— Нічим не можу допомогти, — злегка вклонився Баландін. — Я, на щастя, не ваш науковий керівник. Віруси Джосера не стрибають, як жаби по болоту. Існує особливий механізм передачі цієї інфекції. Ординцев не нюхав аерозоль. Він не цілувався з вами... А втім, якби навіть він і поцілувався з вами, — в чому я дуже сумніваюсь, — теж нічого жахливого б не сталося: ви чудово продезінфікували свою фізіономію. Отже, Ординцев безпечний для суспільства. На відміну од вас. Тому я випустив його. За стіною загув мотор холодильного прилавка.
— Полагодили лінію, — помітив Ігор.
Ліля мовчки сиділа на дивані, перегортаючи якусь книжку. Махов та Ігор примостилися поруч. Ігор зазирнув у книжку: "Епідемічні енцефаліти" Л. О. Зільбера. Ліля встигла зняти халат і тепер сиділа в чорному светрі з високим коміром, який закривав горло, в лахматій шерстяній сукенці. У Лілі були міцні, круті коліна; вона носила німецькі сірі панчохи в ледве помітних нитяних пругах.
— Можете не шукати, — стишено сказав Ігор. — Там його нема.
— Кого нема?
— Джосера. Він у це видання ще не ввійшов.
— Я просто так, — Ліля закрила книжку. — Поки вони там лаються...
Баландін сів до столу, натиснув вказівним пальцем кнопку настільної лампи з вигнутою суглобистою шиєю. Блиснуло світло.
"Війну оголошено, — подумав Ігор. — Ракети в повітрі".
— О четвертій підвезуть постіль та ліжка. Я попросив чотири ліжка. Я обійдусь, у мене є диван. Розмістимося так: Сергій Онисимович і його... цей... приятель мешкатимуть у канцелярській кімнаті. Ви з Лілею — в лаборантській. Там тепліше. Я — в кабінеті. Зрозуміло?
Через дванадцять хвилин за стіною знову загув мотор холодильного прилавка: він працював на мінусовому режимі, тому вмикався через невеликі проміжки часу, після восьми хвилин роботи наставала пауза; рурки, через які струмував фреон, були вкриті пухнастим шаром снігу. Вони тягнулися у блідо-зелений комод, облицьований пластмасою, облямований крицевими штабами. Зверху прилавок був накритий трьома кришками. В правому відсіку працівники лабораторії зберігали продукти. Зараз там лежало півтора кілограма свинини, що її вранці купила Дорошенко. Під горою, на якій розкинулись будівлі інституту, ліпилася до тиру маленька м'ясна крамничка — дощана будка із зеленою вивіскою, де червоними кровожерливими літерами було написано: "м'ясо". Дорошенко обіцяла Баландіну прийти раніше в лабораторію, а тому полаялась із синюшним дідуганом у довгому ватянику.
"Мадам, чого ви здіймаєте ґвалт? — спитав м'ясник, витираючи руки об закривавлений фартух. — Вам що, на котлети? Цукрову кісточку? Ну добре, добре. Даю м'якоть".
"М'ясо треба передати Феді", — подумала Дорошенко, прислухаючись до гудіння холодильного прилавка,
— А що з куривом чути? — спитав Махов.
— Холера, — ляснув Баландін долонею по коліну. — Забув!
— Подзвоніть Білану. Нехай куплять. У мене три штуки залишилось.
— Білана нема в кабінеті.
— Подзвоніть Кизименкові, — наполягав Махов.
— Його теж нема, — сказав Баландін. — Хочете "Джебел"? У мене є зайва пачка. Гарні сигарети.
— Ні, — Махов міцно стулив губи. — Я сигарет у рот не беру. Палю тільки цигарки.
— Кінчай, — сказав Ігор. — Переб'єшся. Невеличка біда.
— Величка.
— А ви кинути не можете? — спитала Ліля. — Мій батько кинув. Зустрічали Новий рік. Сорок перший. Батько заклався з сусідом. Цілий рік, сказав, палити не буду.
— Годі, — перебив Баландін. — Лілю, помовчте. Повно всяких справ. Сьогоднішній експеримент треба закінчити. Завтра знову працюватимемо з камерою. У нас ще залишилася мозкова емульсія?
— Ні, — відповіла Дорошенко. — Треба приготувати.
— Лілю, ви підготуєте емульсію на завтра. А ми займемося камерою. Це вас стосується, Сергію Онисимовичу.
— До камери я більше не підійду, — спокійно сказав Махов, дивлячись на портрет Мечнікова — олівцевий, спритно підфарбований аквареллю портрет, намальований приятелем Баландіна — ленінградським художником.
— Що?!
— Годі. Добігалися. З самого початку було ясно, що "Макбет" непридатний. І ви — головний винуватець усього. Ваша камера.
Баландін креслив щось задумливо тупим кінцем олівця на аркуші чистого паперу, Перед ним, приставлена до чорнильного приладдя, стояла велика фотографія: на глянцевому тлі МДУ сміються учасники міжнародного симпозіуму по використанню мікробіологічних аерозолів у мирних цілях; відбувався симпозіум взимку — падав теплий, лапатий сніг, — і фотограф прикрив об'єктив апарата чорною блендою; поруч з Баландіним підскакував змерзлий американець в смішному хутряному картузі зі шкіряним козирком — Веслі Стейблфортс — відомий спеціаліст по аерозольних установках з Массачусетського університету. Американець весь час допитувався у Баландіна — скільки той має авто. "Два, — сказав Баландін, — щоправда, одне вже застарілої конструкції" (він мав на увазі поламану заводну машину, придбану тоді, коли він чекав сина; крім того, у Маринки було зовсім новеньке педальне авто). Стейблфортс скуповував у ДУМі грамофонні платівки з музикою Прокоф'єва, яскравих матрьошок та дерев'яний, бронзово-зелений російський посуд. Баландін пригадав, як Стейблфортс робив доповідь на симпозіумі: в залі було темно, стиха дзижчав епідіаскоп, через екран повзли формули, що характеризували режим роботи аерозольної камери динамічного типу, Стейблфортс, худорлявий, в дешевому зім'ятому темно-сірому костюмі, захоплюючись, часто підходив до екрана, його обличчя вкривалося тоді плетивом формул і, невиразно освітлене ліхтарем, ставало зловісне, схоже на обличчя істоти з іншої планети, де все підкорене лише законам-формулам, позбавленим сенсу, жахним законам, які не відають винятків, абсолютним, всюдисущим, невблаганним, а тому — жорстоким. На шиї Стейблфортса виднівся великий пруг — мабуть, прооперовано було лімфатичні вузли: шия скидалася на тонку стеблину, і через те голова американця здавалась надто великою, а нижня щелепа особливо масивною.
Баландін забрав фотографію зі столу.
— Чудово. Звільняю вас од будь-яких обов'язків по лабораторії. Можете йти.
— Це ще не все, — обізвався Махов.
— Я слухаю.
— Скажіть мені: яке ви мали право взагалі піти на експеримент? Ми вам що — кролі піддослідні, га?
— Перепрошую, колего, — сказав Баландін. — Я не дочув ваших останніх слів. Повторіть, будь ласка.
В кабінеті запанувала неймовірна тиша.
— Хто дав вам право розпоряджатись нашим життям?
— Треба було йти в духовну семінарію, — відрубав Баландін. — А не в медичний. Наша професія немислима без риску.
— Це демагогія, — сказав Махов. — Чули ці гасла: риск — благородна справа. Чули.
— Ви що — з ланцюга зірвалися? — спитала Дорошенко.
— Найкумедніше те, що вони виступають в різних вагових категоріях, — похмуро вимовив Ігор. — Це буде не бійка, а мордування. Справжнісіньке мордування.
Махов сидів нерухомо, ухопившись за край дивана обома руками — так сидять в автобусі, який рине по шосе з великою швидкістю. "Він як целулоїдна лялька, — подумав Ігор. — Занадто вже нерухомий. Краще б побігав по кімнаті. Білий, наче занурив лице в крохмаль. Краще б побігав. Здобуде собі хлопець гіпертонію".
— Ви просто свята людина, — з посмішкою сказав Махов. — Інтелігентна. Ми це знаємо. Через це вам на всіх наплювати. Ось у чому справа. Нехай всі ми виздихаємо. Наплювати. Вам тільки б кар'єру зробити.
Баландін все ще водив олівцем по паперу, прокладаючи тонкі білясті борозенки, які ніде не перехрещувались.
— Сергію, — сказала Дорошенко. — Що ти плетеш? Ти при своєму розумі?
— Кажу правильно. Ви всі так думаєте.
— Кажіть, кажіть, колего, — заохочуюче похитав головою Баландін. — Бийте цю гнилу інтелігенцію. Ату її. Правду матом ріжте.
— Він ще не втратив почуття гумору, — сказав Махов. — А чому ви не вжили ніяких заходів безпеки... чому не було масок? Ні в кого таке запитання не виникло?
Баландін методично то вимикав, то вмикав світло. Настільна лампа заблимала, наче це був сигнальний пристрій для передавання морзянки.
— У вас, Сергію Онисимовичу, від жаху, мабуть, в голові замакітрилося. Марлева маска при дрібнодисперсному аерозолі допомагає як мертвому кадило. А спеціальних респіраторів нема. Які ще будуть запитання?
— Ні, ви тільки подивіться, — сказав Махов, усе ще тримаючись руками за диван. — Як усе просто пояснюється. Масок нема. Того нема, сього нема. Трубка на соплях висить. Навіщо ж "Макбета" запускали? Це злочин. Кримінальний.
— О господи, — зітхнула Ліля. — Яке це тепер має значення?
— Має! — вигукнув Махов. — Величезне!
Ігор штовхнув Махова ліктем і сказав:
— Слухай. Кінчай цю волинку. До лампочки тепер. Ходімо поснідаємо. У мене смачна ковбаса. Голодна смерть ще гірша.
— Не заважай, — відмахнувся Махов.
(Продовження на наступній сторінці)