"Перемагати! — думав Ігор, притиснувши коліна до грудей і обхопивши ноги руками. — Той, хто хоч раз стояв на верховині, коли по долах пливуть хмари, подерті на гострих скелях, а орли далеко внизу здаються маленькими цяточками, той, хто пізнав відчуття, коли вдалині відкривається двогорба, карбована вершина Ельбрусу, а ще далі хисткі барви моря, а в ясну погоду — ходять такі альпіністські легенди — можна побачити навіть турецький берег, той, кому пощастило сидіти на верховині, прислухаючись до гуркоту снігових лавин, до сміху товаришів, що були разом з тобою на висходженні, до океанського бриніння вітру, — той розуміє, що значить перемагати. Перемагати!"
— Ви чому не спите? — спитав Баландін.
— Не хочеться.
— Відлягло, — глибоко зітхнув Баландін. — Вкладайтеся слати.
— Посиджу. Не спиться.
— Котра година?
— Двадцять п'ять на четверту,
— Як там на вулиці?
— Як з відра.
Баландін дивився в стелю; ковдру він натягнув на груди, відкривши мумієподібні, нерухомі ступні, що лежали на проламаній диванній подушці. Ігор бачив його спокійний жовтуватий профіль, могутню оголену шию і міцне адамове яблуко, яке ледве ворушилось.
— Чи не здається вам, — раптом сказав Ігор, — що з'явилося дуже багато людей, які навчилися через усе переступати — через людину, через її волю, через власні переконання? І це, по-моєму, найстрашніша зброя двадцятого віку. А не атомна бомба.
Баландін повернувся на бік, обличчям до Ігоря. Ноги він підібгав, сховавши під ковдру.
— Наївний хлопчик, — усміхнувся він. — А коли їх не було, цих людей, що люблять переступати?
— Дайте пульс, — мовив Ігор.
Він, стежачи за секундною стрілкою, підрахував пульс.
— Сімдесят вісім.
— Добре, — кивнув Баландін. — Лягайте спати. Я вже якось сам...
— Посиджу трохи, — сказав Ігор. — Спати не хочеться. Холод собачий.
— Завтра палитимуть уже. Білан обіцяв. Автоматичну газову піч поставили, а вона барахлить.
— Ось що мене казить, — Ігор випростав занімілі ноги. — Вік супутників називається. Космос, електроніка, атом. А ми тут... через якусь рурку паскудну... Ось у мене хлопці знайомі — люди як люди: фізики. Протони, нейтрони, реактори. В тридцять років стають докторами наук. Сміються з мене. Кажуть—шевці ви, а не вчені. Ми частки нові відкриваємо, а ви від нежиті не можете вилікувати...
— Слухайте ви їх, — розлючено сказав Баландін. — Я їх... усіх цих фізиків... терпіти не можу. Вік космосу! Електроніки! Шелихвісти! В селах діти ще від проносу вмирають... Вбиралень мало. Лазень на Україні в селах майже нема. А вони патякають—космос! Їм у двадцять разів легше. В двісті разів. Зробили залізко і ганяють по ньому частки. І пишаються. А в нас кролі у віварії здихають—піди здогадайся: чому? Адже ми нічого до пуття ще не знаємо. А у цих ваших фізиків із горла пре... Грошики сиплються... Хіба ж можна порівнювати... А я через свою камеру бігав по місту, як собака скажений, висолопивши язик. Канючив кожен гвинтик... кожну рурку. Скільки спирту довелося дати за одну гуму! Так що ви облиште цей комплекс неповноцінності. Вам пишатися треба! Ми — найкорисніші люди на землі. Особливо дитячі лікарі... Подайте, будь ласка, сигарети.
— Вам не можна.
— Дайте. Все одно.
Він похапцем чиркнув сірником і, за звичкою, прикриваючи долонями вогник — од вітру, — запалив сигарету. Потім усміхнувся.
— Маринка у мене кумедна... Коли їй було два роки, вона мене називала мама-дядько. Зрідка мене бачила. Або у відрядженнях я, або ходжу вечорами до Академки. Ось тільки недавно в Ялті ми з нею не розлучалися.
— Не подобається мені Ялта. Піжамників багато. Краще Місхор.
—А мені сподобалося. Чудове місто.
— Місхор краще, — наполягав Ігор.
— Мені в Ялті дуже сподобалося. Дружина була в захопленні.
— А ви у великому Кримському каньйоні були? — спитав Ігор.
— Ні, не був.
— Там форель потрясна. Гарно.
Він пригадав, як це було: Світланка йшла тоді в бавовняних штанцях, що гарно облягали її стегна, та в темно-зеленій чоловічій сорочці з дрібним незрозумілим малюнком. Ігор ніс її речі в своєму рюкзаку. Зійшовши з яйли, вони наблизились до струмка. Стали на коліна, занурили обличчя в повільну, нагріту воду й напилися. Потім сіли й поснідали. Каміння, що лежало в потоці, обросло з боків кошлатими зеленими борідками, а іржаві кам'яні лисини, які стирчали над поверхнею, були розпечені. Ігор кидав камінчики в струмок. Бризки, що падали на лисини, негайно висихали. Пішли далі. Ущелина звузилася так, що її стрімкі стіни майже стикалися, — немов це були велетенські кам'яні жорна. Ігорю та Світланці пощастило ввійти сюди в ту єдину і неповторну мить, коли нарешті запало мовчання — повне, глибоке, вологе мовчання старих скель, низького чагарника і струмка — він був то ледве помітний, то зненацька виникав з-під землі, коли впадав у видовбані на дні ущелини еліпсоїдні, дивовижно округлені ванни, призначені, здавалось, для ідеально обтічних істот. В цих ваннах струмувала прозора вода. Він покликав Світланку — вони завмерли над ванною, Ігор погладив Світланчине волосся — тепле, з гарячим солодкуватим запахом залишеного недавно виноградинка. Невеличкі, легкі рибки, сяючи сріблястими тілами, нерухомо висіли у воді. Вони наче ширяли в швидкоплинному просторі струмка.
— А я в Ялті свого оперуповноваженого зустрів, — сказав Баландін. — У нього хворі нирки.
— Розмовляли?
— Ні.
...Баландін дивився на вітрину фотоательє. Маринка з Велтою купували персики. "Як люди люблять фотографуватися, — думав Баландін. — Дуже хочуть бути вродливими". Пригадав, які виробляв міни, коли його фотографували на Лук'янівці. Профіль. Фас... Хто там наступний?.. А тут? Солодкі жінки із відретушованими обличчями, з яких видалено все: прищики, зморшки, дрібні дефекти носа і зачіски, а також неповторний вираз очей, а також складку біля губ — усе, що робить людину людиною. "Я стаю жовчним, — подумав він. — Хіба мені не однаково?" Браві моряки. "Гарне у цього хлопця обличчя. Мені б таке, — подумав він із заздрістю. — Навіщо? Що я з ним робитиму? Добре, що Маринка схожа на Велту. Не припусти господи, щоб була дівчинка-боксер". Ще одна недоладна зачіска з кренделями на чолі. Сорочка, на якій зображено цілий ботанічний сад. Недбало зав'язана краватка. Гімнастерка — мабуть, щойно повернувся з армії. О, яка красуня! "В цьому є навіть щось потворне, — подумав він. — Надто вже кричуще відхилення од норми". Перевів захоплений погляд — і здригнувся: шпарки пронизливих очей, тонкогубий рот, лице стандартне, як п'ятак. Чубчик — його ретельно прилизаний чубчик. Вуха сокирками. "Це він. Що він тут робить?— подумав Баландін. — Відпочиває від трудів праведних, — відповів сам собі. — Він регулярно приносив свою сечу на дослідження. З такою ж регулярністю він влаштовував обшуки. Білок, п'ять-шість червонокрівців у полі зору".
— Ви йому підкорились? — спитав Ігор.
— Так.
— Він, мабуть, теж вважав, що це справедливо.
— Мабуть, — знизав плечима Баландін. — Не знаю. Він робив своє діло. А у нас своє діло. Головне для людини — ні в чому не мати сумніву. Головний ворог — це сумнів. Треба знати, чого ти добиваєшся. А все інше відкинути геть. У кожного повинна бути мета. Мрія. Може, навіть — недосяжна. Не треба боятися. Так навіть краще. Такі люди перемагають. Тільки вони. Всі інші підкоряються їм. Цих людей не люблять, ненавидять, але — поважають. Так уже заведено.
— Холодно, — позіхнув Ігор.
— Ідіть спати, — попросив Баландін. — Уже ранок.
— Піду, — підвівся Ігор. — Світло погасити чи хай горить?
— Нехай горить. Ідіть. Тільки дивіться, дівчат не розбудіть.
— Води вам дати?
— Не треба.
— Я пішов. Спокійного ранку.
— Спасибі вам, Ігорю. Погано мені було. Спасибі..
— Пусте. Налякали ви мене...
Зовсім замерзлий Ігор тихенько вийшов із кабінету Баландіна.
Махов уже спав тихо, тільки ледве чутно сопів. Ігор ліг на вистиглу постіль, не пробуючи навіть згорнутись клубочком. Поклав руки під голову, витягся в ліжку — ногами доторкнувся до холодної нікельованої спинки — і почав розглядати карту України: великий темний прямокутник на стіні, який уже почав вкриватися попелястим ранковим світлом; Ігор лежав, намагаючись вгадати древні обриси землі, пінисті кордони моря, розпізнати клапоть Криму на прозорій друкованій поверхні Чорного моря; він лежав, думаючи про траверс пасма Джугутурлючат і про міцних хлопців із "Спартака", які йшли вперед, не озираючись. Ці хлопці йшли на Джуги, і їх штовхало туди щось більше за звичайне честолюбне бажання закрити майстрів і одержати маленький срібний значок. "А що? — подумав Ігор. — І що штовхає Баландіна? Яка сила народилася в ньому, звідки вона взялася, хто він такий?"
XI
(Продовження на наступній сторінці)