Вийшли надвір. Баландін, тремтячи од холоду, потюпав слідом за хлопчиною, і під ногами розмірено, дерев'яно рипів сніг. Біля паркана стояли сани, на яких сидів чоловік у чорному кожусі. Він навіть не обернувся, коли Баландін і хлопчина сіли в сани.
— Поганяй, Миколо, — сказав хлопчина, вмощуючись поруч із Баландіним.
Сани рушили.
Це сталося сімнадцятого січня 1947 року, відрядження у Баландіна кінчалося за тиждень. Паспорт і документи він залишив на обласній санепідемстанції. При ньому був тільки реєстр недужих у цьому вогнищі та наказ Міністерства охорони здоров'я УРСР про дальші заходи до зниження захворювань на висипний тиф. Мороз дужчав. Баландін підняв комір. їхали мовчки; лише чоловік у чорному кожусі щось зрідка мурмотів, звертаючись до коняки. Вони їхали начовганою дорогою, по головній вулиці села; видно було зорі, кінь хропів, село здавалось вимерлим. "Такими, мабуть, були середньовічні села під час епідемії чуми", — подумав Баландін. Хлопчик у німецькій шинелі вперто мовчав. Баландін ніяк не міг втямити, де лежить отой Маріїн куток. Сани звернули з головної вулиці і виїхали в поле. Баландін обернувся.
— Не хвилюйтеся, — сказав хлопчина. — Пан потрапив у розпорядження боївки УПА. Прошу не хвилюватись.
В руках у нього був автомат.
"Виявляється, я пам'ятаю все. Все чи майже все, — подумав Баландін. — Виразно пам'ятаю, як у п'ятдесятому році до мене — я вже працював тоді в Центральній лікарні Темлагу — підійшов зморений чоловічок зі звернутим набік носом і ніяково сказав: "Драстуйте, пане лікарю. Не впізнали? Це ж я. Я. Юрко Гомон. Невже не впізнали? Мене в сорок восьмому взяли. Я на третьому пункті працюю. На лісоповалі".
Він перемінив обличчя. І посмішка у нього була не та. В сорок сьомому він посміхався як переможець. Він знав, що я боюсь його. Він знав, що я не вискочу з саней і не побіжу засніженим полем, бо побоюсь, що позаду гримне черга і кулі продірявлять сніг і мою спину..."
...У Баландіна задубіло обличчя, зашпори позаходили в пальці. Їхали вже з півгодини, потім той, що сидів попереду, спинив коня, помочився і, витягши з кишені ватяних штанів ганчірку, зав'язав Баландіну очі. Ганчірка тхнула махрою. Вони ще довго їхали, і коли вітер стих, коли почулося рипіння дерев і хрускіт гілок, Баландін зрозумів, що вони опинилися в лісі. Сани нарешті стали. Конвоїр звівся, Баландін почув чиїсь притишені голоси. Потім його сіпнули за руку. Він ступнув у сніг, і зразу ж гілка боляче подряпала обличчя. Люди, яких він не бачив, підхопили його під руки і повели. Він ковзався, спотикався, але його тримали міцно, не даючи впасти. Нарешті почали спускатися по сходах униз, запахло житлом, гримнули двері, на них війнуло теплом, смородом, крізь пов'язку просочувалося світло; коли з Баландіна зірвали ганчірку, то спочатку він нічого не міг зрозуміти: сльозилися очі. Нарешті роздивився.
Він стояв у низенькому підземному схроні, схожому на бункер, який мав обжитий вигляд: стіни були побілені, хоча синюваті, наче трупні плями, сліди вогкості проступили на стелі та на стінах. Грубка, в правому кутку три автомати — два ППШ і один німецький — МП, застелені лежанки, на одній з яких горілиць, нерухомо лежав чоловік, накритий плащ-палаткою; етажерка з книгами; стіл і декілька табуреток — ось і все умеблювання схрону, в якому, крім Баландіна і чоловіка на лежанці, було ще троє: хлопчина в німецькій шинелі, котрий привіз Баландіна, кремезний рудуватий здоровань у сірому, селянської в'язки светрі, в чорних бриджах та намащених чоботях і вузькогрудий літній чоловік: лице біле, дрябле, ніби вимочене під час довгого прання, і англійські, дбайливо підстрижені вусики. Вузькогрудий сидів у валянках, галіфе і військовому френчі кольору хакі невідомого Баландіну покрою — з великими накладними кишенями. На столі стояла гасова лампа, що кидала на стелю круглий відблиск.
— Гаразд, Юрчику, — ласкаво сказав чоловік у валянках. — Ти, мабуть, хочеш їсти?
Не чекаючи відповіді, він витяг з-під лежанки торбу, вийняв звідти кусень житнього хліба, замерзле, аж тверде, сало та брудно-білу головку часнику.
— Сідай, — наказав він. Хлопчина зразу ж сів за стіл і почав уминати сало; часником він натирав шерхку скоринку хліба.
— Друже Галайда, — промовив рудуватий здоровань, глянувши скоса на Баландіна. — Треба совєцькому товаришеві зробити ревізію.
— Стривай, — обізвався чоловік у валянках. Він оглянув Баландіна з ніг до голови — повільно, з професійною ретельністю, начебто прикидав: скільки може коштувати пальто, шапка або чоботи, голова чи руки Баландіна. Потім злегка поворушив пальцями:
— Зніміть пальто. В нас тепло. Сідайте.
У всіх людей в цій криївці був акцент — вони трохи шепелявили: замість "сідайте" вони казали "шідайте". На етажерці Баландін помітив "Короткий курс історії ВКП(б)" в канонічній зеленкуватій палітурці.
— Справа ось у чому, — сказав, випростуючи ноги, чоловік у валянках. — Зараз ви оглянете цю людину. — Він кивнув головою в бік лежанки. — Це великий чоловік, великий лицар. УПА пишається ним. Він повинен жити. Треба його врятувати. Ви розумієте?
— Розумію, — хрипко сказав Баландін.
Пістолет у чоловіка в валянках висів зліва, на німецький кшталт. До бляхи на поясі було припаяно саморобний, вирізаний з мідної пластинки тризуб.
Демба засвітив акумуляторний ліхтар. Баландін підійшов до лежанки. Відкинув плащ-палатку. Перед ним лежав блідий, молодий на вигляд, чоловік, оброслий чорною щетиною; руки, наче в мерця, складено на грудях. Він повільно розплющив очі; повіки його, здавалось, втратили еластичність і стали алебастровими — вони розмикалися поступово, і в напіввідкритих шпарках блиснули білки. Тендітні довгі пальці пораненого нагадували рекламні зліпки з людських кистей, які подекуди виставляють у вітринах перукарень або косметичних кабінетів. Він був одягнений в сорочку захисного кольору і в засмальцьований кептар, а ноги йому хтось загорнув у шерстяну ковдру з червоним написом: "Krigsmarine".
— Що? Облава? — ледве чутно запитав поранений.
— Спокійно, друже. Це лікар.
Поранений байдуже стулив повіки.
— Розгорніть його, хлопці, — наказав чоловік у валянках. — А ви, пане совєцький лікарю, подивіться, будь ласка, на його ноги.
Поранений лежав у забризканих кров'ю кальсонах, порізаних нижче колін ножицями; на обох ногах невміло були намотані бандажі; шини не наклали. Баландін підняв ногу пораненого, попросив хлопчину допомогти — взявся обережно знімати бандаж. Шари бинтів злиплися в тих місцях, де просочилася і вже встигла побуріти кров, а тому з кожним витком бинта бура пляма все збільшувалась. Поранений знепритомнів одразу ж, як тільки Баландін доторкнувся до його ноги. Ліва гомілка виявилася перебита — зламані були обидві кості. Стопа ледве трималася на клаптеві шкіри.
— Що в нього? Що з ним буде?
— Дуже серйозне поранення, — сказав Баландін. — Він втратив багато крові. Зараз у нього шок. Треба ампутувати. Але зважте на те, що я не хірург. У мене ніяких інструментів нема. Адже я — лікар-епідеміолог.
...— Миколо Петровичу, — сказала Ліля, зазираючи в кабінет. — Вас кличуть до телефону.
Баландін пройшов через усю лабораторію, нікого, крім Лілі, не побачивши.
— Слухаю, — підняв трубку. — Сергій Сергійович? Так. Так. Все в порядку. Тільки що скінчили нараду. Так. Ні, поки що нічого. Настрій? Настрій у всіх гарний. Бойовий. Завтра проведемо серію експериментів по перевірці вакцини. Так. Так. Алло! Все нормально. Молодець, добре тримається. Не чекав навіть. Теж добре. Ні. Нема потреби. Дякую. Перекажу. До речі, Сергію Сергійовичу. Дайте вказівку про куриво. Нехай куплять "Біломор". Пачок чотири. Ні. Мені не треба. Я "Джебел" курю. Гаразд, гаразд. Треба відвикати. Акт? Складемо. Неодмінно. Дякую. Так, так. Дзвоніть.
Повернувшись, Баландін приліг на диван.
Десь грюкнули двері, лунали голоси. "Мабуть, ліжка привезли... Що я наробив? — подумав він, і відчай охопив його, у грудях нестерпно заболіло; Баландіну здалося, що він усією вагою тіла наліг на гострий сталевий гак і повиснув на ньому; він завмер, намагаючись не ворушитися. — Чому я не один, як тоді, взимку сорок сьомого року? — подумав Баландін. — Один у тому лісі, один у смердючому схроні; почуття відповідальності за майбутнє — ось що відрізняє людину від звіра, казав колись Приходько. В такому разі я ще не людина, — подумав Баландін. — Це почуття тільки просинається в мені. Тисячу разів правий Павлов; треба прагнути до постійної бажаної, але так ніколи й не досяжної мети. Я мріяв про "Макбета" — і що? Мета завжди повинна бути недосяжна. Абсолютно недосяжна, як сказав би лікар, що приймав Маринку. Ставши реальністю, вона перетворюється на щось несподіване, жорстоке, що лякає нас окресленістю ліній, кольорів, облич, голосів, — усім тим, що випадає з-під нашого контролю, над чим ми вже не владні, чого починаємо побоюватися.
(Продовження на наступній сторінці)