бережи краще серце. Чи боїшся його?
Він глузливо посміхнувся.
— Неправда! — вигукнула Дорошенко. — Не боюсь я його. Але і зводити наклепи я нікому не дозволю!
— Дайте мені спокій, — перебив Баландін померхлим голосом. — Всі ви гарні. Захисники. Він не бреше. Він правду каже. Всі правду кажуть. Тільки ідіть геть звідси. Всі. Щоб я вас нікого не бачив.
VIII
"Людина тривимірна, — подумав Баландін. — Вона живе минулим (система виміру — роки), вона живе теперішнім (система виміру — хвилини) та майбутнім (ми захворіємо в суботу). Людина, як бог, триєдина, ні, вона може мати п'ять, дев'ять облич, і кожне належить їй неподільно, хоча жодне з них ще не визначає людину, хоча кожне обличчя — це лише креслення: фундаменту, підвалу, поверхів, це фотографія фасаду й водночас закурені лабіринти горища; лише в поєднанні ці обличчя визначають людину. Хто ти такий, Баландін? — запитав він самого себе. — Яке твоє обличчя — справжнє? Чи ти знаєш його? Такі люди, як Махов, потрібні, — подумав він згодом, не відчуваючи ні люті, ні навіть іритації. Вони конче необхідні кожному, навіть найдосконалішому, суспільству. Махов — носій мого безсмертя. Він не дасть мені забути минуле. Він зберігатиме моє минуле вічно, аж доти, доки я перестану існувати на землі: якщо я помру через два дні, він сприйме це як тяжку втрату. Бо якщо людина вмирає, з усіх її вимірів залишається тільки один: минуле, Моя смерть одразу ж обезцінить моє минуле, і я нарешті вирвуся з-під контролю махових.
Але я не винен! — подумав з відчаєм Баландін. — Не визнаю себе винним. Не визнаю себе винним ні в чому. І ніколи. Навіть тоді..."
...Вони вирушили на відкритій полуторці о пів на п'яту, коли гуснула сутінь, коли небо і сніг посіріли і де-не-де в хатах засвітилися каганці. Баландін умовився з інструктором райкому партії — неголеним, стомленим чоловіком в окулярах із тріснутим скельцем, — що завтра ополудні з району пришлють авто.
Вони вирушили пунктуально о пів на п'яту — три змерзлі автоматники, сержант та інструктор райкому — всі у шинелях, вкритих інеєм, в шапках-вушанках мишачого кольору, в сизих валянках. Мотор розігрівали паяльною лампою. Баландін у куцому темно-синьому пальті з потертим каракулевим коміром і кишенями-клапанами — такі пальта чомусь називались "москвичками" — скидався на огрядного колгоспного бригадира. Він носив тоді свій армійський френч без погонів, шерстяну камізельку, коричневі штани, заправлені у добротні юхтові чоботи, що їх одержав у Києві на промтоварну картку.
— Тільки б шлях не замело, — мовив Баландін на прощання.
— Нічого. Доберемося, — сказав інструктор. — У нас є лопати. Значить, завтра чекайте авто. О дванадцятій. Гаразд. На все добре.
— Дезінфекційну камеру не забудьте прислати! — крикнув Баландін.
Потім вони ходили по хатах — Баландін та старий Зенон Шепта, який закінчив військово-фельдшерське училище в 1909 році у Відні. У них було лише три термометри, тому вони подовгу затримувались в кожній господі. Вони виявили ще дев'ять чоловік з гарячкою. Баландін з Шептою все обмірковували — де б краще розташувати вошобійку, бо дезінфекційних камер в районі не вистачало: весь край був охоплений жорстокою епідемією висипного тифу. Зенон запропонував влаштувати вошобійку в порожній хаті Гната Хацька, розстріляного німцями в сорок третьому році. Ніч почалася раптово. Щільна морозяна темрява оточила їх. Йому і Зенонові Шепті обридло все на світі, вони заклякли, у Баландіна свербіло тіло — наче набрався в цих хатах вошей. Захворіти він не боявся, бо був щеплений вакциною Брилля, та й білизну його випрали милом ДДТ, але все ж таки почував себе паскудно. Так чвалали вони через село вдвох із Шептою. Старий величав Баландіна "паном"; він балакав на дивній суміші української, німецької та польської мов. Вони навідалися до хворих — в особливо тяжкому стані була літня жінка, смаглява, матоволиця, із чорними, врозліт, бровами, що зрослися на переніссі — вона марила: "Я файна дівчина... пробачте, хлопці, не чіпайте мене... Бо ж бачите — я вчуся їздити на ровері... я файна дівчина... тільки ровер поганючий, гаразд, гаразд, легіню мій..." Баландін зробив їй заштрик камфори, нічим більше не міг допомогти. Повернулися вони до Шепти годині об одинадцятій. Старий жив одинаком, але в будиночку було затишно, чисто.
Зенон, потираючи руки, поставив на стіл пательню з кров'яною ковбасою та приніс із сіней запітнілий шкалик з горілкою, настояною на цитриновій шкурці.
Не встигли вони піднести до рота чарки з жовтуватою горілкою, як у двері постукали.
— Єзус-Марія! — сплеснув руками Шепта. — Прошу! — крикнув він.
До покою увійшов хлопчина років шістнадцяти — у довгій, обшарпаній німецькій шинелі, у високій смушковій шапці.
— Драстуйте, — сказав, знімаючи шапку. — То це ви будете пан лікар? — звернувся він до Баландіна.
— Я.
Зенон Шепта встав, підійшов до вікна і, прикриваючи долонями очі від світла, подивився надвір.
Хлопчина бадьоро труснув білявою чуприною, сказав:
— Тутечки ось недалеко людина хвора. Потрібен лікар. Чи не допоможете?
— Що там таке? — спитав Баландін.
— Живіт у нього болить. Хоч сказись. Це тут недалечко. Біля Маріїного кутка. Ось дядько Зенон знають. Дядьку! — покликав він.
— Так, так, так, — кивав головою старий.
— Я вас прудко довезу. В мене коняка є, — наполягав хлопчина, надягаючи шапку.
— Добре, — згодився Баландін. — Доведеться, бачу, поїхати. Ви як, Зеноне Марковичу? Поїдете?
— Дядько най вдома посидять, — втрутився хлопчина.
— Гаразд, — одразу погодився Шепта. — Може, воно й справді того...
— Може, й справді, — сказав хлопчина, не зводячи зі старого погляду.
За кілька хвилин Баландін зібрався. Окрім вакцини, шприца та камфори, у нього не було нічого.
— Ходімо, — сказав хлопчина, відчиняючи двері.
Він подивився на Баландіна круглими пташиними очима — світлобровий, з тонко окресленим, нервовим носом, з ґречною, але жорстокою посмішкою; підперезаний він був нашим солдатським ременем.
(Продовження на наступній сторінці)