Ліля подумала й про те, що на острові доведеться роздягатись, треба буде зробити це так, щоб його не було поруч — він занадто збуджений і не пустить її у воду, — а плаття й сорочку вона розвісить на вербі, і коли вранці розчісуватиме волосся, то кімната наповниться тихим шарудінням піску.
Всі його розмови про антибіотики закінчувались так — тихим шарудінням піску на світанку, коли розчісуєш волосся і пісок сиплеться на газету.
Коли човен уткнувся в берег, він витяг його на пісок і почав зривати з Лілі плаття.
— Почекай, божевільний, я зараз, — прошепотіла вона і зникла в заростях верболозу; темно, пустельно було на цьому відлюдному випадковому острові, а він сидів і чекав на неї, стурбований і злий, і йому кортіло бігти, підкорюючись якомусь інстинкту ночі, хотілося бігти, повзти, ламаючи вперте вербове гілля (підвівся й озирнувся навкруги), він знав, що цей острів сьогодні належить йому (Лілі не було видно), тільки йому, до самого світанку, — він аж сп'янів од цієї думки. І в цю мить почув сплеск.
— Ч-чорт! — вилаявся він і побіг навпростець через острів, продираючись крізь верболіз. Спіткнувся і побачив її плаття та сорочку.
— Ч-чорт! — знову вилаявся він і шпурнув сорочку геть.
Ліля пручалася, — слизька, холодна, груди у неї були невеликі, тверді.
— Облиш, — твердила вона, — облиш, божевільний... Ліля поривалася звільнитись із його обіймів, але він не відпустив її, він витяг її на пісок, він був володарем цього острова, і ніщо вже не могло його зупинити.
Хвилі накочувались на берег неритмічно, хрипко скрикнув буксир, хвилі стьобали піщану спину острова — голосно, тихо, тихше, безмовно...
...Дорошенко сиділа на Лілиному ліжку. Ліля схлипувала, Дорошенко гладила її, відчуваючи вогку м'якість Лілиного волосся. Вітер жбурляв у вікна жмені крапель. Ліля лягла на бік, згорнувшись клубочком закривши обличчя долонями — міцними, пропахлими м'ятним запахом туалетного мила та солодкуватим ароматом крему.
— А ви впевнені, Лілю? — спитала Дорошенко.
— Впевнена.
— Буває, вони помиляються.
— Ні, — схлипнула Ліля. — Я була у Вилегжаніна. Він реакцію на жабах ставив. Поки я купила цих жаб клятих... Пішла в зоомагазин. А там черга. Мені здається — всі на мене дивляться.
— Ну?
— Позитивна. Ні, це точно.
— Негідник, — сказала Дорошенко. —Він хоча б знає?
— Що з того? Знає. Ну і що? Я шкодую, що сказала. Тільки себе принизила.
— Він хто?
— Університетський. У них там завжди практика. У них база в Каневі.
— Знаю, — сказала Дорошенко. — Ось так штука. Ні, цього так не можна залишити. Негідник він. Треба йти в університет. В партбюро.
— Що ви? — злякалась Ліля. Вона витягла із сумки хустку і почала витирати обличчя. — Нікуди я не піду. Нізащо в житті. Ні, ні. Ніколи. У нього дружина, двоє дітей. Що ви?
— Тоді треба щось із вами вирішувати. Ще не пізно? Як там із строками?
— Третій місяць.
— Треба поспішати, — сказала Дорошенко. — Ви ще молода, у вас все попереду. Як тільки карантин закінчиться, я подзвоню Шенфальду. Він допоможе.
— Шенфальд? Хто це?
— Є у мене такий знайомий. Доцент. У нього золоті руки.
— Ні, — похитала головою Ліля. — Ні, Євдокіє Іванівно. Цього я не зроблю. Нізащо.
Дорошенко піднялася з Лілиного ліжка, підійшла до дверей, відчинила їх, виглянула з кімнати, зачинила двері і, стягуючи через голову вузьку кофточку, сказала:
— Діло хазяйське. Шкодуватимете потім. Ви просто нічого не розумієте. Це злочин — наперед уже залишати дитину без батька.
— Ну й добре, — з ненавистю сказала Ліля. — Кому яке діло до мого життя? Вам що? Не вам страждати. Залишати дитину без батька я не маю права. А ось себе без дитини залишити? Га? Маю я право? Вам добре радити: у вас все, як у людей. Чоловік, діти. А що в мене? Шеф тільки на свята тост проголошує: щоб Ліля вийшла заміж. А Ліля не може вийти заміж. Не може! Нікому я не потрібна! Ліля невродлива, та й вік уже не той. Хіба зараз такі потрібні кому-небудь? Зараз виходять заміж дівчата народження сорок третього року. А я в сорок третьому воду возила на санках. Колодязь далеко, взимку це, мороз, на санках діжка з водою. Мотузки обледеніли, не гнуться, пальто на мені подерте... На тому тижні пішла у театр. Дивлюсь — переді мною сидить дівчинка. Років вісімнадцять їй, дев'ятнадцять. Шийка тоненька, на шийці пушок, а волосся ніби каштанове, його навмисне лондатоном миють. Дивлюсь — а волосся все обсипане порошком. Золотий порошок. І на шиї цей порошок, і навіть на сукні. Червона сукня, із шерсті червоної. Уявляєте? Вся голова обсипана золотим порошком... їй в антракті квіти купляли... Ну, куди мені?
Дорошенко роздяглась. Тепер, залишившись у коротенькій блакитній сорочці, вона неначе помолодшала, наче скинула разом з одягом кілька років; і свіжість в її тілі не зів'яла: воно стало легким, гнучким; одяг сковував її рухи: тепер вони були вільні, м'які, невимушені, цнотливі. Дорошенко швидко сховалася під ковдру.
— Куди мені? — сказала Ліля. — Була одна-однісінька і залишусь одна. І ще сто й двісті років я була б одна... Та й чого мені сподіватися? Якого принца? Був у мене один. Слюсар-газовик. Володя. Пішли ми з ним у Першотравневий парк. Симфонічний концерт, гарно все так. Я все це до сліз люблю. А він каже: кинь ти, Лілько, цю муру. Ходімо, краще де-небудь на схилах посидимо. Буде повний порадок. Він так і казав: порадок. Уявляєте? Ледве не заплакала. Цей хоч все про музику торочив. Народні пісні, каже, люблю, платівки із записами Джілі. Та ще й антибіотиками голову мені запаморочував. Він на пеніциліновому заводі працює.
— Хіба він не університетський? — здивувалась Дорошенко.
— Він на вечірньому відділенні. У них теж в Каневі практика. У нас з тобою, каже, співдружність науки та практики. Бог із ним. Ви думаєте, я нещасна? Ні, Євдокіє Іванівно. Я щаслива, вірите? Щаслива, не думайте, щаслива, що все так вийшло. І йому я вдячна. Вдячна, хоча вірила йому, як дурепа остання, вірила, коли він теревенив — усе кину, піду, куди ти, туди і я. Хіба ж я примушувала його? Хіба вимагала, щоб він говорив мені все це? На край світу... Навіщо? Але я щаслива все ж таки. Я вже не сама. Не сама — це найголовніше. Вдвох ми вже ходимо. Як подумаю про нього — все од радощів перевертається.
— Лягайте, — сказала Дорошенко. — Лілю, лягайте. Вам тепер треба спати якнайбільше.
— Гаразд, — покірливо сказала Ліля, встаючи. — Тільки спати я однаково не буду. Ніколи не думала, що доведеться спати в своїй лабораторії. У мене в кімнаті нічничок такий, до стіни приладнаний. Приймач ввімкну, лежу, слухаю. Кімната у мене гарна. Тахта, книжкова шафа. "Золота осінь" Левітана. Сусідів, правда, багато. Але люди вони непогані. До мене добре ставляться... А тут... Що робити? Про смерть думати?
— Ви, Лілю, ці розмови облиште. Якщо про це думати, можна так себе розпустити... — різко сказала Дорошенко. — Людина не має права приділяти смерті багато уваги. Це нижче гідності.
Помовчала, потім спитала:
— Ви ще нічого не купували? Дитині.
— Ні, — сказала Ліля.
— Я бачила дуже гарне накривало. Блакитне, із верблюжої шерсті. Для хлопчика.
— А якщо дівчинка?
— Беріть блакитне. В крайньому разі — потім обміняєте. Ви де купати думаєте?
— В кімнаті, — сказала Ліля. — На кухні протяг завжди. А у ванній кімнаті картоплю тримають. Доведеться в кімнаті.
— Це не страшно. Коли Ілько народився, ми з Федею в гуртожитку мешкали. Знаєте де? Нагорі, біля планетарій. Щодня я купала. Він у мене босяк. Як ногою гупне! Бризки на всі боки! У нас були такі бляшані ночви... Ох і босяк.
Вона засміялася.
— Мені бляшані не подобаються. — Ліля скинула светр. — Мені здається, що емальована ванночка краща. Вона красивіша. Така, як у нас у коридорі.
— Краще за все — дерев'яні ночви... Тепло зберігають... а запах який чудовий!
— Як у мене фігура? Ще не видно? — Ліля кілька разів повернулася то одним, то другим боком до Євдокії Іванівни, притуливши повні білі руки до грудей.
— Лягайте скоріше. Простудитесь. Ви ж після душу. Ану — марш у постіль. Фігура нормальна. Як у фігуристки... в сніговій симфонії. Лягайте.
Деякий час вони лежали мовчки. Десь далеко гули паровози та сурмили електрички.
— Люблю їздити, — позіхнула Ліля. — Вокзали люблю. Цікаво на вокзалах. Запах тирси, тютюну, носильники ходять... Люди купують в кіосках непотрібні книжки... Цікаво. Поїхала б зараз куди-небудь. Я навіть голоси вокзальних дикторів люблю. З них насміхаються завжди. А мені — подобається.
— Андрій поїхав, — сказала Дорошенко. — В Миколаївську область. Весь університет поїхав. В колгоспи.
— Цікаво, який прогноз на завтра?
— Невідомо. Я Феді сказала, щоб завтра Ілька не випускав на вулицю. Ілько розмовляв зі мною по телефону... Все в трубку бухикав.
— Якби сонце.
— В Миколаївській області гарна погода. Андрій написав.
— Так, — знову позіхнула Ліля. — Все ж таки південь. Світло погасимо?
— Я вимкну. Ви лежіть. Холодно.
(Продовження на наступній сторінці)