— Так! Мені потрібна спокутна жертва! — вибухнув Верхратський. — І я дуже хочу, щоб нею були ви, шановний Іване Івановичу. Я докладу всіх зусиль... Аж до самого ЦК дійду, а таки доб'юсь...
— Даремно ви так гарячкуєте, Несторе Івановичу. Адже вам не можна. Ви неправі, повірте, глибоко неправі, — лагідно мовив Осадчий, злегка торкаючись великої, вкритої склеротичними фіолетовими венами, руки Верхратського. — Ви трошки прохолонете і тоді самі погодитесь зі мною, запевняю вас. Ну, як же це все буде, далебі, виглядати? Ваш престиж... Даруйте, але це буде схоже, знаєте, на... те, що ви зводите особисті рахунки. Наші стосунки ні для кого не таємниця.
— Ну добре, — пробурмотів Білан. — Годі вам лаятись. Коли дзвонив Баландін, то заявив, що повністю бере всю провину на себе. Він просив занести це у протокол засідання вченої ради.
— Яка шляхетність! — сказав Верхратський, соваючись у своєму кріслі. — Так і хочеться заплакати від розчулення. Але вам, Іване Івановичу, навіть і це не допоможе. Я все ж таки зведу з вами особисті рахунки. І розповім, де треба, про вашу авантюру з зараженням.
Осадчий дбайливо-звично підтягнув вузлик краватки. Застебнув піджак асфальтового кольору. Заховав руки в кишені — Білан добре бачив бічні розрізи на піджаку — пола піджака піднялася трохи. "Зручно, — подумав Білан. — Піджак не зімнеться".
— Що ж, — миролюбно сказав Осадчий. — Ваша воля. — Тільки, Несторе Івановичу, це дуже бридко — використовувати людське нещастя для влаштування своїх власних справ. Зважте на це. Нам час іти на засідання ради. Ходімо, товариші.
Білан теж підвівся, обсмикнув коричневий піджак, довгий, без бічних розрізів.
— Ви йдіть, — махнув рукою Верхратський. — Я зараз...
Він почекав, аж поки закриються двері. Туманність на стінках колби і склянки давно зникла. По шийці колби повзли самотні водяні амеби. Чай вистиг, китайська заварка тхнула трав'яною осінньою гіркотою. Хрумкаючи цукор, Верхратський набрав номер телефону вченого секретаря.
— Наталочко? — мовив він. — Негайно зв'яжіть мене з Москвою. Так, по терміновому. Академія медичних наук. Солянка, чотирнадцять. А також інститут Шумакова... Так, так. Номер Інституту нових антибіотиків у вас є? Знайдіть.
На дивані з присвистом хропів Ординцев. Його босоніжки вже залишили брудний слід на простирадлі. "Не кабінет, а витверезник, — подумав з відразою Верхратський. — Справжній витверезник".
VII
— Дощ, — сповістив Ігор.
— Я йому цього не прощу, — сказав Махов. — Якщо всі — так усі.
— Облиш, — порадив Ігор. — Не зв'язуйся.
— Ні-і! Я в мовчанку гратися не буду. Тут — принцип.
— Холодно, — зіщулився Ігор. — Бачив пару?
Махов одкопилив губи й дмухнув: — Ху!
— Задубіємо тут, — сказав Ігор. Він підійшов до батареї і помацав її ребристий корпус. Постукав пальцем: — Як покійничок.
— Ти молодець, — сказав Махов. — Мовчати не треба.
Вони розмовляли в канцелярській кімнаті. Тут стояли три стандартні письмові столи, стелаж для книжок (він був порожній: лише насподі зберігалися рулони пергаментного та фільтрувального паперу), і на стіні у важелезній дерев'яній рамі красувалась велика карта України. Карта була стара — на ній ще виділили окремими кольорами Ізмаїльську та Дрогобицьку області, а для Черкаської відповідної фарби не знайшлось.
— Дуба вріжемо, — сказав Ігор. — Справжній холодильник.
— Тобі що? Ти звик. Холодні нічліги, льодовики. А в мене радикуліт.
— Нічого, — мовив Ігор. — Ми ще вип'ємо з тобою. Пам'ятаєш ресторан "Центральний"?
— Я йому все пригадаю. Все. І спалах.
— Доведеться брехати, — сказав Ігор. — Гидко. Подзвоню до сусідів. їм не потрібно пояснювати.
— Дзвони додому, чудний ти чоловік.
— У нас нема телефону. Два роки на черзі стоїмо. А мене вдома о пів на п'яту як із пушки чекають.
— Можна Твінга попросити, — запропонував Махов. — Нехай кого-небудь пошле, пояснить якось. Практично.
— Е-е, ні. Дзуськи. Ти маму мою не знаєш. У неї гіпертонія. Вона зразу все зрозуміє. Їй не можна хвилюватися. Ні, подзвоню краще до сусідів.
— Діло хазяйське.
— Скажу, що їду в невідкладне відрядження. До Білої Церкви або до Хмельницького. Представником міністерства. Це справить враження. Мої старі страшенно поважають всякі такі слова: міністерство, симпозіум, деменція.
Махов підпер обличчя руками, подивився на Ігоря так, наче хотів назавжди запам'ятати фасон його зачіски. Сказав:
— А мені нема кому дзвонити...
— Брешеш.
— Приятель є. Більше нікого. Разом в одному батальйоні служили. Давно його не бачив. Гриць Сотников. Завгар. У нього жінка, дочка. Жінка шикарно одягається.
— Якого біса дзвонити? — здивувався Ігор. — Радіти треба, що нікому.
Він підійшов до вікна. Паркан, який оточував майданчик, де лежало сіно, намокнув, став темно-шоколадний. Під парканом валявся кузов "Москвича" — без коліс і мотора, з порожніми, обведеними іржею, прорізами фар: кузов молодо, волошково полискував під дощем. З імунологічної стайні повільно виїхав візок, у якому лежав кістлявий труп коняки. У мряці вгадувались контури сусідньої гори, баштових кранів, корпусів, що зводилися на її горбі.
— Жінка в нього на лікерно-горілчаному працює. Гриць — парубок гарний. На акордеоні грає.
— Що ж, дзвони, — сказав Ігор. — Я розумію. Ми на Білалакаї сиділи. Теж влипли. Або пан, або пропав. Мені страшенно хотілося побалакати з хлопцями. Рація в нас була. З ким-небудь побалакати. Не можна було. Батареї сіли.
Махов витяг із столу шухляду, знайшов картонну теку з написом: "Власні дослідження" (за планом Махов повинен був подати дисертацію до Нового року). Почав ретельно переглядати папірці. Нарешті знайшов зім'ятий клапоть.
— Гриців телефон. Б 4-75-60. Що йому сказати?
— Кому?
— Та Грицеві.
— Грицеві? А-а... скажи, що ти радий героїчно померти в ім'я науки.
— Облиш, — мовив Махов. — І без тебе тоскно.
— Гаразд, — сказав Ігор. — Поспитай, чи не може він тобі дістати самовчитель гри на акордеоні.
— Який самовчитель? — не зрозумів Махов.
— Звичайний. Попросимо Твінга, передадуть нам місцевкомівський акордеон. Навчимося грати з тобою. Карапет. Потім будемо виступати. Гроші зашибати. Вільний час тепер у нас є.
— Знайшов коли жартувати, — розсердився Махов.
— Сергію Онисимовичу, — покликала Ліля, прочиняючи двері. — І ви також, Ігорю Станіславовичу. На вас чекають у кабінеті. Буде нарада.
— Особлива? — поцікавився Ігор.
— Зараз прийдемо, — сказав Махов. — Спасибі, що сказали,
— Почекають! — крикнув Ігор навздогін Лілі. — Ти їсти хочеш?
— Хочу. Саме час іти до їдальні...
— Давай поїмо. У мене сніданок.
— Потім, — підвівся Махов. — Потерпи трохи. Спочатку треба з ним побалакати.
Вони подалися через коридор, біля замкнених дверей, що вели в серологічну кімнату, перетнули прохідне приміщення, де стояв холодильний прилавок.
Увійшовши до кабінету Баландіна, ще на порозі Махов випалив:
— Чому ви випустили Ординцева?
Баландін підвівся з крісла, наблизився до Махова; кулаки Баландіна, наче булижники, випинали кишені халата.
— В чому справа, Сергію Онисимовичу? Чим ви незадоволені?
— Навіщо ви відпустили Ординцева? Як це називається? Якого біса ми тоді сидимо? Я вас сьогодні підтримав. Але принцип є принцип. Ви певні, що він не захворіє? Ми сидітимем тут... тут... а він квіточки нюхатиме?
Баландін горою зводився перед Маховим — на голову вищий, плечистий, міцношиїй і непокірливий стояв він — коротке сивіюче волосся стовбурчилося на карку, брови насуплені, лице чи то загоріле, чи то потемніле від злості. Але Баландін знайшов ще в собі сили спокійно витягти руки з кишень й схрестити їх на грудях. Рукави його халата було засукано, й на голому ручиську, біля ліктьового згину, весело грали м'язи — видно було, як здригалася шкіра. "Міцний дуб, — подумав з повагою Ігор. — Лапи як у штангіста. Куди там Махову".
— Так, — одрізав Баландін. — Нюхатиме квіточки. А післязавтра піде на футбол. Якщо квитки дістане. А ви сидітимете в лабораторії.
— Послухайте, — сказала Дорошенко, що досі мовчки стояла, спершись на підвіконня. — Я дуже прошу вас — не починайте знову мордобиття. Це гидке видовисько.
— О ні, — простягнув Баландін. — Ми ведемо коректну наукову суперечку. Я пояснюю своєму опонентові: Ординцеву нема чого сидіти з нами. Вам зрозуміло, колего?
— Ні, не зрозуміло.
(Продовження на наступній сторінці)