Валентин Петрович Білокінь, 28 років, лікар "швидкої допомоги" медсанчастини міста Прип'ять.
"25 квітня о двадцятій годині я заступив на чергування. У Прип'яті працює одна бригада "швидкої допомоги" — лікар і фельдшер. А всіх машин "швидких" у нас лише шість.
Коли було багато викликів, ми розділялися: фельдшер ганяв на виклики до "хроніків" — якщо треба зробити укол, а лікар — на складні випадки і дитячі. Під час того чергування ми працювали нарізно, мовби двома бригадами: фельдшер Саша Скачок і я. Диспетчером була Маснецова. I ось з тієї восьмої години вечора якось усе поїхало, помчало з дивовижною швидкістю. Ні, спочатку все спокійно було на атомній станції, та неспокійно в місті. Я їздив весь час, фактично не виходив з машини. Спочатку була якась пиятика, хтось там викинувся з вікна, ні, не загинув, цілком здоровий, але п'яний у дим... Потім були дитячі виклики, до бабусі однієї їздили, і потім десь увечері, перед дванадцятою годиною,— я добре запам'ятав, бо ніч була сумбурна,— надійшов виклик: хлопчик тринадцяти років з бронхіальною астмою, напад затягнувся. А затягнувся він тому, що дзвонив сусід і не сказав номера квартири. Я виїхав на проспект Будівельників, а вже північ і домище великий. Подивився, походив-походив — нікого. Що робити? Усіх же будити не будеш. Поїхав.
Приїхав, Маснецова каже: Дзвонили, вже назвали номер квартири". Я знову туди, приїжджаю — на мене сусід почав лаятись, що пізно приїхав. Я кажу: "Так і так, не знав номера". А він "А ви повинні знати". А я чесно не знав, уперше їздив до цього хлопчика. Вдома цей сусід тиснув на мене, мало не ліз у бійку, я тоді спустив хлопчика в салон "рафа" ввів внутрішньовенно еуфілін. А сусід все погрожував поскаржитись на мене...
Отож коли ми поверталися до себе в лікарню,— а їхали ми з водієм Анатолієм Гумаровим, він осетин, йому років тридцять,— ми побачили те. Як це було? Їдемо вночі, місто порожнє, спить, я поруч з водієм. Бачу два спалахи з боку Прип'яті, ми спочатку не зрозуміли, що з атомної. Ми їхали по Курчатова, коли побачили спалахи. Подумали, що це зірниці. Тому що навколо були будинки, ми атомної станції не бачили. Тільки спалахи. Як блискавка, може, трохи більші за блискавку. Гуркоту ми не почули. Мотор працював. Потім на блоці нам сказали, що гахнуло добряче. І наша диспетчер чула вибух. Один, а потім зразу ж другий. Анатолій ще сказав: "Зірниці не зірниці, не розумію". Він сам мисливець, тому його трохи здивувало. Ніч була тиха, зоряна, нічого такого... Коли ми приїхали в медсанчастину, диспетчер каже, що був виклик. Ми приїхали о першій годині тридцять п'ять хвилин. Надійшов виклик на атомну, і фельдшер Саша Скачок поїхав на АЕС. Я запитав у диспетчера: "Хто дзвонив, яка пожежа?" Вона до ладу не сказала нічого — треба мені їхати чи не треба. Ну, й вирішили дочекатися інформації від Саші. О першій годині сорок — сорок дві хвилини мені передзвонив Саша, сказав, що пожежа, є з опіками, потрібен лікар. Він був схвильований, ніяких подробиць, і повісив трубку. Я взяв сумку, взяв наркотики, бо є з опіками, сказав диспетчеру, щоб зв'язалася з начальником медсанчастини. Узяв з собою ще дві порожні машини, а сам поїхав з Гумаровим.
Там ходу "рафиком" до атомної хвилин сім-десять по прямій.
Ми виїхали тією дорогою, яка веде на Київ, а потім звертаємо ліворуч на станцію. Отам я й зустрів Сашу Скачка — він їхав назустріч нам у медсанчастину, але їхній "рафик" був з увімкненим маяком, і я не став їх зупиняти. бо коли з маяком — випадок неординарний. Ми поїхали далі на станцію.
Ворота, стоїть варта, нас запитують: "Куди їдете?" — "На пожежу".— "А чому без спецодягу?" — "А я звідки знав, що спецодяг буде потрібний?" Я без інформації. Був у самому халаті, квітневий вечір, тепло вночі, навіть без чепчика, без нічого. Ми заїхали, я зустрівся з Кібенком.
Коли розмовляв з Кібенком, я запитав у нього: "Є з опіками?" Він каже: "Обпечених нема. Але ситуація не зовсім зрозуміла. Щось моїх хлопців трохи нудить".
Пожежі фактично вже не було видно, вона якось поповзла по трубі. Перекриття впало, дах...
Ми розмовляли з Кібенком біля самого енергоблоку, де стояли пожежники. Правик, Кібенок — вони тоді під'їхали двома машинами. Правик вискочив, але до мене не підходив, а Кібенок був збуджений трохи, знервований.
Саша Скачок вже забрав зі станції Шашенка. Його витягли хлопці. Обгорілого, на нього звалилася балка. Він помер у реанімації двадцять шостого вранці.
Дозиметрів у нас не було. Казали, що є протигази, є захисні комплекти, але нічого цього не було, не спрацювали...
Мені треба було по телефону подзвонити, Кібенок сказав, що і йому треба зв'язатися з начальством, і тоді я поїхав на АПК—адміністративно-побутовий корпус,— метрів за 80 від блока. Машини запаркував на кругу, одна машина стояла трохи ближче до блока. А хлопцям сказав: "Якщо буде потрібна допомога — я стою тут".
По-справжньому я відчув тривогу, коли побачив Кібенка, а потім біля адміністративного корпусу — хлопців з експлуатації. Вони вискакували з третього блока і бігли до адміністративного корпусу — ні в кого до пуття нічого не розпитаєш.
Двері здоровпункту були забиті...
Подзвонив у центральний щит управління. Запитую: "Яка обстановка?" — "Обстановка неясна, залишайтеся на місці, надавайте допомогу, якщо треба". Потім подзвонив до себе в медсанчастину. Там уже був заступник начальника Печериця Володимир Олександрович.
Я сказав Печериці, що бачив пожежу, бачив обвалене покриття на четвертому енергоблоці. Це було десь близько другої години ночі. Сказав, що хвилююсь,— приїхав сюди, ніякої роботи поки що не роблю, а місто ж усе висить на мені. Можуть бути термінові виклики. Ще я сказав Печериці, що поки що уражених нема, але пожежники кажуть, що їх нудить. Почав згадувати воєнну гігієну, згадувати інститут. Випливли якісь знання, хоча здавалося, що все забув. Адже як у нас вважали? Кому вона потрібна—радіаційна гігієна? Хіросіма, Нагасакі — усе це так далеко від нас.
Печериця сказав: "Залишайся поки що на місці, хвилин через п'ятнадцять-двадцять передзвониш, ми скажемо тобі, що робити. Не хвилюйся, ми на місто дамо свого лікаря, викличемо". І в ту мить до мене нараз підійшли троє, по-моєму, командировані, привели хлопця років вісімнадцяти. Хлопець скаржився на нудоту, різкий головний біль, він почав блювати. Вони працювали на третьому блоці і, здається, зайшли на четвертий... Я запитую: що їв, коли, як провів вечір, мало від чого може нудити? Поміряв тиск, Там 140 чи 150 на 90, трохи підвищений, підскочив, і хлопець трохи не при собі, якийсь такий... Завів його в салон "швидкої". У вестибулі нема нічого, там. навіть посадити ні на що, лише два автомати з газованою водою, а здоровпункт зачинено. Завів його в машину. А він "запливає" у мене на очах, хоч і збуджений, і водночас такі симптоми— сплутана психіка, не може говорити, почав якось заплітатися, наче ковтнув добрячу дозу спиртного, але ні запаху, нічого…
Блідий. А ті, що повибігали з блока, лише вигукували: "Жах, жах",— психіка у них була вже порушена. Потім хлопці сказали, що прилади зашкалює. Та це пізніше було.
Цьому хлопцеві я ввів реланіум, аміназин, щось іще, і одразу ж, як уколов його, до "швидкої" прийшли ще троє. Троє чи четверо з експлуатації. Усе було як по завченому тексту: головний біль з тією ж симптоматикою — закладене горло, сухість, нудота, блювання. Я ввів їм реланіум, я був сам, без фельдшера, і — одразу їх у машину і відправив у Прип'ять з Анатолієм Гумаровим.
А сам знову дзвоню Печериці, кажу — так і так. Така симптоматика.
— А він не сказав, що зразу надсилає вам допомогу?
— Ні. Не сказав... Тільки-но я цих відправив, хлопці привели до мене пожежників. У плащах. Кілька чоловік. Вони просто не стояли на ногах. Я застосовував суто симптоматичне лікування: реланіум, аміназин, щоб "зняти" трохи психіку, біль...
Коли Толя Гумаров повернувся з мед санчастини, він привіз мені купу наркотиків. Я передзвонив і сказав, що не робитиму їх. Адже обпечених не було. А мені навіщось підсовували наркотики. Потім, коли я приїхав уранці в медсанчастину, у мене їх ніхто не хотів брати, тому що почали заміряти мене — фон іде надто великий. Я здаю наркотики, а вони їх не беруть. Я тоді видобув наркотики, поклав і кажу: "Що хочете, те й робіть".
Відправивши пожежників, я вже попросив, щоб прислали калій-йод, таблетки, хоча в здоровпункті на АЕС йод, мабуть, був. Спочатку Печериця, запитував: "А чому, а навіщо?" — а потім, очевидно, коли вони побачили уражених, більше не питали. Зібрали калій-йод і прислали. Я почав давати його людям.
Корпус був відчинений, та люди виходили надвір. Вони блювали, їм було незручно. Соромились. Я заганяю усіх їх у корпус, а вони в двір. Я їм пояснюю, що треба сідати в машини і їхати в медсанчастину та обстежуватися. А вони кажуть: "Та я перекурив, просто перехвилювався, тут вибух, тут таке..." І тікають од мене. Народ також не цілком усвідомлював те, що сталося.
(Продовження на наступній сторінці)