«Чорнобиль» Юрій Щербак

Читати онлайн повість Юрія Щербака «Чорнобиль»

A- A+ A A1 A2 A3

І коли ми вже врятували устаткування, почався виклик з того приміщення, де працював Шашенок. Іде постійний виклик. Ми за трубку — ніхто не відповідає. Як потім виявилося, відповісти він не міг, його розчавило, у нього були зламані ребра, хребет пом'ятий. Я все-таки зробив спробу прорватися до нього, думаю, може, людині потрібна допомога. Та його вже винесли. Я бачив, як його несуть на ношах".

А місто спало.

Була тепла квітнева ніч, одна з найкращих ночей року, коли листя зеленим туманом враз проступає на деревах.

Спало місто Прип'ять, спала Україна, уся країна спала, ще не відаючи про величезне нещастя, що прийшло на нашу землю.

"УВЕСЬ КАРАУЛ ПІШОВ ЗА ПРАВИКОМ"

Першими сигнали тривоги почули пожежники.

Леонід Петрович Телятников, Герой Радянського Союзу, 36 років, начальник військово-пожежної частини № 2 Чорнобильської атомної станції, майор внутрішньої служби:

"У караулі лейтенанта Правика було сімнадцять чоловік, Тієї ночі він чергував. Якщо говорити про цей караул в цілому — на відміну від того, що пишуть у газетах, третій караул не був такий ідеальний. І якби не цей випадок, ніколи, звичайно, про нього не писали б. Це був дуже своєрідний караул. Це був караул особистостей, сказати б. Тому що кожний був сам по собі. Дуже багато було там ветеранів, багато своєрідних хлопців.

Володя Правик, здається, був наймолодший — йому 24 роки. Вдачею дуже добрий, м'який, ну й вони його інколи підводили. Він ніколи нікому не відмовляв на будь-яке прохання. Він вважав, що має йти на поступки. У цьому, можливо, була якась слабкість з його боку — траплялися й сутички, а він залишався винним, тому що в караулі були й порушення... але він додержувався своєї лінії.

Він дуже захоплювався, Володя Правик. Любив радіосправу, фотографію. Він був активний у нас працівник, начальник штабу комсомольського прожектора. Прожектор був, мабуть, найбільш діючою формою боротьби з вадами, різко шмагав по найменших навіть похибках. Він і вірші писав, і малював, виконував цю роботу із задоволенням. Йому багато допомагала дружина. Вони дуже пасували одне одному. Дружина його закінчила музичне училище і викладала музику у дитячому садку. Вони зовні навіть схожі були одне на одного, обоє лагідні, їхні погляди на життя, ставлення до роботи — дуже тісно все переплелося, було єдине. За місяць до аварії у них народилася донька. Останнім часом він просив, щоб його перевели інспектором, усі згоджувалися, але йому просто не було заміни...

Мабуть, найстаршим у варті за віком та строком служби був Іван Олексійович Бутрименко. Йому 42 роки. Це один з тих, на кому все тримається. На нього всі рівнялися. І начальник караулу, і секретарі партійної та комсомольської організації. Іван Олексійович був депутатом міської Ради, виконував велику депутатську роботу...

Працювали у нашій частині ще три брати Шавреї, білоруси. Наймолодший — Петро, він працював інспектором частини, а Леонід — найстарший — та Іван — середульший — працювали у третьому караулі. Леонідові 35 років, Іван років на два-три молодший, а Петрові 30 років. Працювали вони так: треба,— значить, зробили.

У житті як буває? Поки не тицьнеш пальцем — ніхто навіть не зворухнеться. Це не лише у нас, так скрізь. На заняттях, на навчаннях — хтось намагається відійти вбік, відпочити, взяти легшу роботу... Тут цього не було. Коли сталася аварія, незважаючи на якісь незгоди у караулі, незважаючи ні на що, весь караул пішов за Правиком, пішов, не озираючись... Там бітум горів. Машинний зал — горюче покриття, і головна вартість, якщо перевести на карбованці,— це машинний зал.

Усі відчували напругу, відчували відповідальність. Тільки-но назву, одразу ж підбігає: "Зрозумів". І навіть не слухав до кінця, бо розумів, що треба робити. Чекав лише команди.

І жоден не схитнувся. Відчували небезпеку, але всі зрозуміли: треба. Лише сказав — треба негайно змінити. Бігцем. Як бувало до аварії? "Чого я йду? Ну, чому?" А тут ані слова, ані півслова, і справді усе виконувалося бігцем. Це, власне, було найголовніше. Інакше пожежа гасилася б дуже довго, і наслідки могли бути набагато гірші.

Я, коли сталася пожежа, був у відпустці. У мене відпустка тридцять вісім днів. Мені подзвонили по телефону, уночі подзвонив диспетчер. Ну, транспорту нема, усі машини виїхали. Я подзвонив черговому міськвідділу міліції, пояснив ситуацію, мовляв, так і так, у них машини завжди є. Кажу: "На станції пожежа, покрівля машинного залу, будь ласка, допоможіть дістатися". Він перепитав мою адресу, каже: "Машина зараз буде".

Дах горів в одному місці, другому, третьому. Я, коли вибрався нагору, побачив, що горить у п'яти місцях на третьому блоці. Я тоді ще не знав, що третій блок працює, та якщо горить покрівля,— треба гасити. Великих зусиль з погляду пожежної справи це не потребувало. У машинному залі подивився — слідів пожежі нема. Добре. В "етажерці", на десятій позначці, де центральний блоковий щит управління, пожежі нема. А який стан у кабельних приміщеннях? Для нас це найважливіше. Треба було все обійти, оглянути. Тому я весь час бігав — п'яту, восьму позначку оглянув, на десяту подивився, водночас у заступника головного інженера з оперативним персоналом коригував — що важливіше, що і як... Вони сказали: "Так, справді, треба гасити дах, бо у нас там третій блок ще працює, а якщо станеться обвал, хоча б одна плита впаде на діючий реактор,— значить, може бути додаткова розгерметизація". Мені треба було знати усі ці питання, місць багато, станція дуже велика, і скрізь треба було побувати.

З Правиком я тоді так і не встиг поговорити, Тільки коли відправляв у лікарню, тільки вже в цю мить буквально кілька слів… О 2 годині 25 хвилин він уже був відправлений у лікарню. Нагорі вони хвилин 15–20 перебували...

Десь о пів на четверту мені стало погано. Я закурив сигарету, задихався, як і раніш, був постійний кашель. Слабкість у ногах, хотілося посидіти... Сидіти було ніколи. Ми поїхали оглянути пости, я показав, де ставити машини. Поїхали до директора, власне, мені потрібен був телефон — доповісти обстановку. А на станції не було звідки подзвонити. Багато приміщень було зачинено, нікого там не було, а в директора кілька телефонів, та вони були зайняті. Говорив директор. В той час він аж розривався по телефонах. Ми звідти не могли подзвонити. Тому виїхали в частину".

А тривога зростала.

Тут треба пояснити одну важливу деталь. Крім караулу лейтенанта Правика ВПЧ-2, по бойовій тривозі було негайно піднято і караул лейтенанта В. Кібенка СВПЧ-6. Далеко не всі знають, що караул Кібенка належав зовсім до іншого підрозділу пожежної охорони — до пожежної частини №6, розміщеної у Прип'яті. Вона й зараз стоїть — ця невелика будівля СВПЧ-6 на околиці Прип'яті, за скляними дверима в безгомінні назавжди завмерла потужна пожежна машина — як пам'ятник подвигу караулові Кібенка.

Л. Телятников: "Наша частина номер два — а в її складі караул В. Правика — охороняла атомну станцію. Це була об'єктова частина. А міська частина, в якій працював Кібенок, вартувала у місті. Вони одразу ж дізналися про пожежу. У нас під час пожеж автоматично дається підвищений номер, одразу повідомляється на центральний пункт пожежного зв'язку. Повідомляється по радіостанції чи телефоном через міську частину. Міська частина щодо нас вважається головною. Тому, одержавши повідомлення, що виникла пожежа, вони автоматично знають, що повинні виїхати.

Як я вже казав, караул Правика спершу перебував на машинному залі. Там погасили, і відділення залишили на чергування під його керівництвом, тому що машинному залу загрожувала небезпека. А міська частина, оскільки вона приїхала трохи пізніше, була направлена на реакторне відділення. Спочатку машинний зал був головний, а потім — реакторне відділення. Отож Правик потім навіть лишив свій караул, подався на допомогу міській частині. З нашого караулу загинув лише Правик. Решта п'ять чоловік, що загинули,— це були хлопці з шостої міської частини. Так вийшло, що вони перші почали гасити на реакторі. Там було найнебезпечніше. З погляду радіоактивної небезпеки, звичайно. А з погляду пожежної — на машинному залі, тому там наш караул і діяв у початковий момент аварії".

А тривога зростала.

З самого початку аварії Правик дав сигнал тривоги усім пожежним частинам Київської області. За цим сигналом у бік АЕС висилалися пожежні підрозділи сусідніх населених пунктів. Терміново готувався резерв.

Григорій Матвійович Хмель, 50 років, водій пожежного автомобіля Чорнобильської районної пожежної частини:

"Я люблю грати в шахи. Тієї ночі чергував. Грав з шофером. Кажу йому: "Не те, Мишко, робиш, помилки робиш". Він програвав. Десь до дванадцятої години ночі тяглася наша розмова, потім я кажу: "Мишко, я піду, мабуть, спати". А він каже: "А я буду ще з Борисом гуляти".— "Ну, гуляй".

У нас там лежаки, я поклав лежак, матрац поклав, ковдру взяв чисту, ковдру у шафці, то я під голову поклав і ліг. Не знаю, довго я дрімав чи ні, потім чую щось: "Так, так, поїхали, поїхали!" Я розплющую очі і бачу: Мишко стоїть, Борис, Гриць. "Поїхали".— "Куди?" — "Зараз Володя візьме зведення". Потім він тільки-но прийняв зведення — ву! ву! — загула сирена. Тривогу зробили. Я запитую; "Куди?" — "На Чорнобильську АЕС".

(Продовження на наступній сторінці)